Версия для печати темы

Постепенно в XIX ст. и начале XX ст., со стороны царской власти украинский язык начал притесняться[19]. Так язык был назван наречием русского языка, и параллельно украинскому народу самобытность украинского языка отрицалась[19]. Последствием этого стал Валуевский циркуляр(1863), который наложил запрет на печатание учебной и научно-популярной литературы на украинском языке под тем предлогом, что

«самый вопрос о пользе и возможности употребления в школах этого наречия не только не решён, но даже возбуждение этого вопроса принято большинством малороссиян с негодованием, часто высказывающимся в печати. Они весьма основательно доказывают, что никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может и что наречие их, употребляемое простонародьем, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши».

Так об этом пишет Литературная энциклопедия:
« Изучая историю развития украинского литературного языка в XIX ст. и начале XX ст., ни в коем случае нельзя упускать из виду, что У. яз. в прошлом был языком колониально угнетенного народа и третировался как «мужицкое наречие», «областной говор» вплоть до Великой Октябрьской социалистической революции. Вынужденно ограниченный почти исключительно сферой художественной литературы, У. яз. претерпел немало репрессий и ограничений со стороны царского правительства. Последовательное и систематическое искоренение У. яз. нашло свое наиболее дикое отражение в знаменитом валуевском циркуляре 1863, наложившем запрет на печатание литературы на У. яз. под тем предлогом, что «никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может». С неимоверными трудностями У. яз. преодолевал подобные полицейские рогатки, но развиваться нормально в таких условиях, безусловно, не мог, тем более, что дальнейшее усиление колониального гнета на Украине привело почти к полному изгнанию У. яз. изо всех областей культурной и общественно-политической жизни. В 1876 царское правительство специальным указом запретило печатание и ввоз какой бы то ни было литературы на У. яз. Этот указ оставался в силе и ревностно применялся вплоть до революции 1905, к-рая вынудила царское правительство дать некоторые послабления, просуществовавшие очень недолго и уничтоженные в период реакции. »

Узагальнююче поняття людей інколи не розуміючих українську мову.

Документи про заборону української мови
(XVII – XX ст.)
Ніна Вірченко доктор фізико-математичних наук,
професор НТУУ “КПІ”, академік АН ВШ України,
засл. працівник освіти України

У світовій історії жодна мова не зазнала такого страшного нищення від сусідів-ворогів, як українська. Вдалося відшукати низку документів, які у хронологічній послідовності засвідчують нищення української мови поляками, росіянами і більшовиками-комуністами

Згадаємо лише окремі моменти з минулого та недалекого сучасного.
1626 р. Київський митрополит Йосиф Краківський склав акафіст до Св. Варвари. Москва дозволила, але за умови його перекладу російською мовою. Синод наказав Київському митрополитові позбирати з усіх церков України книги старого українського друку, а замість них завести московські видання.
1627 р. Указом царя Михайла (першого з династії Романових) та патріарха Московського Філарета, що був його батьком і співправителем, наказано було книги українського друку зібрати й спалити.
1662 р. Наказ царя Олексія з подання патріарха Московського спалити в державі геть усі примірники надрукованого в Україні «Учите­льного Євангелія» К. Ставровецького.
1667 р. Андрусівська угода. Укладаючи договори з поляками, цар Олексій ставив такі вимоги стосовно українських книг, їх ав­торів та видавців: «Все те, в которых местностях книги печатаны и их слагатели, також печатники, или друкари, смертью казнены и книги собрав сожжены были, и впредь чтобы крепкий заказ был бесчестных воровских [таку назву дано українським книжкам. – Н.В.] книг никому с наших королевского величества подданых нигде не печатать под страхом смертной казни».
1669 р. Після Люблінської унії — гоніння на українські книжки, надруковані на території, підвладній Польському королівству.
1672 р. Указ про заборону тримати в себе вдома на території Польщі відкрито чи таємно українську книгу.
1677 р. Наказ патріарха Іоакима видерти з українських книжок ар­куші «не сходные с книгами московскими».
1689 р. Заборонено Києво-Печерській Лаврі друкувати книги без патріаршо­го дозволу: «... к нам первее неприслав, отнюдь бы вам не дерзати таковых книг новослагаемых печатати...» обмеженнями чи забороною книгодру­кування Московія намагалася понизити рівень освіти та науки в Україні, знищити національний дух у культурі, побуті, суспільних відносинах. «Первая цензура в России была заведена специально для изданий малорус ской печати», - так було визнано в Указі 1905 р. «Об отмене стеснений малорусскаго печатного слова».
1690 р. Засудження й анафема Собору РПЦ на «киевския новыя книги» П. Могили, К. Ставровецького, С. Полоцького, Л. Барановича, А. Радзивиловського та інших.
1693 р. Лист патріарха Московського до Києво-Печерської Лаври про заборону будь-яких книг українською мовою.
1696 р. Ухвала Польського Сейму про запровадження польської мо­ви в судах і установах Правобережної України.
1709 р. Цар Петро І примусив скоротити число студентів Києво-Могилянської академії з 2000 до 161, а кращим науково-просвітницьким силам звелів перебратися з Києва до Москви. Серед них були Інокентій Гізель, Іоанникій Галятовський, Лазар Баранович, Дмитро Ростовський (Туптало), Стефан Явор-ський, Феофан Прокопович, Симеон Полоцький та багато інших. Вони віді­грали головну роль у розвитку культурного життя тодішньої Московії.
Указ про обов'язковість цензурування до друку українських книжок у Москві. «Українці принесли з собою всю свою велику культуру, її вплив одбився на Москві на всьому житті: будівлі, малюванні, одежі, співах, музиці, звичаях, на праві, літературі і навіть на самій московській мові. Все життя складалося тоді так, що ставало неможливим прожити без українця. Вся­ких ремісників доставали з України» (І. Огієнко. «Українська культура»).
1713 р. Московія наказом Петра І привласнює собі нашу назву Русь (грецька назва Руси звучить як «Росія»). У такий спосіб завжди ворожі до Руси-України московити, основу яких складали угро-фінські та тюркські племена, підміною понять, тобто шахрайством, привласнюють собі нашу тисячолітню історичну та духовну спадщину.
1720 р. Наказ царя Петра І: «В Киево-Печерской и Черниговской типографиях вновь книг никаких не печатать... старые книги справливать прежде печати, дабы... особливого наречия в оных не было». 20 грудня 1720 р. Петро І видав указ київському губернському князю Голіцину, щоб «...во всех монастырях, остающихся в Российском государстве, осмотреть и забрать древние жалованные грамоты и другие куртиозные письма оригинальные, а также книги исторические, рукописные и печатные».
1721 р. Наказ про цензурування українських книжок.
1724 р. Московська цензура наклала тисячу рублів штрафу на архі­мандрита Києво-Печерської Лаври за те, що там була надрукована церковна книга «Триодь» «не совсем с великороссийским сходная». Чернігівську друкар­ню Синод наказав перевести в Москву, тобто просто загарбав.
1729 р. Наказ Петра II переписати з української мови на російську всі державні постанови і розпорядження.
1740 р. Російська імператриця Анна Іванівна створила прав­ління гетьманського уряду під керівництвом московського князя Олексія Шаховського і запровадила російську мову в діловодстві на території Укра­їни. Переписи 1740 - 1748 рр. свідчать, що в семи полках Гетьманщини було більше тисячі шкіл, і майже всі з них із викладанням українською мовою. У 1804 р. було видано царський указ, яким заборонялося навчання українською мовою. Результати національного гніту одразу позначились на стані освіти в Украї­ні: уже перепис 1897 р. показував, що на 100 осіб було лише 13 письменних.
1748 р. Наказ Петербурзького Синоду Київському митрополитові Самуїлу Мило-славському запровадити в Києво-Могилянській академії та в усіх школах України викладання російської мови, в результаті чого на Лівобережжі зникло 866 українських шкіл.
1750 р. Після скасування Канцелярії міністерського правління ма­лоросійських справ у м. Глухові з неї вилучено та перевезено до Росії спра­ви таємного діловодства. Документи архіву Запорозької Січі, знайдені під час «розорення Січі генерал-поручиком Текелією у скрині під престолом січової церкви», опинились у Московському відділенні загального архіву Головного штабу.
1755, 1766, 1775, 1786 рр. Заборони Синоду друку­вати українські книжки. Протягом другої половини 18 сторіччя та першої полови­ни 19-го сторіччя видавнича справа в Україні була спаралізована. Як наслідок, у 1847 р. в Україні була надрукована лише одна книжка, у 1848 — 3, 1849 — 2, 1850 — 1, 1851 — 2, 1856 — 5.
1759 р. Синод видав розпорядження вилучити з шкіл україн­ські букварі.
1763 р. Указ Катерини II про заборону викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії.
1764 р. Інструкція Катерини II князеві О. Вяземському про русифікацію України, Прибалтики, Фінляндії та Смоленщини, «якщо розумні люди будуть обрані начальниками цих провінцій. Коли ж у Малоросії не буде гетьмана, то треба намагатися, щоб час і назва гетьманів зникли...» Скасування Катериною II українського гетьманства, а з ним — ліквідація українських навчально-культурних закладів та усунення від влади українськомовних чиновників.
1764 р. Ліквідація Катериною II козацького устрою на Слобожанщині та козацьких шкіл.
1765 р. Синод видав суворий указ Києво-Печерській Лаврі друкувати лише ті книги, які в московській друкарні друкуються і схвалені Синодом.
1769 р. Заборона Синоду РПЦ друкувати та використовувати украї­нські букварі. Наказ Синоду, за яким українські книжки по церквах було замінено московськими.
1775 р. Зруйнування Запорозької Січі та закриття українських шкіл при полкових козацьких канцеляріях.
13 березня 1777 р. Помирає від переслідувань та злигоднів гені­альний український композитор, академік Болонської музичної академії Максим Березовський (нар. 1745 р. у Глухові). Після цього царська влада за­бороняє виконувати твори Березовського й знищує багато його рукописів.
1780—1783 рр. Перше закріпачення українських селян на окупованих Росією землях Руси-України. (Порівняйте: в 1771 р. у Криму татари ска­сували рабство; 1780 р. в Австрійській імперії було скасовано панщину).
1780 р. Спалення книгозбірні Києво-Могилянської академії, що зби­ралася понад 150 років і була однією з найбагатших бібліотек Руси-України.
1782 р. Катерина II створила комісію для заведення в Росії на­родних училищ, завданням якої було запровадження єдиної форми викладання російської мови в усіх навчальних закладах імперії.
1784 р. За розпорядженням Синоду митрополит Київський наказав, аби в усіх церквах дяки та священики читали молитви та правили службу Божу «голосом, свойственным российскому наречию». Синод наказує митрополитові Київському та Галицькому Самуїлу карати студентів та звільняти з роботи викладачів Києво-Могилянської академії за вживання неросійської мови.
1784 р. Наказ Катерини II по всіх церквах імперії правити службу Божу російською мовою. Російську мову запроваджено в усіх школах України.
1785 р. Синод знову наказує митрополитові Київському контролю­вати Лаврську друкарню, щоб ніякої різниці з московським виданням не було, а в Києво-Могилянській академії негайно запровадити систему на­вчання, узаконену для всієї імперії.
1789 р. Розпорядження Едукаційної комісії Польського Сейму про закриття всіх українських навчальних закладів.
У Петербурзі з ініціативи Катерини II видано «Порівняль­ний словник усіх мов», у якому українська мова значиться як російська, спотворена польською.
1808 р. Закриття «Студіум рутенум» — українського відділення Львівського університету.
1817 р. Запровадження польської мови в усіх народних школах Східної Галичини.
1833 р. Московські солдати за наказом з Петербурга в один і той же день конфіскували в усіх мечетях Криму письмові документи, книги, історичні манускрипти татарською, турецькою та арабською мовами, серед яких було багато матеріалів про стосунки Руси-України з південними народами. На центральних площах запалали багаття. «...У XVIII сторіччі Дике Поле затопило Крим новою хвилею варварів... Ці варвари — московити...» (поет Максиміліан Волошин).
1834 р. Заснування Київського університету з метою так званої русифікації „Юго-Западного края”.
1839 р. Ліквідація української греко-католицької Церкви на окупо­ваній Росією Правобережній Україні. Сотні християн і багато священиків було вбито, а 593 з них заслано до Сибіру. Замість них прислали московських «батюшок», чиновників-наглядачів у рясах.
1847 р. Розгром Кирило-Мефодіївського товариства і наказ цензо­рам суворо стежити за українськими письменниками, «не давая перевеса любви к родине над любовью к отечеству».
1847—1857 рр. Десятирічна солдатська каторга із «забороною ма­лювати і писати» геніального поета, маляра й мислителя Тараса Шевченка. А ось що написав про Тараса Шевченка «неістовий» «революційний демократ», В. Бєлінський у грудні 1847 р.: «Здравый смысл в Шевченкє должен видеть осла, дурака и подлеца... Этот хохлацкий радикал написал два пасквиля — один на государя императора, другой — на государыню императрицу...».
1853 р. Покалічено видання «Літопису» Граб'янки.
1859 р. Міністерством віросповідань та наук Австро-Угорщини в Східній Галичині та Буковині українську абетку замінено латинською.
1862 р. Закриття на Наддніпрянщині безплатних недільних українських шкіл для до­рослих. Припинено видання українського літературного та науково-політичного журналу «Основа».
1863 р. Циркуляр міністра внутрішніх справ Російської імперії П. Валуєва про заборону видання підручників, літератури та книг релігійного змісту українською мовою, якої «не было, нет и быть не может».
1864 р. Прийняття в Росії Статуту про початкову школу, за яким навчання має провадитись виключно російською мовою. Після судової реформи 1864 р. до Москви було вивезено з території України тисячі пудів архівних матеріалів. Згідно з обіжником Міністерства юстиції від 3 грудня 1866 р. туди потрапила велика кількість документів ліквідованих установ із Волинської, Київської, Катеринославської, Подільської, Херсон­ської та Чернігівської губерній.
1869 р. Запровадження польської мови як офіційної в закладах освіти й адміністрації Східної Галичини. Закон, згідно з яким чиновникам усіх відомств у Російській імперії призначалася значна доплата за русифікацію.
1870 р. Роз'яснення міністра освіти Росії Д. Толстого про те, що «кінцевою метою освіти всіх інородців, незаперечно повинно бути зросійщення».
1874 р. В Росії запроваджено статут про початкові народні школи, в якому підтверджено, що навчання має провадитись лише російською мовою.
1876 р. [/i]Імператор Олександр II видав Емський указ про заборону ввозити до Росії будь-які книжки і брошури, написані «малоросійським наріччям», друкувати оригінальні твори та переклади українською мовою, влаштовувати сценіч­ні вистави, друкувати українські тексти до нот і виконувати украї­номовні музичні твори. Указ про зобов'язання «прийняти як загальне правило», щоб в Україні призначалися вчителі-московити, а українців спроваджувати на учительську роботу в Петербурзькому, Казанському й Оренбурзькому округах. Це «загальне правило» по суті діяло і за радянської влади - аж до проголошення Україною незалежності в 1991 р. Як наслідок, за понад 100 років з України у такий спосіб було висе­лено кілька мільйонів української інтелігенції, а в Україну “відряджено” сті­льки ж росіян.
1876—1880 рр. Українських учених та педагогів М. Драгоманова, П. Житецького та багатьох інших звільнили з роботи за наукові праці з українознавства, а П. Лободоцького — лише за переклад одного речення з Євангелія українською мовою.
«Немедленно выслать из края Драгоманова и Чубинского как неисправных і положительно вредных в крае агитаторов... с воспрещенмем въезда в Южн. губ. и столицы, под секретное наблюдение».
1881 р. Заборона викладання у народних школах та виголошення церковних проповідей української мовою.
1884 р. Заборона Олександром III українських театральних вистав у всіх „малоросійських губерніях”.
1888 р. Указ Олександра III про заборону вживання української мови в офіційних установах і хрещення українськими іменами.
1889 р. У Києві на археологічному з'їзді дозволено читати реферати всіма мовами, крім українською.
1892 р. Заборона перекладати книжки українською мовою з російської.
1895 р. Заборона головного управління в справах друку видавати українські книжки для дітей.
1896 р. Б. Грінченко в одному з часописів писав: «Українські національні згадки, українську історію викинено з читанок шкільних... А замість історії вкраїнської скрізь історія московська викладається так, мов би вона нашому чоловікові рідна. Та ще й яка історія! Що стукнеш, то скрізь хвали та гімни земним божкам: Павлові, Миколі, Катерині, Петрові: хвали Суворовим, Корниловим, Скобелєвим і всій російській солдатчині! Тут усякі „подвиги" рабської вірности».
1900 р. і наступні роки. Цензура вилучає з текстів такі слова, як «ко­зак», «москаль», «Україна», «український», «Січ», «Запоріжжя» та інші, які мають український національно-символічний зміст.
1903 р. На відкритті пам'ятника І. Котляревському у Полтаві забо­ронено промови українською мовою.
1905 р. Кабінет міністрів Росії відхилив прохання Київського та Харківського університетів скасувати заборони щодо української мови. Ректор Київського університету відмовив 1400 студентам у відкритті чотирьох кафедр українознавства з українською мовою викладання, за­явивши, що університет — це «загальнодержавна інституція», і в його сті­нах не може бути жодної мови, крім російської.
1905 — 1912 рр. Міністерство освіти Російської імперії закрило 12 приватних гімназій, звільнило 32 директорів та 972 учителів, 822 учителів «перевело» до інших шкіл за намагання запровадити у викладанні українознавчу тематику.
1906 і 1907 рр. Закриття «Просвіти» в Одесі та Миколаєві.
1908 р. Через чотири роки після визнання Російською академією наук української мови таки “мовою” Сенат оголошує україномовну культурну й освітню діяльність шкідливою для імперії.
1910 р. Закриття за наказом уряду Столипіна всіх українських культурних товариств, видавництв, заборона читати лекції українською мовою, створювати будь-які неросійські клуби.
1910, 1911, 1914 рр. Закриття «Просвіти» у Києві, Чернігові, Катеринославі (Січеславі).
1911 р. Постанова VII дворянського з'їзду в Москві про російськомовну освіту й неприпустимість вживання інших мов у навчальних закладах Росії.
1914 р. Заборона відзначати 100-літній ювілей Тараса Шевченка; Указ Миколи II про заборону всієї української преси (у зв’язку з початком війни).
1914 - 1916 рр. Кампанія русифікації в окупованій Східній Галичині, заборона українського друку, освіти, Церкви.
1914 р. Доповідна записка полтавського губернатора фон Баґовута міністрові внутрішніх справ Російської імперії, яка дає найповніше уявлення про ставлення імперської влади до української проблеми в Україні. Ці настанови діяли за царів, генеральних секре­тарів і фактично не втратили сили й по сьогодні, за наявністю «незалежної» України. До 1917 р. всім чиновникам в Україні платили 50% надбавки до заробітної платні за «обрусение края».
ЗАМЕТКА
о докладе полтавского губернатора фон Багговута
Министру внутренних дел о мерах против украинского народа.
Привлекать на должности учителей по возможности только великороссов.
На должности инспекторов и директоров народных училищ назначать исключительно великороссов.
Всякого учителя, проявляющего склонность к украинскому, немедленно устранять.
Составить правдивую историю малорусского народа, в которой разъяснить, что «Украина» — зто «окраина» государства в былые времена.
Установить обязательные экскурсии учащихся всех учебных заведений в Москву, Нижний Новгород и другие исторические местности, но не в Киев.
Совершенно не допускать общеобразовательных курсов для учащихся.
Обратить особое внимание на сельское духовенство и его политические убеждения. Благочинных назначать с особым разбором. Во главе епархий ставить архиреев исключительно великороссов, притом твердых и энергичных. Оказать самое крутое давление на тех из священников, которые заражены украинофильством. Епархиальных наблюдателей за школами назначать исключительно из великороссов.
Обратить особое внимание на семинарии и ставить во главе их ректорами исклю­чительно великороссов, удаляя других. Учебный персонал должен быть исключительно из великороссов. За семинарии нужно взяться и искоренить гнездящийся в них дух украинства.
Необходимо субсидировать некоторые газеты в Киеве, Харькове, Полтаве, Екатеринославе и т.д. с целью борьбы против украинцев. В газетах доказывать тождество ве­ликороссов с украинцами и объяснить, что малорусский язык образовался путем полонизации в прежние времена русского языка. Разъяснить, что «украина» — означает окраину Польши и России и что никогда украинского народа не было. Доказывать необходимость великорусского языка как общегосударственного и литературного и что ма­лорусский, как простонародный, не имеет ни литературы, ни будущности.
Всеми способами искоренять употребление названий «украина», «украинский».
Стараться, чтобы евреи не примкнули к украинскому движению, выселять их из сельских местностей, не образовывать нових местечек и мешать экономическому росту еврейства.
Вообще не допускать на разные должности людей, которые когда-либо хотя бы в отдаленном прошлом имели соприкосновение с украинским элементом.
1916 р. Закриття колоніальною владою «Просвіти» в Кам'янець-Подільському.
1918 р. Звіряча розправа московсько-більшовицьких військ з 300 українськими героями — київськими гімназистами та студентами, що під Крутами стали на захист своєї вітчизни України. Майже всі юнаки полягли геройською смертю на полі бою, а захоплених у полон розстріляли. Перед розстрілом гімназист Григорій Пипський почав співати
«Ще не вмерла України...», а за ним і всі приречені на смерть.
26 січня 1918 р. Захопивши Київ, московсько-більшовицькі інтер­венти за кілька днів розстріляли 5 тис. осіб, які розмовляли українською мо­вою, носили український національний одяг або у кого в хаті висів порт­рет Т. Шевченка...
За час перебування в Києві більшовики не тільки зруйнували багато будинків, але також зни­щили безцінні культурні, мистецькі, архітектурні та інші надбання й вимордували тисячі ні в чому невинних людей.
1919 р. Після завоювання України більшовиками — знищення національно свідомої частини населення та заборона всіх українських літературних, драматичних та усних творів, серед яких лише українських народ­них пісень — 300 тис. Ліквідація поляками Західно-Української Народної Республіки.
1921—1930 рр. Московські окупанти та промосковські шовіністич­ні сили в Україні чинять шалений опір відродженню української мови та українських культурних традицій, яке пустило глибоке коріння в роки Української національної революції. «Зачем возрождать допетровскую эпоху, зачем гальванизировать украинский язык, который покрылся уже прахом», повчав у Запоріжжі російський письменник Ф. Гладков. «Признання української мови як урядової могло би означати панування української буржуазії та куркульст­ва», - писав голова «українського» уряду X. Раковський.
1922 р. Ліквідація «Просвіти» на Кубані, в Зеленому Клину та в ін­ших місцях проживання українців в СРСР поза Україною. Голова ВЧК Ф. Дзержинський наказує виловити українсь­ких дітей-сиріт і знищити. Баржі з сиротами потоплено у Чорному морі. Проголошення частиною керівництва ЦК РКП(б) і ЦК КП(б)У «теорії» боротьби в Україні двох культур — міської (російської) та селянської (української), в якій повинна перемогти перша.
1922—1934 рр. Хвиля насильства проти неповторного і яскравого явища української та світової культури - кобзарства. Українські національ­ні музичні інструменти — кобзу, бандуру та ліру - оголошують націоналіс­тичними і знищують. Натомість в Україну завозять десятки тисяч примітивних («общепонятних») балалайок та гармошок. Кобзарі оголошу­ються жебраками і жорстоко переслідуються. «Багато кобзарів тоді пропало, - свідчив харківський кобзар Анатолій Парфиненко. — Кого ловили на базарі, кого — на помешканні. Де б вони не з'явилися, їх забирали». Щоб спотворити пам'ять та роль кобзарства, комуністи створюють капели бан­дуристів, які виконують пісні на замовлення та під контролем НКВС, а керівництво ними передається в руки чужинців. Так, Київську капелу очолюють спочатку росіянин Михайлов, а згодом Аронський та Берман, штатні агенти НКВС.
1924 р. Закон Польської республіки про обмеження вживання української мови в адміністративних органах, суді, освіті на підвладних поля­кам західно- українських землях.
Закон Румунського королівства про зобов'язання всіх «румунів», котрі «загубили матірну мову», давати освіту дітям лише в румунських школах.
1925 р. Остаточне закриття українського «таємного» університету в Львові.
1926 р. Лист Сталіна “Тов. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК КП(б)У” з санкцією на боротьбу проти «національного ухилу», початок переслідування діячів «українізації».
1929 р. Арешти українських науковців та духовенства, заміна їх російськомовними діячами.
1929—1930 рр. Арешти визначних діячів української науки, куль­тури, освіти, Церкви, харківський судовий процес над ними (процес «Спілки Визволення України»). На допиті одного з арештованих, В. Дурдуківського слідчий Соломон Брук сказав: «Нам надо украинскую интеллигенцию поставить на колени, это наша задача. Кого не поставим — перестреляем». У ці роки на території УСРР було заарештовано (і здебільшого розстріляно або відправлено на довгострокову каторгу в концтабори) понад 120 тис. українців, головним чином інтелігенції. До звільнен­ня і реабілітації дожили з них одиниці.
1930—1937 рр. Ліквідовано українські школи, сере­дні спеціальні та вищі навчальні заклади та факультети, закрито газети та видавництва поза межами України - на Кубані, в Сибіру, на Далекому Сході та інших землях, за­селених переважно українцями.
Постановление ЦК ВКП(б) и СНК Союза ССР о хлебозаготовках на Украине, Северном Кавказе и Западной области от 14 декабря 1932 г.:
„7... .а) выселить в кратчайший срок в северные области СССР из станицы Полтавской (Сев.Кавказ), как наиболее контрреволюционной, всех жителей ...и заселить эту станицу добросовестными колхозниками-красноармейцами, работающими в условиях малоземелья на неудобных землях в других краях, передав им все земли и озимые посевы, строения, инвентарь и скот выселяемых... д) немедленно перевести на Северном Кавказе делопроизводство советских и кооперативних органов «украинизированных» районов, а также все издающиеся газеты и журналы с украинского языка на русский как более понятный для кубанцев, а также подготовить и к осени перевести преподавание в школах на русский язык..., срочно проверить и улучшить состав работников школ в «украинизированных» районах”.
1932—1933 рр. Сплановано і здійснено за мовчазною згодою «світового співтовариства» акцію ліквідації українського народу. Свідоме знищення більшовицьким режимом українських се­лян організацію голодомору. Централізоване переселення росіян у вимерлі села України. В Україні, яка володіє 40% світового чор­нозему, умертвлено голодом до 10 мільйонів носіїв української мови, і саме се­лян, щоб зберегти зрусифіковане міське населення.
1933 р. Скасування в Румунії міністерського розпорядження від 31 грудня 1929 р., котрим дозволялося кілька годин української мови на тиждень у школах з більшістю учнів-українців.
Телеграма Сталіна про припинення українізації і знищення більшості українських письменників. З українського правопису вилучено літеру «Ґ».
1933—1941 рр. Тотальне знищення та арешт 80% української інтелігенції російською окупаційною владою: інженерів, науковців, письменників, лікарів, вчителів тощо. До 1938 р. друкувалося 259 українських письменників, після 1938 р. — лише 36. З 223 зниклих письменників лише семеро померли своєю смертю. Решту розстріляно, запроторено до концта­борів або іншими репресивними заходами вилучено з літератури. Таких масових убивств, як у 30-х роках в Україні, історія ще не знала. Кагановичі, постишеви, хатаєвичі, бруки мільйонами вбивали україн­ців лише за те, що вони були українцями. Це був геноцид, організований і здійснюваний комуністами, які в 1917 р. захопили владу в Російській ім­перії. Україну було перетворено на суцільний концтабір.
1934 р. Спеціальне розпорядження міністерства виховання Румунії про звільнення з роботи «за вороже ставлення до держави і румунського народу» всіх українських учителів, які вимагали повернення до школи української мови.
30 роки й пізніше: Заборона писати українські, національні за змістом, мистецькі та художні твори, досліджувати і вивчати справ­жню історію України, згадувати про голодомори. Історія і вся україн­ська культура зобов'язані були звеличувати СРСР, загарб­ницьку політику і жорстокість комуністів, керува­тися фальшивою імперською концепцією «єдності трьох братніх слов’янських народів»: розглядати росіян, як «старшого брата». Істориків, письменників, діячів культури радянська влада жорстоко переслідувала, їхні твори заборонялись або знищувались. Так, було спалено наклад книги «Хортиця в героїці і легендах», а автора М. Киценка звільнено з посади. Зазнали утисків і гонінь історики М. Брайчевський, Я. Дашкевич, поет В. Сосюра, композитор К. Данькевич, письменник та кінорежисер О. Довженко і багато інших. На­саджувана система освіти та виховання була спрямована на те, щоб українцям прищеплювати відчуття меншовартості, відразу до борців за визволення України від окупантів, зневагу до українських націона­льних героїв, зокрема І. Мазепи, С. Петлюри, Є. Коновальця. Імена визначних наших діячів науки, культури, церкви (М. Грушевський. І. Пулюй, С. Єфремов, В. Винниченко, Г. Хоткевич, І. Багряний, О. Ольжич, А. Шептицький та багато інших) замовчувались, або якщо згадувались, то в негативно­му висвітленні.
1937 р., листопад. На відзначення 20-річчя приходу комуністів до влади на Соловках було розстріляно понад тисячу діячів української культури .
1938 р. Постанова РНК і ЦК ВКП(б) «Про обов'язкове вивчення російської мови в школах національних республік і областей».
1939 р. Перепис населення Кубані показав, що внаслідок голодомору, арештів і примусового виселення кількість українців там з 61,5% у 1926 р. зменшилася до 4%. Після «визволення» Західної України — закриття багатьох українських і відкриття російських шкіл.
1946 р. Постанова Ради Міністрів СРСР «Про затвер­дження українського правопису, наближеного до російського». Постанова ЦК ВКП(б) про «український буржуазний націо­налізм», унаслідок якої кілька тисяч представників української інтелігенції заслано до концтаборів («Ждановщина»). Гоніння на журнали «Україна», «Радянський Львів», «Дніпро», «Барвінок», «Перець». Головного редакто­ра журналу «Україна» Ю. Яновського звільнено з роботи.
1947 р. У Польщі операція «Вісла»: розселення частини українців з етнічних українських земель «урозсип» між поляками у західних районах країни задля при скорення їхньої полонізації.
Депортація в Сибір населення Західної України. Вивезення загалу україн­ців до Сибіру не було здійснено тільки через нестачу вагонів. «Чистка» серед діячів української культури з об­винуваченням їх у націоналізмі новопризначеним з Москви секретарем ЦК КП(б)У Л. Кагановичем. Арешт неповнолітнього (15 р.) сина командувача УПА генерала Шухевича — Юрія Шухевича. Видано таємну інструкцію (на 157 сторінках) про вилучення з книгозбірень та списання в макулатуру 3600 назв книжок, автори яких були названі українськими буржуазними націоналістами, ворогами народу. П'ятий параграф інструкції застерігав: «Особи, що загублять цей зведений список, підлягають притягненню до судової відповідальності».
1949 р. XXVI з'їзд КП(б)У вкотре засуджує український буржуазний націоналізм, погрожує українським діячам науки та культури, які ще залишилися на волі, вимагає від них таврувати «гнилу культуру буржуазного Заходу» й вихваляти «передову культуру» СРСР.
1951 р. Викриття газетою «Правда» — центральним органом ЦК ВКП(б), «націоналістичних ухилів» в українській літературі (вірш В. Сосюри «Любіть Україну», лібретто опери «Богдан Хмельницький» і т.д. ). Студенти Харківського університету відмовилися складати іс­пити російською мовою. Тоді 800 з них було репресовано, а 33 студентів на закритому засіданні суду було засуджено до смертної кари! І РОЗСТРІЛЯНО.
24 грудня 1958 р. Верховна Рада СРСР прийняла закон, згідно з яким питання про те, вивчати чи не вивчати рідну мову в національних школах мають вирішувати батьки та самі учні. Останніх настійливо спонукували розв’язувати це питання з погляду так званої практичної доцільності (мовляв, для чого «перевантажувати» себе).
1958 р. Постанова Пленуму ЦК КПРС про перехід частини українських шкіл на російську мову викладання. Відповідну постанову прийняла і Верховна Рада УСРР.
1960—1980 рр. Масове закриття українських шкіл у Польщі та Румунії.
1960 р. Колоніальна адміністрація під назвою «ЦК компартії Укра­їни» вимагає від комуністів виховувати українців «у дусі любові й глибокої поваги до великого російського народу» і в нена­висті до свого, українського - «вести непримиренну боротьбу проти націо­налізму..., особливо українського буржуазного націоналізму».
1961 р. XXII з'їзд ЦК КПРС проголосив політику «злиття націй», що по суті означало тотальне зросійщення народів СРСР. («Слід з усією більшовицькою непримиренністю викорінювати навіть найменші прояви націоналістичних пережитків», тобто звичаї, мову, куль­туру поневолених народів).
1962 р. Репресії проти захисників української мови. ЦК компартії України зобов'язує комуністів та місцеву адміністрацію «рішуче виступати проти консервативних традицій і звичаїв, проти будь-яких пережитків буржуазного націоналізму», найшкідливішими з яких, на думку влади, було знання рідної мови, потяг до ви­вчення своєї історії та культури.
1964 р. Агент КДБ пересипає фосфором і спалює частину приміщення Центральної Наукової Бібліотеки у Києві. На прилеглій території зазда­легідь була відключена вода, а пожежники приїхали лише через 4 години після підпалу. Вогонь знищив понад 600 тис. томів цінних українських архівних документів.
1965 р. Хвиля політичних процесів проти «українських інакодумців (Б. та М. Горині, О. Заливаха, В. Мороз, М. Оса­дчий, А. Шевчук та ін.). У Харкові за протести проти закриття українських шкіл заарештовано А. Здорового.
1969 - 1979 рр. Серія загадкових пожеж у відділах україністики в бібліотеках Академії наук, музею «Софія Київська», у книгосховищі Видубицького монастиря у Києві, медичного інституту в Тернополі, Успенської церкви та Му­зею українського мистецтва у Львові. Аналогічні «загадкові» пожежі в цей час сталися у національних бібліотеках інших республік СРСР (Тарту, Са­марканд, Ашхабад), але не в Росії.
1970 р. Суд над авторами «Листа творчої молоді Дніпропетровсь­ка» з протестом проти російщення української культури. Наказ Міністерства освіти СРСР про написання і захист дисертацій лише російською мовою. Затвердження тільки в Москві. Ситуація нерідко доходила до абсурду: російською мовою мусили виконуватися та захи­щатися навіть дисертації з питань української мови та літератури.
1972 р. Заборона партійними органами відзначати ювілей музею І. Котляревського в Полтаві. «За недостатню боротьбу з націоналістичними проявами» усунуто від партійного керівництва першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста (критика партійними цензорами його книжки під назвою «Україна наша радянсь­ка», в якій прославлялося запорозьке козацтво), звільнено з Вищої партій­ної школи при ЦК КПУ 34 викладачів разом з її директором, заборонено книги майже сотні авторів, звільнено чверть секретарів з ідеологічних питань на всіх партійних рівнях, піддано чищенню низку наукових установ, а також Київський та Львівський університети. У Харкові знесено хату, де жив видатний український філософ і просвітник Г. Сковорода, та почато знищення цвинтаря, де було поховано багато визначних діячів української науки та культури.
1972—1974 рр. Політичні репресивні процеси проти українських дисидентів, зокрема проти Чортківської групи В. Мармуса та Ст. Сапеляка (сім осіб засуджено), Харківської групи (засуджено дев’ять осіб, з них А. Здорового — сім років, І. Кравціва — п’ять років).
Загалом заарештовано було за два роки кілька тисяч осіб. Заарештовані, яких не засудили, були звільнені з роботи або по­нижені у посадах. У ці роки були засуджені: Є. Сверстюк, І. Світличний, І. Дзюба, В. Стус, Ігор та Ірина Калинці, Н. Світлична, В. Чорновіл, С. Шабатура, О. Мешко, О. Попович, І. Кандиба, Л. Лук’яненко, В. Романюк, І. Гель, повторно Ю. Шухевич і т.д.
1973 р. Заборона відзначати ювілей твору І. Котляревського «Енеїда».
1974 р. Постанова ЦК КПРС «Про підготовку до 50-річчя створення СРСР», де вперше проголошуються створення «нової історичної спільноти — радянського народу», офіційний курс на денаціоналізацію.
1975 р. Нова цензура «Кобзаря» Тараса Шевченка.
1978 р. Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про заходи щодо подальшого вдосконалення вивчення і викладання російської мови в союзних республіках» (т. зв. «Брежнєвський циркуляр»).
1978 р., січень. На Чернечій (Тарасовій) горі у Каневі спалив себе Олекса Гірник (з Калуша) на знак протесту проти русифікації України.
1979 р. Ташкентська конференція «Російська мова — мова дружби і співпраці народів СРСР», накреслила нові заходи щодо російщення неросійських народів. Зокрема, «рекомендувалося» ширше впроваджувати російську мову в дошкільні заклади (як наслідок — українські дитячі садки практично зникли), російською мовою провадити позакласну й позашкільну роботу, «сприяти» тому, щоб студенти писали по-російському свої реферати, доповіді, курсові та дипломні праці, а також звіти про виробничу й педагогічну практику. Так само «рекомендувалося», щоб у тих ВНЗ, де національна мова ще якось функціонувала (наприклад, у Західній Україні), російською, починаючи з 2—3-х курсів, читалися суспільні, загальноосвітні та спеціальні дисципліни. Показово, що для контролю виконання цієї «реко­мендації» Міністерство вищої та середньої спеціальної освіти УРСР запро­вадило навіть спеціальну форму звітності, що зобов'язувала ректорів регулярно подавати Міністерству «перелік спеціальних дисциплін, які викла­даються російською мовою» на кожному з факультетів керованого ними навчального закладу.
1979 р. Під Львовом вбито композитора-співака Володимира Івасюка, пісні якого мали виразно український національний колорит. Досі цей зрочин не розкрито.
1983 р. Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про додаткові заходи з поліпшення вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік» (так званий «Андроповський указ»).
1984 р. Наказ Міністерства культури СРСР про переведення діловодства в усіх музеях Радянського Союзу на російську мову. Початок в УРСР виплат підвищеної на 15% зарплатні вчи­телям російської мови (порівняно з учителями української мови).
1984—1985 рр. У концтаборах було замордовано Юрія Литвина, Ва­лерія Марченка, Василя Стуса, Олексу Тихого.
1989 р. Постанова ЦК КПРС про «законодавче закріплення російсь­кої мови як загальнодержавної».
1990 р. Прийняття Верховною Радою СРСР Закону про мови народів СРСР, де російській мові надавався статус офіційної.
1993—1995 рр. Посилення антиукраїнського терору в освіті, куль­турі, засобах інформації. Вбито кілька десятків активістів національних українських партій та організацій у різних містах України, зокрема голову секретаріату Руху Михайла Бойчишина, спалено хату-музей Тараса Шевченка. Жодного злочинця по цих справах не було засуджено і навіть не заарештовано.
1994 р. Намагання надати російській мові статус офіційної в незалежній, вільній, суверенній, самостійній Україні. Заява Президента України Л. Кучми про його намір внести поправки до чинного законодавства з метою надання російської мові статусу державної.
Як наслідок — призупинення відновлення українських шкіл, переве­дення частини українських класів та шкіл на російську мову навчання.
1995 р. Міністерство національностей України розробило напівтаємний «Проект державної програми... розвитку російської куль­тури в Україні до 2000 року», в якій одна з „національних меншин” отриму­вала більші права, ніж українці. Алмати (Казахстан) - спільний науковий простір (тобто російський) для СНД.
1995 р. травень. У Харкові керована С. Кушнарьовим місцева влада відкри­ла пам'ятник україно жеру маршові Г. Жукову, який у кінці війни підписав наказ про виселення з України всіх українців.
18 липня 1995 р. Неспровоковане звіряче побиття українців у Києві (кілька душ загинуло, десятки покалічено) під час похоронної процесії святійшого Патріарха Київського і Всієї України Володимира (Романюка). Озброєні омонівці кидалися на беззбройних людей з криками «бєй хохлов!», топтали і шматувати державні прапори. До відпові­дальності нікого не було притягнуто.
12 вересня 1995 р. Заборона української організації УНА-УНСО без суду. Озброєні Москвою козаки та антиукраїнські організації, які відкрито домагаються ліквідації Державної Незалежності Руси-України, владою не забороняються.
Почато видання паспортів, написаних українською та російською мовами. З метою деморалізації та духовного виродження населення, особливо молоді, влада дозволяє розповсюджувати тисячі книг, демонструвати сотні кінострічок, які проповідують і насаджують порнографію, ненависть, насильство. Немов би виконуючи ре­комендації Полтавського губернатора фон Баґовута, Росія завалює Україну шовіністичними газетами, які продаються за безцінь; прямо або че­рез підставних осіб фінансуються російськомовні газети, радіо й телебачення в Україні, які не приховують своєї протиукраїнської спрямованості за поту­рання всіх урядів та президентів «незалежної» України.
1996 р., січень «Велике беззаконня діється у Харкові... Таємно збирають підписи під «референдумом» про новий Радянсь­кий Союз та про те, щоб Україну туди залигати. Ця «діяльність» ведеться старими комуністами-маразматиками... Хто відмовляється давати підпис, вони погрожують і лають, кажуть: “всё равно Россия завоюет Украину, і ми перебъём хохлов по одному”».
1998—2001р.р. У зв'язку з інформаційною революцією 90-х років російщення України відбувається ще інтенсивнішими методами, ніж за часів Валуєвщини. Інформаційний простір України майже повністю зрусифікований. Неукраїнська, а часом антиукраїнська політика урядів України призвела до того, що державну мову з української преси витіснила мова сусідньої країни, і співвідношення між україномов­ною та російськомовною пресою складає 1:10. Зате Україна посідає перше міс­це (!) у світі за рівнем оподаткування власної книги — 28%.
Унікальне за своїм цинізмом явище світового масштабу — нищення української мови! Тим часом прогресивний світ зовсім інакше дивиться на це. Так, у Франції за допомогою комп'ютеризації було встановлено, що українська мова є однією з найстаріших слов'янських мов і однією з найкращих світових. Мудра Японія, яка після Другої світової війни, будучи переможеною, всі зусилля й фонди надала освіті і за кілька десятиріч стала однієї з найрозвиненіших держав. Довідавшись про таку вагомість української мови для розвитку світової культури, Японія запровадила її вивчення в Токійському.

Документи про заборону української мови

(XVII – XX ст.)
Ніна Вірченко доктор фізико-математичних наук,
професор НТУУ “КПІ”, академік АН ВШ України,
засл. працівник освіти України



У світовій історії жодна мова не зазнала такого страшного нищення від сусідів-ворогів, як українська. Вдалося відшукати низку документів, які у хронологічній послідовності засвідчують нищення української мови поляками, росіянами і більшовиками-комуністами

Згадаємо лише окремі моменти з минулого та недалекого сучасного.
1626 р. Київський митрополит Йосиф Краківський склав акафіст до Св. Варвари. Москва дозволила, але за умови його перекладу російською мовою. Синод наказав Київському митрополитові позбирати з усіх церков України книги старого українського друку, а замість них завести московські видання.
1627 р. Указом царя Михайла (першого з династії Романових) та патріарха Московського Філарета, що був його батьком і співправителем, наказано було книги українського друку зібрати й спалити.
1662 р. Наказ царя Олексія з подання патріарха Московського спалити в державі геть усі примірники надрукованого в Україні «Учите­льного Євангелія» К. Ставровецького.
1667 р. Андрусівська угода. Укладаючи договори з поляками, цар Олексій ставив такі вимоги стосовно українських книг, їх ав­торів та видавців: «Все те, в которых местностях книги печатаны и их слагатели, також печатники, или друкари, смертью казнены и книги собрав сожжены были, и впредь чтобы крепкий заказ был бесчестных воровских [таку назву дано українським книжкам. – Н.В.] книг никому с наших королевского величества подданых нигде не печатать под страхом смертной казни».
1669 р. Після Люблінської унії — гоніння на українські книжки, надруковані на території, підвладній Польському королівству.
1672 р. Указ про заборону тримати в себе вдома на території Польщі відкрито чи таємно українську книгу.
1677 р. Наказ патріарха Іоакима видерти з українських книжок ар­куші «не сходные с книгами московскими».
1689 р. Заборонено Києво-Печерській Лаврі друкувати книги без патріаршо­го дозволу: «... к нам первее неприслав, отнюдь бы вам не дерзати таковых книг новослагаемых печатати...» обмеженнями чи забороною книгодру­кування Московія намагалася понизити рівень освіти та науки в Україні, знищити національний дух у культурі, побуті, суспільних відносинах. «Первая цензура в России была заведена специально для изданий малорус ской печати», - так було визнано в Указі 1905 р. «Об отмене стеснений малорусскаго печатного слова».
1690 р. Засудження й анафема Собору РПЦ на «киевския новыя книги» П. Могили, К. Ставровецького, С. Полоцького, Л. Барановича, А. Радзивиловського та інших.
1693 р. Лист патріарха Московського до Києво-Печерської Лаври про заборону будь-яких книг українською мовою.
1696 р. Ухвала Польського Сейму про запровадження польської мо­ви в судах і установах Правобережної України.
1709 р. Цар Петро І примусив скоротити число студентів Києво-Могилянської академії з 2000 до 161, а кращим науково-просвітницьким силам звелів перебратися з Києва до Москви. Серед них були Інокентій Гізель, Іоанникій Галятовський, Лазар Баранович, Дмитро Ростовський (Туптало), Стефан Явор-ський, Феофан Прокопович, Симеон Полоцький та багато інших. Вони віді­грали головну роль у розвитку культурного життя тодішньої Московії.
Указ про обов'язковість цензурування до друку українських книжок у Москві. «Українці принесли з собою всю свою велику культуру, її вплив одбився на Москві на всьому житті: будівлі, малюванні, одежі, співах, музиці, звичаях, на праві, літературі і навіть на самій московській мові. Все життя складалося тоді так, що ставало неможливим прожити без українця. Вся­ких ремісників доставали з України» (І. Огієнко. «Українська культура»).
1713 р. Московія наказом Петра І привласнює собі нашу назву Русь (грецька назва Руси звучить як «Росія»). У такий спосіб завжди ворожі до Руси-України московити, основу яких складали угро-фінські та тюркські племена, підміною понять, тобто шахрайством, привласнюють собі нашу тисячолітню історичну та духовну спадщину.
1720 р. Наказ царя Петра І: «В Киево-Печерской и Черниговской типографиях вновь книг никаких не печатать... старые книги справливать прежде печати, дабы... особливого наречия в оных не было». 20 грудня 1720 р. Петро І видав указ київському губернському князю Голіцину, щоб «...во всех монастырях, остающихся в Российском государстве, осмотреть и забрать древние жалованные грамоты и другие куртиозные письма оригинальные, а также книги исторические, рукописные и печатные».
1721 р. Наказ про цензурування українських книжок.
1724 р. Московська цензура наклала тисячу рублів штрафу на архі­мандрита Києво-Печерської Лаври за те, що там була надрукована церковна книга «Триодь» «не совсем с великороссийским сходная». Чернігівську друкар­ню Синод наказав перевести в Москву, тобто просто загарбав.
1729 р. Наказ Петра II переписати з української мови на російську всі державні постанови і розпорядження.
1740 р. Російська імператриця Анна Іванівна створила прав­ління гетьманського уряду під керівництвом московського князя Олексія Шаховського і запровадила російську мову в діловодстві на території Укра­їни. Переписи 1740 - 1748 рр. свідчать, що в семи полках Гетьманщини було більше тисячі шкіл, і майже всі з них із викладанням українською мовою. У 1804 р. було видано царський указ, яким заборонялося навчання українською мовою. Результати національного гніту одразу позначились на стані освіти в Украї­ні: уже перепис 1897 р. показував, що на 100 осіб було лише 13 письменних.
1748 р. Наказ Петербурзького Синоду Київському митрополитові Самуїлу Мило-славському запровадити в Києво-Могилянській академії та в усіх школах України викладання російської мови, в результаті чого на Лівобережжі зникло 866 українських шкіл.
1750 р. Після скасування Канцелярії міністерського правління ма­лоросійських справ у м. Глухові з неї вилучено та перевезено до Росії спра­ви таємного діловодства. Документи архіву Запорозької Січі, знайдені під час «розорення Січі генерал-поручиком Текелією у скрині під престолом січової церкви», опинились у Московському відділенні загального архіву Головного штабу.
1755, 1766, 1775, 1786 рр. Заборони Синоду друку­вати українські книжки. Протягом другої половини 18 сторіччя та першої полови­ни 19-го сторіччя видавнича справа в Україні була спаралізована. Як наслідок, у 1847 р. в Україні була надрукована лише одна книжка, у 1848 — 3, 1849 — 2, 1850 — 1, 1851 — 2, 1856 — 5.
1759 р. Синод видав розпорядження вилучити з шкіл україн­ські букварі.
1763 р. Указ Катерини II про заборону викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії.
1764 р. Інструкція Катерини II князеві О. Вяземському про русифікацію України, Прибалтики, Фінляндії та Смоленщини, «якщо розумні люди будуть обрані начальниками цих провінцій. Коли ж у Малоросії не буде гетьмана, то треба намагатися, щоб час і назва гетьманів зникли...» Скасування Катериною II українського гетьманства, а з ним — ліквідація українських навчально-культурних закладів та усунення від влади українськомовних чиновників.
1764 р. Ліквідація Катериною II козацького устрою на Слобожанщині та козацьких шкіл.
1765 р. Синод видав суворий указ Києво-Печерській Лаврі друкувати лише ті книги, які в московській друкарні друкуються і схвалені Синодом.
1769 р. Заборона Синоду РПЦ друкувати та використовувати украї­нські букварі. Наказ Синоду, за яким українські книжки по церквах було замінено московськими.
1775 р. Зруйнування Запорозької Січі та закриття українських шкіл при полкових козацьких канцеляріях.
13 березня 1777 р. Помирає від переслідувань та злигоднів гені­альний український композитор, академік Болонської музичної академії Максим Березовський (нар. 1745 р. у Глухові). Після цього царська влада за­бороняє виконувати твори Березовського й знищує багато його рукописів.
1780—1783 рр. Перше закріпачення українських селян на окупованих Росією землях Руси-України. (Порівняйте: в 1771 р. у Криму татари ска­сували рабство; 1780 р. в Австрійській імперії було скасовано панщину).
1780 р. Спалення книгозбірні Києво-Могилянської академії, що зби­ралася понад 150 років і була однією з найбагатших бібліотек Руси-України.
1782 р. Катерина II створила комісію для заведення в Росії на­родних училищ, завданням якої було запровадження єдиної форми викладання російської мови в усіх навчальних закладах імперії.
1784 р. За розпорядженням Синоду митрополит Київський наказав, аби в усіх церквах дяки та священики читали молитви та правили службу Божу «голосом, свойственным российскому наречию». Синод наказує митрополитові Київському та Галицькому Самуїлу карати студентів та звільняти з роботи викладачів Києво-Могилянської академії за вживання неросійської мови.
1784 р. Наказ Катерини II по всіх церквах імперії правити службу Божу російською мовою. Російську мову запроваджено в усіх школах України.
1785 р. Синод знову наказує митрополитові Київському контролю­вати Лаврську друкарню, щоб ніякої різниці з московським виданням не було, а в Києво-Могилянській академії негайно запровадити систему на­вчання, узаконену для всієї імперії.
1789 р. Розпорядження Едукаційної комісії Польського Сейму про закриття всіх українських навчальних закладів.
У Петербурзі з ініціативи Катерини II видано «Порівняль­ний словник усіх мов», у якому українська мова значиться як російська, спотворена польською.
1808 р. Закриття «Студіум рутенум» — українського відділення Львівського університету.
1817 р. Запровадження польської мови в усіх народних школах Східної Галичини.
1833 р. Московські солдати за наказом з Петербурга в один і той же день конфіскували в усіх мечетях Криму письмові документи, книги, історичні манускрипти татарською, турецькою та арабською мовами, серед
яких було багато матеріалів про стосунки Руси-України з південними народами. На центральних площах запалали багаття. «...У XVIII сторіччі Дике Поле затопило Крим новою хвилею варварів... Ці варвари — московити...» (поет Максиміліан Волошин).
1834 р. Заснування Київського університету з метою так званої русифікації „Юго-Западного края”.
1839 р. Ліквідація української греко-католицької Церкви на окупо­ваній Росією Правобережній Україні. Сотні християн і багато священиків було вбито, а 593 з них заслано до Сибіру. Замість них прислали московських «батюшок», чиновників-наглядачів у рясах.
1847 р. Розгром Кирило-Мефодіївського товариства і наказ цензо­рам суворо стежити за українськими письменниками, «не давая перевеса любви к родине над любовью к отечеству».
1847—1857 рр. Десятирічна солдатська каторга із «забороною ма­лювати і писати» геніального поета, маляра й мислителя Тараса Шевченка. А ось що написав про Тараса Шевченка «неістовий» «революційний демократ», В. Бєлінський у грудні 1847 р.: «Здравый смысл в Шевченкє должен видеть осла, дурака и подлеца... Этот хохлацкий радикал написал два пасквиля — один на государя императора, другой — на государыню императрицу...».
1853 р. Покалічено видання «Літопису» Граб'янки.
1859 р. Міністерством віросповідань та наук Австро-Угорщини в Східній Галичині та Буковині українську абетку замінено латинською.
1862 р. Закриття на Наддніпрянщині безплатних недільних українських шкіл для до­рослих. Припинено видання українського літературного та науково-політичного журналу «Основа».
1863 р. Циркуляр міністра внутрішніх справ Російської імперії П. Валуєва про заборону видання підручників, літератури та книг релігійного змісту українською мовою, якої «не было, нет и быть не может».
1864 р. Прийняття в Росії Статуту про початкову школу, за яким навчання має провадитись виключно російською мовою. Після судової реформи 1864 р. до Москви було вивезено з території України тисячі пудів архівних матеріалів. Згідно з обіжником Міністерства юстиції від 3 грудня 1866 р. туди потрапила велика кількість документів ліквідованих установ із Волинської, Київської, Катеринославської, Подільської, Херсон­ської та Чернігівської губерній.
1869 р. Запровадження польської мови як офіційної в закладах освіти й адміністрації Східної Галичини. Закон, згідно з яким чиновникам усіх відомств у Російській імперії призначалася значна доплата за русифікацію.
1870 р. Роз'яснення міністра освіти Росії Д. Толстого про те, що «кінцевою метою освіти всіх інородців, незаперечно повинно бути зросійщення».
1874 р. В Росії запроваджено статут про початкові народні школи, в якому підтверджено, що навчання має провадитись лише російською мовою.
1876 р. Імператор Олександр II видав Емський указ про заборону ввозити до Росії будь-які книжки і брошури, написані «малоросійським наріччям», друкувати оригінальні твори та переклади українською мовою, влаштовувати сценіч­ні вистави, друкувати українські тексти до нот і виконувати украї­номовні музичні твори. Указ про зобов'язання «прийняти як загальне правило», щоб в Україні призначалися вчителі-московити, а українців спроваджувати на учительську роботу в Петербурзькому, Казанському й Оренбурзькому округах. Це «загальне правило» по суті діяло і за радянської влади - аж до проголошення Україною незалежності в 1991 р. Як наслідок, за понад 100 років з України у такий спосіб було висе­лено кілька мільйонів української інтелігенції, а в Україну “відряджено” сті­льки ж росіян.
1876—1880 рр. Українських учених та педагогів М. Драгоманова, П. Житецького та багатьох інших звільнили з роботи за наукові праці з українознавства, а П. Лободоцького — лише за переклад одного речення з Євангелія українською мовою.
«Немедленно выслать из края Драгоманова и Чубинского как неисправных і положительно вредных в крае агитаторов... с воспрещенмем въезда в Южн. губ. и столицы, под секретное наблюдение».
1881 р. Заборона викладання у народних школах та виголошення церковних проповідей української мовою.
1884 р. Заборона Олександром III українських театральних вистав у всіх „малоросійських губерніях”.
1888 р. Указ Олександра III про заборону вживання української мови в офіційних установах і хрещення українськими іменами.
1889 р. У Києві на археологічному з'їзді дозволено читати реферати всіма мовами, крім українською.
1892 р. Заборона перекладати книжки українською мовою з російської.
1895 р. Заборона головного управління в справах друку видавати українські книжки для дітей.
1896 р. Б. Грінченко в одному з часописів писав: «Українські національні згадки, українську історію викинено з читанок шкільних... А замість історії вкраїнської скрізь історія московська викладається так, мов би вона нашому чоловікові рідна. Та ще й яка історія! Що стукнеш, то скрізь хвали та гімни земним божкам: Павлові, Миколі, Катерині, Петрові: хвали Суворовим, Корниловим, Скобелєвим і всій російській солдатчині! Тут усякі „подвиги" рабської вірности».
1900 р. і наступні роки. Цензура вилучає з текстів такі слова, як «ко­зак», «москаль», «Україна», «український», «Січ», «Запоріжжя» та інші, які мають український національно-символічний зміст.
1903 р. На відкритті пам'ятника І. Котляревському у Полтаві забо­ронено промови українською мовою.
1905 р. Кабінет міністрів Росії відхилив прохання Київського та Харківського університетів скасувати заборони щодо української мови. Ректор Київського університету відмовив 1400 студентам у відкритті чотирьох кафедр українознавства з українською мовою викладання, за­явивши, що університет — це «загальнодержавна інституція», і в його сті­нах не може бути жодної мови, крім російської.
1905 — 1912 рр. Міністерство освіти Російської імперії закрило 12 приватних гімназій, звільнило 32 директорів та 972 учителів, 822 учителів «перевело» до інших шкіл за намагання запровадити у викладанні українознавчу тематику.
1906 і 1907 рр. Закриття «Просвіти» в Одесі та Миколаєві.
1908 р. Через чотири роки після визнання Російською академією наук української мови таки “мовою” Сенат оголошує україномовну культурну й освітню діяльність шкідливою для імперії.
1910 р. Закриття за наказом уряду Столипіна всіх українських культурних товариств, видавництв, заборона читати лекції українською мовою, створювати будь-які неросійські клуби.
1910, 1911, 1914 рр. Закриття «Просвіти» у Києві, Чернігові, Катеринославі (Січеславі).
1911 р. Постанова VII дворянського з'їзду в Москві про російськомовну освіту й неприпустимість вживання інших мов у навчальних закладах Росії.
1914 р. Заборона відзначати 100-літній ювілей Тараса Шевченка; Указ Миколи II про заборону всієї української преси (у зв’язку з початком війни).
1914 - 1916 рр. Кампанія русифікації в окупованій Східній Галичині, заборона українського друку, освіти, Церкви.
1914 р. Доповідна записка полтавського губернатора фон Баґовута міністрові внутрішніх справ Російської імперії, яка дає найповніше уявлення про ставлення імперської влади до української проблеми в Україні. Ці настанови діяли за царів, генеральних секре­тарів і фактично не втратили сили й по сьогодні, за наявністю «незалежної» України. До 1917 р. всім чиновникам в Україні платили 50% надбавки до заробітної платні за «обрусение края».
ЗАМЕТКА
о докладе полтавского губернатора фон Багговута
Министру внутренних дел о мерах против украинского народа.
Привлекать на должности учителей по возможности только великороссов.
На должности инспекторов и директоров народных училищ назначать исключительно великороссов.
Всякого учителя, проявляющего склонность к украинскому, немедленно устранять.
Составить правдивую историю малорусского народа, в которой разъяснить, что «Украина» — зто «окраина» государства в былые времена.
Установить обязательные экскурсии учащихся всех учебных заведений в Москву, Нижний Новгород и другие исторические местности, но не в Киев.
Совершенно не допускать общеобразовательных курсов для учащихся.
Обратить особое внимание на сельское духовенство и его политические убеждения. Благочинных назначать с особым разбором. Во главе епархий ставить архиреев исключительно великороссов, притом твердых и энергичных. Оказать самое крутое давление на тех из священников, которые заражены украинофильством. Епархиальных наблюдателей за школами назначать исключительно из великороссов.
Обратить особое внимание на семинарии и ставить во главе их ректорами исклю­чительно великороссов, удаляя других. Учебный персонал должен быть исключительно из великороссов. За семинарии нужно взяться и искоренить гнездящийся в них дух украинства.
Необходимо субсидировать некоторые газеты в Киеве, Харькове, Полтаве, Екатеринославе и т.д. с целью борьбы против украинцев. В газетах доказывать тождество ве­ликороссов с украинцами и объяснить, что малорусский язык образовался путем полонизации в прежние времена русского языка. Разъяснить, что «украина» — означает окраину Польши и России и что никогда украинского народа не было. Доказывать необходимость великорусского языка как общегосударственного и литературного и что ма­лорусский, как простонародный, не имеет ни литературы, ни будущности.
Всеми способами искоренять употребление названий «украина», «украинский».
Стараться, чтобы евреи не примкнули к украинскому движению, выселять их из сельских местностей, не образовывать нових местечек и мешать экономическому росту еврейства.
Вообще не допускать на разные должности людей, которые когда-либо хотя бы в отдаленном прошлом имели соприкосновение с украинским элементом.
1916 р. Закриття колоніальною владою «Просвіти» в Кам'янець-Подільському.
1918 р. Звіряча розправа московсько-більшовицьких військ з 300 українськими героями — київськими гімназистами та студентами, що під Крутами стали на захист своєї вітчизни України. Майже всі юнаки полягли геройською смертю на полі бою, а захоплених у полон розстріляли. Перед розстрілом гімназист Григорій Пипський почав співати
«Ще не вмерла України...», а за ним і всі приречені на смерть.
26 січня 1918 р. Захопивши Київ, московсько-більшовицькі інтер­венти за кілька днів розстріляли 5 тис. осіб, які розмовляли українською мо­вою, носили український національний одяг або у кого в хаті висів порт­рет Т. Шевченка...
За час перебування в Києві більшовики не тільки зруйнували багато будинків, але також зни­щили безцінні культурні, мистецькі, архітектурні та інші надбання й вимордували тисячі ні в чому невинних людей.
1919 р. Після завоювання України більшовиками — знищення національно свідомої частини населення та заборона всіх українських літературних, драматичних та усних творів, серед яких лише українських народ­них пісень — 300 тис. Ліквідація поляками Західно-Української Народної Республіки.
1921—1930 рр. Московські окупанти та промосковські шовіністич­ні сили в Україні чинять шалений опір відродженню української мови та українських культурних традицій, яке пустило глибоке коріння в роки Української національної революції. «Зачем возрождать допетровскую эпоху, зачем гальванизировать украинский язык, который покрылся уже прахом», повчав у Запоріжжі російський письменник Ф. Гладков. «Признання української мови як урядової могло би означати панування української буржуазії та куркульст­ва», - писав голова «українського» уряду X. Раковський.
1922 р. Ліквідація «Просвіти» на Кубані, в Зеленому Клину та в ін­ших місцях проживання українців в СРСР поза Україною. Голова ВЧК Ф. Дзержинський наказує виловити українсь­ких дітей-сиріт і знищити. Баржі з сиротами потоплено у Чорному морі. Проголошення частиною керівництва ЦК РКП(б) і ЦК КП(б)У «теорії» боротьби в Україні двох культур — міської (російської) та селянської (української), в якій повинна перемогти перша.
1922—1934 рр. Хвиля насильства проти неповторного і яскравого явища української та світової культури - кобзарства. Українські національ­ні музичні інструменти — кобзу, бандуру та ліру - оголошують націоналіс­тичними і знищують. Натомість в Україну завозять десятки тисяч примітивних («общепонятних») балалайок та гармошок. Кобзарі оголошу­ються жебраками і жорстоко переслідуються. «Багато кобзарів тоді пропало, - свідчив харківський кобзар Анатолій Парфиненко. — Кого ловили на базарі, кого — на помешканні. Де б вони не з'явилися, їх забирали». Щоб спотворити пам'ять та роль кобзарства, комуністи створюють капели бан­дуристів, які виконують пісні на замовлення та під контролем НКВС, а керівництво ними передається в руки чужинців. Так, Київську капелу очолюють спочатку росіянин Михайлов, а згодом Аронський та Берман, штатні агенти НКВС.
1924 р. Закон Польської республіки про обмеження вживання української мови в адміністративних органах, суді, освіті на підвладних поля­кам західно- українських землях.
Закон Румунського королівства про зобов'язання всіх «румунів», котрі «загубили матірну мову», давати освіту дітям лише в румунських школах.
1925 р. Остаточне закриття українського «таємного» університету в Львові.
1926 р. Лист Сталіна “Тов. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК КП(б)У” з санкцією на боротьбу проти «національного ухилу», початок переслідування діячів «українізації».
1929 р. Арешти українських науковців та духовенства, заміна їх російськомовними діячами.
1929—1930 рр. Арешти визначних діячів української науки, куль­тури, освіти, Церкви, харківський судовий процес над ними (процес «Спілки Визволення України»). На допиті одного з арештованих, В. Дурдуківського слідчий Соломон Брук сказав: «Нам надо украинскую интеллигенцию поставить на колени, это наша задача. Кого не поставим — перестреляем». У ці роки на території УСРР було заарештовано (і здебільшого розстріляно або відправлено на довгострокову каторгу в концтабори) понад 120 тис. українців, головним чином інтелігенції. До звільнен­ня і реабілітації дожили з них одиниці.
1930—1937 рр. Ліквідовано українські школи, сере­дні спеціальні та вищі навчальні заклади та факультети, закрито газети та видавництва поза межами України - на Кубані, в Сибіру, на Далекому Сході та інших землях, за­селених переважно українцями.
Постановление ЦК ВКП(б) и СНК Союза ССР о хлебозаготовках на Украине, Северном Кавказе и Западной области от 14 декабря 1932 г.:
„7... .а) выселить в кратчайший срок в северные области СССР из станицы Полтавской (Сев.Кавказ), как наиболее контрреволюционной, всех жителей ...и заселить эту станицу добросовестными колхозниками-красноармейцами, работающими в условиях малоземелья на неудобных землях в других краях, передав им все земли и озимые посевы, строения, инвентарь и скот выселяемых... д) немедленно перевести на Северном Кавказе делопроизводство советских и кооперативних органов «украинизированных» районов, а также все издающиеся газеты и журналы с украинского языка на русский как более понятный для кубанцев, а также подготовить и к осени перевести преподавание в школах на русский язык..., срочно проверить и улучшить состав работников школ в «украинизированных» районах”.
1932—1933 рр. Сплановано і здійснено за мовчазною згодою «світового співтовариства» акцію ліквідації українського народу. Свідоме знищення більшовицьким режимом українських се­лян організацію голодомору. Централізоване переселення росіян у вимерлі села України. В Україні, яка володіє 40% світового чор­нозему, умертвлено голодом до 10 мільйонів носіїв української мови, і саме се­лян, щоб зберегти зрусифіковане міське населення.
1933 р. Скасування в Румунії міністерського розпорядження від 31 грудня 1929 р., котрим дозволялося кілька годин української мови на тиждень у школах з більшістю учнів-українців.
Телеграма Сталіна про припинення українізації і знищення більшості українських письменників. З українського правопису вилучено літеру «Ґ».
1933—1941 рр. Тотальне знищення та арешт 80% української інтелігенції російською окупаційною владою: інженерів, науковців, письменників, лікарів, вчителів тощо. До 1938 р. друкувалося 259 українських письменників, після 1938 р. — лише 36. З 223 зниклих письменників лише семеро померли своєю смертю. Решту розстріляно, запроторено до концта­борів або іншими репресивними заходами вилучено з літератури. Таких масових убивств, як у 30-х роках в Україні, історія ще не знала. Кагановичі, постишеви, хатаєвичі, бруки мільйонами вбивали україн­ців лише за те, що вони були українцями. Це був геноцид, організований і здійснюваний комуністами, які в 1917 р. захопили владу в Російській ім­перії. Україну було перетворено на суцільний концтабір.
1934 р. Спеціальне розпорядження міністерства виховання Румунії про звільнення з роботи «за вороже ставлення до держави і румунського народу» всіх українських учителів, які вимагали повернення до школи української мови.
30 роки й пізніше: Заборона писати українські, національні за змістом, мистецькі та художні твори, досліджувати і вивчати справ­жню історію України, згадувати про голодомори. Історія і вся україн­ська культура зобов'язані були звеличувати СРСР, загарб­ницьку політику і жорстокість комуністів, керува­тися фальшивою імперською концепцією «єдності трьох братніх слов’янських народів»: розглядати росіян, як «старшого брата». Істориків, письменників, діячів культури радянська влада жорстоко переслідувала, їхні твори заборонялись або знищувались. Так, було спалено наклад книги «Хортиця в героїці і легендах», а автора М. Киценка звільнено з посади. Зазнали утисків і гонінь історики М. Брайчевський, Я. Дашкевич, поет В. Сосюра, композитор К. Данькевич, письменник та кінорежисер О. Довженко і багато інших. На­саджувана система освіти та виховання була спрямована на те, щоб українцям прищеплювати відчуття меншовартості, відразу до борців за визволення України від окупантів, зневагу до українських націона­льних героїв, зокрема І. Мазепи, С. Петлюри, Є. Коновальця. Імена визначних наших діячів науки, культури, церкви (М. Грушевський. І. Пулюй, С. Єфремов, В. Винниченко, Г. Хоткевич, І. Багряний, О. Ольжич, А. Шептицький та багато інших) замовчувались, або якщо згадувались, то в негативно­му висвітленні.
1937 р., листопад. На відзначення 20-річчя приходу комуністів до влади на Соловках було розстріляно понад тисячу діячів української культури .
1938 р. Постанова РНК і ЦК ВКП(б) «Про обов'язкове вивчення російської мови в школах національних республік і областей».
1939 р. Перепис населення Кубані показав, що внаслідок голодомору, арештів і примусового виселення кількість українців там з 61,5% у 1926 р. зменшилася до 4%. Після «визволення» Західної України — закриття багатьох українських і відкриття російських шкіл.
1946 р. Постанова Ради Міністрів СРСР «Про затвер­дження українського правопису, наближеного до російського». Постанова ЦК ВКП(б) про «український буржуазний націо­налізм», унаслідок якої кілька тисяч представників української інтелігенції заслано до концтаборів («Ждановщина»). Гоніння на журнали «Україна», «Радянський Львів», «Дніпро», «Барвінок», «Перець». Головного редакто­ра журналу «Україна» Ю. Яновського звільнено з роботи.
1947 р. У Польщі операція «Вісла»: розселення частини українців з етнічних українських земель «урозсип» між поляками у західних районах країни задля при скорення їхньої полонізації.
Депортація в Сибір населення Західної України. Вивезення загалу україн­ців до Сибіру не було здійснено тільки через нестачу вагонів. «Чистка» серед діячів української культури з об­винуваченням їх у націоналізмі новопризначеним з Москви секретарем ЦК КП(б)У Л. Кагановичем. Арешт неповнолітнього (15 р.) сина командувача УПА генерала Шухевича — Юрія Шухевича. Видано таємну інструкцію (на 157 сторінках) про вилучення з книгозбірень та списання в макулатуру 3600 назв книжок, автори яких були названі українськими буржуазними націоналістами, ворогами народу. П'ятий параграф інструкції застерігав: «Особи, що загублять цей зведений список, підлягають притягненню до судової відповідальності».
1949 р. XXVI з'їзд КП(б)У вкотре засуджує український буржуазний націоналізм, погрожує українським діячам науки та культури, які ще залишилися на волі, вимагає від них таврувати «гнилу культуру буржуазного Заходу» й вихваляти «передову культуру» СРСР.
1951 р. Викриття газетою «Правда» — центральним органом ЦК ВКП(б), «націоналістичних ухилів» в українській літературі (вірш В. Сосюри «Любіть Україну», лібретто опери «Богдан Хмельницький» і т.д. ). Студенти Харківського університету відмовилися складати іс­пити російською мовою. Тоді 800 з них було репресовано, а 33 студентів на закритому засіданні суду було засуджено до смертної кари! І РОЗСТРІЛЯНО.
24 грудня 1958 р. Верховна Рада СРСР прийняла закон, згідно з яким питання про те, вивчати чи не вивчати рідну мову в національних школах мають вирішувати батьки та самі учні. Останніх настійливо спонукували розв’язувати це питання з погляду так званої практичної доцільності (мовляв, для чого «перевантажувати» себе).
1958 р. Постанова Пленуму ЦК КПРС про перехід частини українських шкіл на російську мову викладання. Відповідну постанову прийняла і Верховна Рада УСРР.
1960—1980 рр. Масове закриття українських шкіл у Польщі та Румунії.
1960 р. Колоніальна адміністрація під назвою «ЦК компартії Укра­їни» вимагає від комуністів виховувати українців «у дусі любові й глибокої поваги до великого російського народу» і в нена­висті до свого, українського - «вести непримиренну боротьбу проти націо­налізму..., особливо українського буржуазного націоналізму».
1961 р. XXII з'їзд ЦК КПРС проголосив політику «злиття націй», що по суті означало тотальне зросійщення народів СРСР. («Слід з усією більшовицькою непримиренністю викорінювати навіть найменші прояви націоналістичних пережитків», тобто звичаї, мову, куль­туру поневолених народів).
1962 р. Репресії проти захисників української мови. ЦК компартії
України зобов'язує комуністів та місцеву адміністрацію «рішуче виступати проти консервативних традицій і звичаїв, проти будь-яких пережитків буржуазного націоналізму», найшкідливішими з яких, на думку влади, було знання рідної мови, потяг до ви­вчення своєї історії та культури.
1964 р. Агент КДБ пересипає фосфором і спалює частину приміщення Центральної Наукової Бібліотеки у Києві. На прилеглій території зазда­легідь була відключена вода, а пожежники приїхали лише через 4 години після підпалу. Вогонь знищив понад 600 тис. томів цінних українських архівних документів.
1965 р. Хвиля політичних процесів проти «українських інакодумців (Б. та М. Горині, О. Заливаха, В. Мороз, М. Оса­дчий, А. Шевчук та ін.). У Харкові за протести проти закриття українських шкіл заарештовано А. Здорового.
1969 - 1979 рр. Серія загадкових пожеж у відділах україністики в бібліотеках Академії наук, музею «Софія Київська», у книгосховищі Видубицького монастиря у Києві, медичного інституту в Тернополі, Успенської церкви та Му­зею українського мистецтва у Львові. Аналогічні «загадкові» пожежі в цей час сталися у національних бібліотеках інших республік СРСР (Тарту, Са­марканд, Ашхабад), але не в Росії.
1970 р. Суд над авторами «Листа творчої молоді Дніпропетровсь­ка» з протестом проти російщення української культури. Наказ Міністерства освіти СРСР про написання і захист дисертацій лише російською мовою. Затвердження тільки в Москві. Ситуація нерідко доходила до абсурду: російською мовою мусили виконуватися та захи­щатися навіть дисертації з питань української мови та літератури.
1972 р. Заборона партійними органами відзначати ювілей музею І. Котляревського в Полтаві. «За недостатню боротьбу з націоналістичними проявами» усунуто від партійного керівництва першого секретаря ЦК КПУ
П. Шелеста (критика партійними цензорами його книжки під назвою «Україна наша радянсь­ка», в якій прославлялося запорозьке козацтво), звільнено з Вищої партій­ної школи при ЦК КПУ 34 викладачів разом з її директором, заборонено книги майже сотні авторів, звільнено чверть секретарів з ідеологічних питань на всіх партійних рівнях, піддано чищенню низку наукових установ, а також Київський та Львівський університети. У Харкові знесено хату, де жив видатний український філософ і просвітник Г. Сковорода, та почато знищення цвинтаря, де було поховано багато визначних діячів української науки та культури.
1972—1974 рр. Політичні репресивні процеси проти українських дисидентів, зокрема проти Чортківської групи В. Мармуса та Ст. Сапеляка (сім осіб засуджено), Харківської групи (засуджено дев’ять осіб, з них А. Здорового — сім років, І. Кравціва — п’ять років).
Загалом заарештовано було за два роки кілька тисяч осіб. Заарештовані, яких не засудили, були звільнені з роботи або по­нижені у посадах. У ці роки були засуджені: Є. Сверстюк, І. Світличний, І. Дзюба, В. Стус, Ігор та Ірина Калинці, Н. Світлична, В. Чорновіл, С. Шабатура, О. Мешко, О. Попович, І. Кандиба, Л. Лук’яненко, В. Романюк, І. Гель, повторно Ю. Шухевич і т.д.
1973 р. Заборона відзначати ювілей твору І. Котляревського «Енеїда».
1974 р. Постанова ЦК КПРС «Про підготовку до 50-річчя створення
СРСР», де вперше проголошуються створення «нової історичної спільноти — радянського народу», офіційний курс на денаціоналізацію.
1975 р. Нова цензура «Кобзаря» Тараса Шевченка.
1978 р. Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про заходи щодо подальшого вдосконалення вивчення і викладання російської мови в союзних республіках» (т. зв. «Брежнєвський циркуляр»).
1978 р., січень. На Чернечій (Тарасовій) горі у Каневі спалив себе Олекса Гірник (з Калуша) на знак протесту проти русифікації України.
1979 р. Ташкентська конференція «Російська мова — мова дружби і співпраці народів СРСР», накреслила нові заходи щодо російщення неросійських народів. Зокрема, «рекомендувалося» ширше впроваджувати російську мову в дошкільні заклади (як наслідок — українські дитячі садки практично зникли), російською мовою провадити позакласну й позашкільну роботу, «сприяти» тому, щоб студенти писали по-російському свої реферати, доповіді, курсові та дипломні праці, а також звіти про виробничу й педагогічну практику. Так само «рекомендувалося», щоб у тих ВНЗ, де національна мова ще якось функціонувала (наприклад, у Західній Україні), російською, починаючи з 2—3-х курсів, читалися суспільні, загальноосвітні та спеціальні дисципліни. Показово, що для контролю виконання цієї «реко­мендації» Міністерство вищої та середньої спеціальної освіти УРСР запро­вадило навіть спеціальну форму звітності, що зобов'язувала ректорів регулярно подавати Міністерству «перелік спеціальних дисциплін, які викла­даються російською мовою» на кожному з факультетів керованого ними навчального закладу.
1979 р. Під Львовом вбито композитора-співака Володимира Івасюка, пісні якого мали виразно український національний колорит. Досі цей зрочин не розкрито.
1983 р. Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про додаткові заходи з поліпшення вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік» (так званий «Андроповський указ»).
1984 р. Наказ Міністерства культури СРСР про переведення діловодства в усіх музеях Радянського Союзу на російську мову. Початок в УРСР виплат підвищеної на 15% зарплатні вчи­телям російської мови (порівняно з учителями української мови).
1984—1985 рр. У концтаборах було замордовано Юрія Литвина, Ва­лерія Марченка, Василя Стуса, Олексу Тихого.
1989 р. Постанова ЦК КПРС про «законодавче закріплення російсь­кої мови як загальнодержавної».
1990 р. Прийняття Верховною Радою СРСР Закону про мови народів СРСР, де російській мові надавався статус офіційної.
1993—1995 рр. Посилення антиукраїнського терору в освіті, куль­турі, засобах інформації. Вбито кілька десятків активістів національних українських партій та організацій у різних містах України, зокрема голову секретаріату Руху Михайла Бойчишина, спалено хату-музей Тараса Шевченка. Жодного злочинця по цих справах не було засуджено і навіть не заарештовано.
1994 р. Намагання надати російській мові статус офіційної в незалежній, вільній, суверенній, самостійній Україні. Заява Президента України Л. Кучми про його намір внести поправки до чинного законодавства з метою надання російської мові статусу державної.
Як наслідок — призупинення відновлення українських шкіл, переве­дення частини українських класів та шкіл на російську мову навчання.
1995 р. Міністерство національностей України розробило напівтаємний «Проект державної програми... розвитку російської куль­тури в Україні до 2000 року», в якій одна з „національних меншин” отриму­вала більші права, ніж українці. Алмати (Казахстан) - спільний науковий простір (тобто російський) для СНД.
1995 р. травень. У Харкові керована С. Кушнарьовим місцева влада відкри­ла пам'ятник україно жеру маршові Г. Жукову, який у кінці війни підписав наказ про виселення з України всіх українців.
18 липня 1995 р. Неспровоковане звіряче побиття українців у Києві (кілька душ загинуло, десятки покалічено) під час похоронної процесії святійшого Патріарха Київського і Всієї України Володимира (Романюка). Озброєні омонівці кидалися на беззбройних людей з криками «бєй хохлов!», топтали і шматувати державні прапори. До відпові­дальності нікого не було притягнуто.
12 вересня 1995 р. Заборона української організації УНА-УНСО без суду. Озброєні Москвою козаки та антиукраїнські організації, які відкрито домагаються ліквідації Державної Незалежності Руси-України, владою не забороняються.
Почато видання паспортів, написаних українською та російською мовами. З метою деморалізації та духовного виродження населення, особливо молоді, влада дозволяє розповсюджувати тисячі книг, демонструвати сотні кінострічок, які проповідують і насаджують порнографію, ненависть, насильство. Немов би виконуючи ре­комендації Полтавського губернатора фон Баґовута, Росія завалює Україну шовіністичними газетами, які продаються за безцінь; прямо або че­рез підставних осіб фінансуються російськомовні газети, радіо й телебачення в Україні, які не приховують своєї протиукраїнської спрямованості за поту­рання всіх урядів та президентів «незалежної» України.
1996 р., січень «Велике беззаконня діється у Харкові... Таємно збирають підписи під «референдумом» про новий Радянсь­кий Союз та про те, щоб Україну туди залигати. Ця «діяльність» ведеться старими комуністами-маразматиками... Хто відмовляється давати підпис, вони погрожують і лають, кажуть: “всё равно Россия завоюет Украину, і ми перебъём хохлов по одному”».
1996 р. Подальша криміна-лізація правоохоронних органів.
1998—2001р.р. У зв'язку з інформаційною революцією 90-х років російщення України відбувається ще інтенсивнішими методами, ніж за часів Валуєвщини. Інформаційний простір України майже повністю зрусифікований. Неукраїнська, а часом антиукраїнська політика урядів України призвела до того, що державну мову з української преси витіснила мова сусідньої країни, і співвідношення між україномов­ною та російськомовною пресою складає 1:10. Зате Україна посідає перше міс­це (!) у світі за рівнем оподаткування власної книги — 28%.
Унікальне за своїм цинізмом явище світового масштабу — нищення української мови! Тим часом прогресивний світ зовсім інакше дивиться на це. Так, у Франції за допомогою комп'ютеризації було встановлено, що українська мова є однією з найстаріших слов'янських мов і однією з найкращих світових. Мудра Японія, яка після Другої світової війни, будучи переможеною, всі зусилля й фонди надала освіті і за кілька десятиріч стала однієї з найрозвиненіших держав. Довідавшись про таку вагомість української мови для розвитку світової культури, Японія запровадила її вивчення в Токійському.

Демографические потери Украины в хх веке:
Станислав Кульчицкий «Зеркало недели» №39, 02 октября 2004
Институт истории Украины НАН Украины вместе со многими квалифицированными учеными других учреждений, в том числе зарубежными, с 1998 года работает над энциклопедией по отечественной истории. Это рутинная и изнурительная работа, но она дает результат, одинаково полезный для авторов и читателей.

Мне довелось долго работать над одним из 11 тысяч терминов, ставшим темой этой статьи. Теперь есть возможность поделиться с читателями фактами и выводами. Анализируя ужасные факты, не стоит хвататься за бром. Но мы должны знать все, что с нами случилось.
Накануне катаклизмов

В начале ХХ в. Украинского государства не существовало. Но была сплошная территория, на которой украинцы составляли большинство населения. Есть два независимых определения границ этнографической Украины, сделанные в разные времена на основе не совпадающих источников. Одно из них датировано 1927 годом и принадлежит ведущему деятелю УНР, а в эмиграции — талантливому социологу и статистику Никите Шаповалу. Второе определение опубликовал в 1981 году известный московский специалист по исторической демографии Владимир Кабузан. Ученые определяют границы украинской этнографической территории одинаково и оценивают численность населения на ней по состоянию на 1914 год в 46 млн. человек, в том числе 32,7 млн. украинцев.

Если не учитывать две евразийские империи — Российскую и Османскую, то площадь этнографической Украины была больше, чем территория любой европейской страны — 739 тыс. кв. км. Она существенно превышала и территорию современной Украины (604 тыс. кв. км.). Так что при советской власти воссоединились не все земли, заселенные в основном украинцами, как нам рассказывали в прошлом. За пределами Украины остался крупный массив земель с преобладающим тогда украинским населением — побережье Азовского моря с Таганрогом, Восточный Донбасс с г. Шахты, южные районы Курской, Белгородской и Воронежской областей, Кубань. По численности населения этнографическая Украина в 1914 году уступала только Германскому рейху (68 млн. человек) и почти равнялась Великобритании (47 млн. человек).

За два с половиной века после Переяславской рады украинский народ в два раза увеличил территорию сплошного расселения за счет освоения «Дикого поля» от Дуная до Кубани и Дона. Сотни тысяч украинских земледельцев обрели вторую родину на свободных землях Казахстана, Западной Сибири, Приамурья. Украинцы Австро-Венгрии, не имевшей незаселенных земель, вынуждены были искать лучшей доли в Северной Америке. Народ земледельцев осваивал планету, но оставался самим собой в местах нового проживания.
Военные потери

Межгосударственные, межнациональные и гражданские войны 1914—1920 годов на территории Украины сопровождались миллионными жертвами. Сколько людей погибло, мы не знаем и уже никогда не узнаем. Экспертные оценки потерь невозможны — переписи населения слишком отдалены от этой ужасной полосы почти непрерывных войн. Считается, что в годы гражданской войны с территории бывшей Российской империи уехало за рубеж более 2 млн. человек, но эта цифра в советской литературе упоминается лишь потому, что ее однажды упомянул В.Ленин.

Потери СССР во Второй мировой войне несколько раз изменялись в сторону увеличения (последняя цифра — 26,6 млн. человек). Выделить из них потери Украины можно лишь примерно ввиду отсутствия статистики по УССР в общесоюзном масштабе. О масштабе потерь свидетельствует снижение численности населения УССР с 41 657 тысяч человек на июнь 1941 года до 27 382 тысяч к началу 1945-го. Основную долю ужасающей разницы в 14 275 тыс. человек составляют безвозвратные потери. К ним относят: фронтовые потери — более 3 млн. военнослужащих Советской Армии; потери советских и антисоветских партизан в борьбе между собой и с оккупантами; потери гражданского населения во время боев и боевых действий, из-за голодного истощения и эпидемических болезней; потери от акций оккупационного режима: планомерного уничтожения военнопленных (1366 тысяч человек), абсолютного уничтожения евреев и ромов, выборочного уничтожения населения на большей части территории Украины. Часть лиц, эвакуированных в восточные регионы СССР (3,5 млн. человек) и вывезенных в Германию остарбайтеров (2,4 млн. человек), возвратилась на Родину.

Покойный Михаил Коваль, профессор Института истории Украины НАН Украины, совокупные — военные и гражданские — жертвы войны на территории Украины оценивал в 8 млн. человек (1999). К этой же цифре еще раньше пришел и ученый из диаспоры, профессор Сорбонны Владимир Косык (1992, 1993), пользовавшийся несколько другим кругом источников. Косык уменьшал количество фронтовых жертв по сравнению с Ковалем на полмиллиона, но увеличивал — тоже на полмиллиона — количество гражданских жертв.

Потери Украины в войне всегда растворялись в общесоюзных. Россия, Украина и Беларусь вынесли основное бремя Второй мировой войны и этим обеспечили победу над врагом, имевшую цивилизационное значение. Признание этого вклада Объединенными Нациями помогло Украине и Беларуси стать членами ООН.

По абсолютному и относительному количеству потерь в этой войне Украина находится на втором месте: 8 млн. человек, 19,1% всего предвоенного населения. Она уступает по абсолютному количеству потерь России, а по относительному — Польше (19,6%). Третье место по абсолютному количеству потерь занимает Германия (6,5 млн. человек, 9,1%), четвертое — первая ее жертва Польша (5 млн. человек в современных государственных границах). В первой десятке стран по принципу уменьшения нанесенных войной совокупных потерь военнослужащих и гражданского населения идут Беларусь, Япония, Югославия, Франция, Италия и Румыния. Было обидно, когда организаторы нынешних торжеств, посвященных 60-летию высадки союзников в Нормандии, пригласили представителей России, но проигнорировали Украину.
Потери от голода

Особенно горек счет потерь мирного времени. Их наносило собственное, «рабоче-крестьянское» государство. Оно присвоило себе право определять, кто является другом народа, а кто — врагом, и беспощадно уничтожало врагов. Под предлогом заботы об интересах народа советское государство насаждало порядок, вступавший в острое противоречие с этими интересами. С одинаковой интенсивностью в ленинско-сталинские времена использовались два метода «социалистического строительства» — пропаганда и террор.

Отдавая должное пропаганде, вожди КПСС предоставляли национальным республикам большие конституционные права, но следили за тем, чтобы никому не пришло на ум ими воспользоваться. Угроза сепаратизма была особенно опасной со стороны крупнейшей по экономическому и людскому потенциалу национальной республики. Посему масштабы превентивного террора в Украине оказались исключительно большими.

Можно указать на несколько разновидностей террора, влиявших на демографическую ситуацию в республике: террор голодом, депортации населения за пределы УССР, массовые аресты с последующим заключением или немедленным расстрелом. Рассмотрим каждую из них.

Голод 1921—1923 годов вызвала большая засуха и усугубила хозяйственная разруха как последствие семилетней войны. Распределяя мизерные запасы зерна, Кремль отдавал преимущество «красным столицам», а не крестьянам южноукраинских голодающих губерний. Чтобы выкачивать хлеб из более-менее урожайных центральных и северных регионов Украины, ее руководству запретили признавать, что положение в южных губерниях не лучше, чем в Поволжье. Иностранные организации по оказанию помощи, действовавшие в голодающем Поволжье с августа 1921 года, были допущены в южные губернии Украины только с января 1922 года, когда уже началась массовая смертность. В 1921 году руководство Кремля заметило, что голод снижает повстанческую активность крестьянства. Именно поэтому оно дало указание не прекращать хлебозаготовки в голодающих районах. Оно не забыло об опыте терроризирования голодом и использовало его в начале 1930-х годов.

Количество жертв голода в 1921—1923 гг. остается неизвестным. По оценке наркомата здоровья Украины зимой 1921—1922 гг. погибли от голода 235 тысяч человек. Эта оценка опиралась на данные выборочного опроса крестьянских хозяйств весной 1922 года корреспондентскими пунктами ЦСУ Украины, проведенного лишь в некоторых пострадавших от голода южных губерниях. Следует отметить, что благодаря деятельности Американской администрации помощи (АРА) и других благотворительных организаций, развернутой в 1922 году, удалось спасти от голодной смерти сотни тысяч крестьян. Распространяя оценку наркомздоровья республики на весь массив пострадавших земель, мы не выйдем за пределы 300—350 тысяч смертей от голода.

Голод 1932—1933 гг., справедливо названный мором — по аналогии со средневековой чумой, наблюдался во многих регионах СССР, но только в УССР и на Кубани он стал голодомором. В украинских регионах под видом заготовок было конфисковано все продовольствие, найденное во время обысков на крестьянском подворье. Кремль предупреждал вспышку украинского сепаратизма в ситуации социально-политического кризиса, охватившего СССР вследствие непосильных темпов индустриализации.

23 ноября 2002 года в «ЗН» была напечатана статья «Сколько нас погибло от голодомора 1933 года?». Я написал ее под влиянием раздражения: вывод о количестве жертв, основанный на анализе демографической статистики, впервые был опубликован еще в 1990 году. Его годами игнорировали, хотя оппоненты были неспособны полемизировать по сути. Публикация также была проигнорирована, ведь слишком «малым» оказывается количество жертв голода — не более 3,5 млн. человек в границах УССР за 1933 год. И количество жертв «должно» доходить до 7, а то и до 14 млн. человек. Есть что-то инфернально непостижимое в подобной позиции.

Оценки потерь от голода 1946—1947 гг. не менее фантастичны — от 1 до 2 млн. человек. Нужно принять во внимание, что этот голод, подобно голоду 1921—1923 гг., был вызван ужасной засухой, последствия которой наложились на трудности послевоенной разрухи. Кремль осуществлял хлебозаготовки в голодающем селе, чтобы оказывать продовольственную помощь «братским странам». Но намерений целенаправленного уничтожения колхозников сталинское государство не проявляло, ведь в этом тогда не было политической необходимости. По просьбе советского правительства Администрация помощи и восстановления при ООН (ЮНРРА) предоставила 250 млн. долларов на закупку продуктов и оборудования для украинского села. Государство не препятствовало также поступлению помощи от украинской диаспоры Северной Америки. Все это минимизировало смертность. Количество жертв голода 1946—1947 гг. измеряется десятками, а не сотнями тысяч, и тем более не миллионами.

Президент Украины в ноябре 1998 года установил своим указом День памяти жертв голодомора. Позднее к жертвам голодомора добавили жертв политических репрессий и принудительных выселений, что вполне понятно. Однако трудно понять следующее дополнение указа: теперь это День памяти жертв голодоморов, политических репрессий и принудительных выселений. Понятие «голодомор» поставлено во множественное число. Кому стала нужна его инфляция?
Потери от депортаций и других репрессий

В одной статье невозможно перечислить депортации, осуществленные на территории Украины в ХХ веке. Остановимся только на самых значительных.

Одна из масштабных депортаций — это раскулачивание с последующим выселением крестьян в отдаленные, малопригодные для жизни регионы СССР. Совокупное количество высланных — до 300 тысяч человек. В связи с ликвидацией в 1934 году двух приграничных национальных районов — Мархлевского (польского) и Пулинского (немецкого), а также с ликвидацией в 1935 году польских сельсоветов в Винницкой области было положено начало депортациям по национальному признаку. Сначала высылали отдельные семьи по стандартным обвинениям социально-классового характера (националистический элемент, бывшие жандармы, костельный актив и т.п.). В 1936 году была осуществлена масштабная депортация немцев и поляков с Украины в Казахстан — приблизительно 70 тысяч человек.

Во время советизации Западной Украины в 1940—1941 гг. органы госбезопасности осуществили четыре депортационные акции. Кампания началась 10 февраля 1940 года выселением в восточные регионы СССР 89 тысяч польских военных осадников и гражданских колонистов. В апреле 1940 года в Казахстан, ставший главным «приемным пунктом» сталинских депортаций, отправили очередную партию. Она состояла из членов семей лиц, арестованных органами госбезопасности, а также членов семей польских офицеров, расстрелянных по решению политбюро ЦК ВКП(б) от 5 апреля 1940 года в Катыни, Харькове и Твери. В июне 1940 года депортировали 58 тысяч человек, убежавших на территорию Западной Украины из той части Польши, которая оказалась под немецкой оккупацией. 85% этих беженцев были евреями. Наконец, самая масштабная акция по депортации началась 22 мая 1941 года и не завершилась вследствие нападения Германии на СССР. На восток планировалось выселить «подозрительных» поляков со всего западного региона — от Прибалтики до Молдавии. С территории Западной Украины успели выселить 11093 человека. Всего под депортацию, сопровождающую советизацию западных областей Украины, попало до 230 тысяч человек, считавшихся «нежелательным элементом». В основном это были поляки и евреи.

Накануне Великой Отечественной войны в тюрьмах западных областей Украины находились десятки тысяч человек, арестованных по политическим обвинениям, ожидавших рассмотрения дела. По распоряжению из Кремля все политические заключенные в тюрьмах приграничной полосы подлежали расстрелу. В Западной Украине были расстреляны от 40 до 50 тысяч человек.

Демографические потери населения Крымской области во время Второй мировой войны учтены в приведенных выше общих подсчетах по УССР. Отдельно замечу, что национальный состав населения Крыма в это время коренным образом изменился вследствие депортаций и холокоста. По всесоюзной переписи 1939 года русские в составе населения Крыма составляли 49,6%, крымские татары — 19,4, украинцы — 13,7, евреи — 5,8, немцы — 4,6 %. Во время войны численность населения резко сократилась.

В августе 1941 года чекисты осуществили первую депортацию по национальному признаку. Они вывезли из Крыма до 50 тысяч немцев, поселившихся тут преимущественно во времена Екатерины ІІ. Формула обвинения была одна: «пособничество гитлеровским захватчикам». Во время оккупации нацисты уничтожили 25 тысяч евреев. Вместе с евреями уничтожали и людей уникальной немногочисленной национальности — крымчаков. Гитлеровцы относили их к «еврейской расе», поскольку те с давних времен исповедовали иудаизм. По постановлениям Государственного комитета обороны от 11 мая и 2 июня 1944 года из Крыма выселили крымских татар, а также болгар, греков и армян. Количество высланных на спецпоселение в Узбекистан по этим двум постановлениям составляло 228 тысяч человек.

В 1944—1945 гг. Сталин осуществил депортацию 13 млн. немцев с территорий, отходивших к Польше, Чехословакии и СССР. Легкость, с которой была кардинально изменена демографическая картина крупного региона за пределами СССР, натолкнула его на мысль не ограничиваться во внутренней политике депортацией немногочисленных народов или национальных меньшинств. На ХХ съезде КПСС Н.Хрущев в двух предложениях коснулся его замыслов по поводу украинцев. Два предложения — это концовка абзаца, в котором рассказывалось о выселении Сталиным малочисленных народов с Северного Кавказа: «Украинцы избежали этой участи потому, что их слишком много и некуда было выслать. А то он бы и их выселил».

Свидетельство Н.Хрущева подтверждается другим источником. Видимо, идея выселения украинцев в 1944 году обсуждалась в довольно широком кругу. Она стала известна нацистам, использовавшим ее с провокационной целью: сочинили приказ о выселении за подписями Л.Берии и Г.Жукова, разбрасывая листовки с воздуха в расположении советских частей. Данные о планах выселения украинцев в 1944 году документально не подтверждаются либо документы еще не обнаружены. Мне кажется, все-таки речь шла не обо всей Украине, а о западных областях. В последний год войны и в послевоенный период эти области стали ареной жесткого противостояния советских властей с воинами УПА и подпольщиками ОУН.

Потери подполья за период противостояния составляли 153,3 тысячи, а советской стороны — 30,7 тыс. человек. По приговорам судов были заключены 87756 «бандитов». Количество депортированных в Сибирь «бандпособников» за период с 1944 по 1952 год дошло до 203 тысяч, почти треть из них на спецпоселении погибли.

Изменялась политическая ситуация, и люди возвращались на родину. В частности, уже во второй пятилетке вернулись раскулаченные крестьяне, после ХХ съезда КПСС — «бандиты» и «бандпособники», с 1989 — 1990 гг. начали возвращаться крымские татары. В отличие от депортаций, массовые аресты в большинстве своем имели свойство обратной репрессии. Даже если жертву не расстреливали сразу, она исчезала в ГУЛАГе навсегда. Если срок заключения заканчивался, жертве давали новый срок.

Когда на селе разворачивалось раскулачивание, среди городского населения усилились массовые аресты. Своего пика они достигли во время острого социально-экономического кризиса, когда Сталин применил против украинских крестьян террор голодом. Еще одна, более высокая волна арестов накрыла собой весь Советский Союз в 1937—1938 годах. Эта террористическая акция на Западе известна под названием Большого террора.

По данным профессора Донецкого университета Владимира Никольского (2003), органы госбезопасности в Украине арестовали: в 1929 году — 29916 человек, в 1930-м — 33373, в 1933-м — 124463, в 1937-м — 159573, в 1938-м — 106096 человек. Общее количество жертв чекистов за десять лет (с 1929 по 1938 год) превысило 650 тысяч человек.

Террор направлялся прежде всего против интеллигенции. Были практически истреблены и все активные участники Украинской революции 1917—1920 годов. Обнаружены ужасные свидетельства сталинского террора предвоенного времени — массовые захоронения под Винницей, в Быковне (Киев), Татарке (Одесса) и т.п.
Итог

Демографические потери первой половины ХХ в. оцениваются итоговой и, конечно, слишком приблизительной цифрой в 15 млн. человек. Речь идет о людях, погибших или принудительно депортированных за пределы своей родины. Для населения Украины, к 1914 году не превышавшего 40 млн. человек в пределах современных границ, потери такого масштаба были действительно катастрофическими. Только в 1959 году перепись населения показала, что в Украине насчитывается 41,9 млн. граждан, то есть наконец был превышен уровень численности, существовавший до Первой мировой. Следовательно, на восстановление численности населения ушло 45 лет.

По переписи 1989 года численность населения Украины достигла 51,7 млн. человек. Прирост — до 10 млн. человек за 30 лет, хотя уровень рождаемости вдвое сократился по сравнению с довоенным. Сейчас Украина отстает по численности населения не только от Германии и Великобритании, но и от Италии и Франции.

Если гибнет человек в расцвете сил, то не рождаются его дети и дети его детей. Следовательно, прямые и косвенные демографические потери ХХ в. нельзя считать меньше 45 млн. человек. В условиях нормального демовоспроизводства в ХХ в. мы могли бы быть стомиллионным народом.
Причины современной депопуляции

Конец ХХ в. характеризовался значительным сокращением населения Украины: на 3,3 млн. человек. Депопуляция, которую предрекали еще в 1980-х годах, свершилась. Чем ее можно объяснить? Прежде всего, следует изучить динамику численности населения за каждый год (к концу года) в сопоставлении с общим приростом (уменьшением) за год и его миграционной составляющей; в тысячах (см. таблицу).

Разница между рождаемостью и смертностью стала отрицательной величиной в 1991 году. Но еще два года происходил прирост населения благодаря положительному сальдо миграционного баланса. Сальдо миграции стало отрицательным в 1994 году. Почти немедленно совокупное действие двух факторов привело к полумиллионным величинам ежегодного сокращения населения.

Неблагоприятные тенденции в демовоспроизводстве связаны прежде всего с деформацией брако-семейных процессов. Рисовать подобную деформацию только черными красками не приходится. Ведь речь прежде всего об изменении социального статуса женщины, расширении сферы ее внесемейных интересов, повышении уровня занятости. Так или иначе, но сейчас распространена практика откладывать брак и рождение ребенка — особенно второго и третьего. Между тем только третий ребенок гарантирует расширенное демовоспроизводство.

Откладывание рождения ребенка из временного явления превращается в постоянное. Сейчас две трети семей с детьми до 18 лет имеют лишь одного ребенка. Экономической основой неблагоприятных процессов является постепенное освобождение семьи от выполнения производственных функций. Больше не действуют такие экономические факторы многодетности, как потребность в рабочих руках для крестьянских хозяйств или расчет на материальное обеспечение в старости (последнее — вследствие резкого уменьшения детской смертности и установления государственного пенсионного обеспечения).

На процессе демовоспроизводства отрицательно сказываются миграции. Среди мигрантов преобладают представители наиболее продуктивных в детородном и экономическом отношениях возрастных групп. Если семья мигрирует в полном составе, она в большинстве своем воздерживается от рождения детей на чужбине, а разрыв с семьями отрицательно сказывается на рождаемости.

Рождаемость снижается и вследствие увеличения продолжительности жизни. Демографическое старение в Украине нарастало постепенно со второй половины ХХ в. Между переписями 1959 и 2001 годов доля людей в возрасте 60 лет и старше возросла с 12,3 до 25,5 %. Соответственно уменьшается удельный вес женщин в продуктивном возрасте.

Показатели рождаемости не связаны прямо с материальным уровнем жизни. В этом можно убедиться, изучая проблему демовоспроизводства в большинстве стран Азии, Африки и Латинской Америки. Однако улучшение экономической ситуации в Украине немедленно сказалось на повышении рождаемости. Отрицательное миграционное сальдо также сократилось до 34 тысяч в 2002 году и до 24 тысяч человек — в 2003-м. Общее сокращение населения достигло пика 2001 году (522 тысячи); в 2002-м оно составляло 398 тысяч, в 2003-м — 381 тысячу человек.

При наличии активной демографической политики проблему депопуляции можно было бы решить. Тем не менее, по структуре демовоспроизводства Украина уже относится к развитым странам. Поэтому ее демографическое развитие будет подчиняться соответствующим закономерностям.

© http://www.zn.ua/newspaper/articles/41261#article

Получение гражданства США

В зависимости от того, что послужило основанием для получения права на постоянное жительство в США (гринкарты), через 5 лет вы сможете попросить о предоставлении вам американского гражданства. Это вовсе не означает, что вы обязаны стать гражданином США или что процесс предоставления гражданства произойдет автоматически. Имея гринкарту, вы можете прожить в США всю жизнь, так и не став гражданином. Другое дело, что американское гражданство дает вам определенные привилегии: облегчается выезд и обратный въезд в страну, вы можете принимать участие в выборах, наконец, ваши дети будут гражданами Соединенных Штатов, где бы они не родились.
Получение американского гражданства происходит через так называемый процесс натурализации (naturalization). Натурализация происходит автоматически для несовершеннолетних (до 16 лет) детей американских граждан. Если же вы сами хотите натурализоваться, то вам необходимо сдать экзамен на гражданство.
Прошение о натурализации, т.е. заполненная вами специальная анкета, которую можно получить в любом иммиграционном офисе, может быть подано в Службу иммиграции и натурализации за три месяца до истечения пятилетнего (трехлетнего для супругов граждан США) срока пребывания в статусе постоянного резидента. Если вы за это время не совершили в США серьезных преступлений и если у иммиграционных властей не появились данные, свидетельствующие о вашем незаконном въезде в страну, то вам будет назначена дата экзамена на гражданство. На этом экзамене вы должны будете продемонстрировать знание английского языка хотя бы в минимальном объеме, а также ответить на ряд вопросов, касающихся политического и экономического устройства Соединенных Штатов, американской истории и т.д. Существуют специальные курсы для подготовки к сдаче экзамена на гражданство, где подробно разбираются эти вопросы.
Если вы не смогли продемонстировать минимальный уровень знания английского или если сотрудники иммиграционной службы посчитали, что вы недостаточно хорошо представляете себе принципы американского общественного устройства, вас не допустят до процедуры получения гражданства. Но, пройдя еще раз курс подготовки, вы сможете подать повторное прошение.
© http://ruspeople.net/content/0/read28.html

15 гріхів Канібалісімуса. Про те, які злочини вчинив Сталін

Перечень преступлений советского режима за все годы, начиная с 1917 года, весьма велик, включает множество событий и занимает многие страницы.

Приведем поэтому список наиболее серьезных и значимых преступлений коммунистического режима, подтвержденных документально:

1. Организация т.н. "красного террора", когда согласно постановлению Советского правительства 5 сентября 1918 г. была внедрена практика взятия заложников, внесудебных расстрелов и организованы концлагеря для "социально-чуждых" слоев населения и политических противников.

2. Массовые репрессии против крестьян - т.н. "раскулачивание", выселение, аресты и расстрелы по решениям троек Полпредств ОГПУ. 1930-1931 гг.

3. Организованное Сталиным и Политбюро ЦК ВКП(б) масштабное изъятие зерна для засыпки в государственные хранилища и продажи за границей, в результате чего возник искусственный голод. От голода погибло в СССР от 7 до 12 млн. человек, в том числе от 3.5 до 4.5 млн. населения Украины, 1932-1933 гг..

4. Массовые аресты и расстрелы по т.н. "кулацкой" операции НКВД - расстрелы согласно заранее намеченным квотам. Июль 1937 - ноябрь 1938 гг. (арестовано 767397 человек, из них 386798 расстреляно)

5. Массовые аресты и расстрелы по национальному признаку в рамках т.н. "национальных операций" НКВД (немецкой, польской, "харбинской", латышской и т.п.) Июль 1937 - ноябрь 1938 гг. (арестовано около 350 тыс. человек, из них 250 тыс. расстреляно)

6. Массовые аресты и расстрелы граждан Монголии, проведенные советским НКВД. 1937-1938 гг. (арестовано около 25 тыс. человек, из них около 20 тыс. расстреляно)

7. Репрессии против членов семей осужденных за "измену родине". В период 1937-1938 гг. в качестве "членов семей изменников родине" (ЧСИР) было арестовано свыше 18 тыс. жен и 25 тыс. детей были помещены в детские приемники НКВД.

8. Расстрелы и осуждение по т.н. "расстрельным спискам", когда мера наказания определялась не судебными органами, а самим Сталиным и его ближайшими соратниками по Политбюро - Молотовым, Ворошиловым, Кагановичем, Ждановым, Микояном и др.

За период февраль 1937 - октябрь 1938 гг. были вынесены санкции на осуждение по 383 спискам, содержащим 44 тыс. фамилий, из них 39 тыс. - к расстрелу.

9. Санкция Сталина о применении в НКВД в ходе следствия т.н. "мер физического воздействия" - т.е. пыток и истязаний. Телеграмма, подписанная Сталиным 10 февраля 1939 г., подтвердила "правомерность" этой практики, принятой в 1937 г.

В более поздние годы Сталин продолжал давать указания о применении пыток, например, в ходе т.н. "дела врачей" в 1952-1953 гг.

10. Заключение т.н. "Пакта о ненападении с Германией" и подписание секретного протокола о разграничении сфер влияния СССР и Третьего Рейха.

Согласно этому тайному протоколу СССР начал проводить акты захвата соседних территорий и в качестве союзника Гитлера участвовал в разгроме государственности Польши, начал войну с Финляндией, оккупировал Латвию, Литву, Эстонию, Бесарабию.

В итоге СССР был обвинен международным сообществом в проведении агрессивной экспансионистской политики и исключен из Лиги наций. Август 1939 - лето 1940 гг.

11. Санкционированные Сталиным и Политбюро ЦК ВКП(б) массовые депортации гражданского населения по т.н. "классовому" и национальному признакам:

- Выселение польских граждан с территории Западной Украины и Западной Белоруссии 1939-1940 гг.
- Выселения граждан из Прибалтики и Молдавии в мае - июне 1941 г.
- Выселение немцев, калмыков, чеченцев и ингушей, карачаевцев, крымских татар и других народов в 1941-1945 гг..
- Выселение из Прибалтики и Молдавии в 1949 г. т.н. "кулаков".
- Выселение украинцев во второй половине 40-х годов "за пособничество УПА".

12. Массовый расстрел военнопленных польских офицеров и гражданских лиц по решению Политбюро ЦК ВКП(б) от 5 марта 1940 г.: в апреле-мае 1940 г. органами НКВД в Катыни, Медном и Харькове расстреляно 21857 польских граждан.

13. Проведенные по указаниям Сталина бессудные расстрелы заключенных в тюрьмах осенью 1941 г.: в Орловской тюрьме, в московских тюрьмах, в Куйбышеве.

14. Санкционированные лично Сталиным акты индивидуального террора - тайные политические убийства, осуществленные госбезопасностью за границей и в СССР.

15. Организованные по указаниям Сталина советниками МГБ СССР показательные судебные процессы в Венгрии, Болгарии и Чехословакии в 1949-1952 гг.

Перед украинским обществом и государством стоит безотлагательная задача правовой квалификации преступлений, имевших отношение к Украине, перечисленных и многих других, как например, репрессий против украинских церквей. И правдивого рассказа о нашей истории и о преступлениях коммунистического режима.

Чем лучше будет решаться эта задача, тем меньше рудиментов коммунизма будут переживать наши дети и внуки. А если этого не делать, то мы будем постоянно испытывать стыд и позор от чествования и возвеличения Каннибалиссимуса.

Список составлен Научно-информационным и просветительским центром международного общества "Мемориал"

© http://www.istpravda.com.ua/digest/2011/01/11/13594/

Корениза́ция — политика советской власти в национальном вопросе в 20-е и начале 30-х годов XX века. Её целью являлось укрепление советской власти на местах и рост национального самосознания нерусских народов, путем подготовки и продвижения местных кадров для союзных республик и национальных автономий всех уровней. Эта политика, наряду с политикой поддержки и развития национальных культур, имела огромное значение для становления и прогресса этих народов в 20-м веке. В основе этой политики, лежит провозглашенная 15.10.1917 Декларация прав народов России, один из первых законодательных актов большевиков.

По мнению западных историков [1][уточнить] целью коренизации являлось увеличение доли национальных местных кадров в партийной и советской администрации национальных окраин с целью укрепления большевистской власти на местах. Незначительный процент национальных (нерусских) кадров в партийных и советских органах большинства национальных республик и автономий вызывал беспокойство центрального руководства, так как это значительно ослабляло авторитет и привлекательность власти в глазах местного населения. Многие партийные и советские функционеры на местах не знали языка местного нерусского населения и пренебрежительно относились к его традициям и культуре. Попытки "коренизации" местной партийной и советской власти были половинчатыми, и в начале 30-х годов были свернуты в связи с началом кампании "борьбы с буржуазным национализмом", в ходе которой основная часть местных "коренизаторов" подверглась репрессиям. Например, немецкий специалист в сфере национальной политики Кремля Герхард Зимон считал, что коренизация должна была предотвратить развитие националистических сил. Уступки в языке, культуре и кадровой политике должны были остановить распространение автономистских и сепаратистских настроений. Коренизация якобы завершилась в 37-39 году возвратом к русификации.

Русификация — комплекс политических мер, направленных на обрусение жителей какой-либо территории, и сам процесс такового обрусения, как в языковом, так и в культурно-религиозном плане. Как целенаправленная языковая политика, русификация получила распространение в XIX веке, как одно из средств сплочения народов российской империи, а затем и СССР в единую нацию. В разных регионах русификация проходила по-разному и имела разные по глубине и продолжительности последствия. Наибольшую известность получили в целом непродолжительные и неудачные русификация Польши, русификация Финляндии, а также русификация Украины, хотя в последнем случае речь идёт скорее о вопросе территориальном размежевания регионов диалектного континуума, учитывая близкое родство двух языков.

А чего тогда "Вы" с маленькой буквы пишете?

всегда думал, что "вы" с заглавной буквы - это какое-то официальное написание, в деловом письме, например.

14 травня 2009 року в Прес-центрі Служби безпеки України відбулись громадські слухання “Трагедія Биківні: як це було”, на яких виступили співробітник ГДА СБУ д.і.н, професор Василь Даниленко, старший науковий співробітник Інституту історії України НАНУ Олег Бажан, Голова Київського обласного товариства “Меморіал” Роман Круцик.

Василь Даниленко повідомив, що СБУ на даний момент встановила прізвища 14 191 особи, яким було винесено вироки в Києві та які захоронені в Биківні.

Після розвалу в 1917 році Російської імперії український народ реалізував своє законне право на самовизначення та утворення власної національної держави Української Народної Республіки на своїх етнічних землях.

Однак 4 грудня (17 грудня) 1917 року Совнарком РСФСР надіслав українській Центральній Раді дипломатичну ноту з принизливими ультимативними вимогами до української сторони. При цьому зазначалося, що в разі неодержання протягом 40 годин позитивної відповіді, Совнарком буде вважати себе в стані війни з Центральною Радою. Негативна, і цілком слушно, відповідь Генерального Секретаріату на ноту петроградського уряду автоматично потягла за собою з 19 грудня, згідно із змістом ноти, виникнення стану війни між Совєтською Росією й Українською Народною Республікою.

Цей малюнок був створений в 1923 році невідомим автором

Ми часто чуємо в ЗМІ вираз "руськомовні". А чому, частина українців стала цими "руськомовними", я майже ніде не чув. Не кривитиму душею, і я був таким. Але поступово, зараз вже не згадаю, під якими враженнями, я дійшов до висновку, шо це не моя мова, і мені потрібно повернутися до мови мого роду, до РІДНОЇ МОВИ. Можливо і ця хронологія додала мені впевненості в моєму рішенні. Звісно, все неможливо викласти в цьому, доволі обмеженому форматі. Багато чого не війшло в статтю. Але, коли будете читати, пам'ятайте, шо за кожними цими указами, заборонами, рішеннями стоять тисячі, десяткі, сотні тисяч замордованих та вбитих українців. Досить велика вірогідність, шо серед них були і Ваши предки. І їх вбивали тількі за те, шо вони були УКРАЇНЦЯМИ.
Власне, все почалося після Переяславської Ради. І почалося з церкви, яка тоді відігравала дуже значну роль в освіті.

1686р.- Ліквідація автономії української церкви, незаконне й насильницьке приєднання Київської метрополії до Московського патріархату і встановлення Московськім патріархом контроля в Україні над церквою, освітою і культурою.

1689р.- Заборона Києво-Печерській лаврі друкувати будь-які книжкі без дозволу Московського патріарха.

1693р. — Заборона Московського патріарха привозити до Москви українські книжки.

1687р. - Вимоги Москви до гетьмана України сприяти збільшенню кількості змішаних шлюбів між українцями та росіянами («Коломацькі статті»).

1708р., листопад — Зруйнування за наказом Петра І гетьманської столиці Батурина (з винятковою жорстокістю було замордовано всіх його мешканців - 6 тис. чоловіків, жінок і дітей, а місто дощенту зруйновано і спалено).


1709р. — Указ Петра І про запровадження цензури при друкуванні українських книжок у Москві.

1755, 1766, 1769, 1775, 1786 рр. — Заборони Петербурзького синоду друкувати українські книжки.

1764р. - Інструкція Катерини II князю О. В''''яземському про посилення русифікації України, Смоленщини, Прибалтики та Фінляндії.

1764р., 10 листопада - Указ Катерини II про ліквідацію в Україні гетьманського правління.

1769р. - Указ синоду про вилучення в населення українських букварів та українських текстів з церковних книг

1775р., З серпня - Маніфест Катерини II «Об уничтожении Запорожской Сечи й причисления оной к Малороссийской губернии» та про закриття українських шкіл при полкових козацьких канцеляріях.

1784р. - Русифікація початкової освіти в Україні.

1786р. - Заборона церковних відправ українською мовою, запровадження російської вимови церковнослов'янських текстів. Наказ про обов''язковість «чистого российского язьїка» в Київській академії.

1817р. — Закриття Києво-Могилянської академії.

1834р. — Відкриття Київського імператорського університету з метою русифікації «Юго-Западного края».

1847р., березень—квітень — Розгром «Товариства св. Кирила і Мефодія» у Києві, арешт його учасників і покарання ув''''язненням та засланням у віддалені губернії Росії. Посилення переслідувань української мови, літератури та культури.

1862 рік. Позакривано українські недільні школи. Припинилось видання українського літературного та науково-політичного журналу «Основа»

1863р., 18 липня — Циркуляр міністра внутрішніх справ Росії П. Валуєва про заборону друкування книг українською мовою в Російській імперії («Валуєвський циркуляр»). «Української мови не було, немає і бути не може, а хто цього не розуміє — ворог Росії».

1869 рік. За законом, чиновникам усіх відомств призначалась значна доплата за русифікацію.

1876 рік. Емський указ. Заборона ввозити українські книги з-за кордону, заборона підписувати українські тексти під нотами, заборона українських вистав. Невипадково хор М.Лисенка змусили співати у концерті українську народну пісню «Дощик» французькою мовою.

1869, 1886рр. — Укази царської адміністрації про доплати чиновникам «в десяти Юго-Западньїх губерниях лицам русского происхождения, исключая, од-нако, местных уроженцев», за успіхи в русифікації України.

1881р. - Заборона виголошення церковних проповідей українською мовою

1883р. - Заборона Київським генерал-губернатором Дрентельном театральних вистав українською мовою на підпорядкованих йому територіях (Київщина, Полтавщина, Чернігівщина, Волинь і Поділля). Ця заборона діяла протягом 10 років (до 1893 р.).

1888 рік. Указ Олександра ІІІ «Про заборону вживания в офіційних установах української мови та хрещення українськими іменами».

1889 рік. У Києві, на археологічному з'їзді, дозволено читати реферати всіма мовами, крім української

1892 рік. Російський уряд наказує цензорам суворо стежити за тим, щоб не допустити українських літературних перекладів з російської мови

1894 рік. Заборона ввезення українських книг з-за кордону.

1895 рік. Заборона української читанки та українських книг для дітей.

1903 рік. На відкритті пам'ятника І.Котляревському у Полтаві не дозволено промови українською мовою

1905 рік. Кабінет Міністрів Росії відкинув клопотання Київського та Харківського університетів про скасування заборони української мови, визначаючи це несвоєчасним.

1907р. - Закриття царським урядом української періодичної преси, конфіскація виданої в роки революції 1905—1907 рр. української літератури, репресії проти діячів української культури.

1908 рік. Указ сенату про те, що освітня робота в Україні шкідлива й небезпечна для Росії.

1910 рік. Указ Столипіна про зарахування українців до розряду інородців і про заборону будь-яких українських організацій.

1914 рік. Указ Миколи І про заборону української преси.

1914р., березень - Заборона царським режимом святкування 100-річчя від дня народження Т. Шевченка.

1922 рік. Ліквідація «Просвіт» на Кубані, в Зеленому Клину та в інших місцях проживання українців

1933 рік. Телеграма Сталіна про припинення українізації і знищення більшості українських письменників.

1938 рік. Постанова ЦК КП(б) про обов'язкове вивчення в школах республіки російської мови.

1939 рік. Після «визволення» Західної України — закриття частини українських і відкриття російських шкіл.

1947р., З березня — Призначення Л. Кагановича першим секретарем ЦК КП(б)У і нова «чистка» серед українських культурних кадрів, звинувачених в «українському буржуазному націоналізмі».

1949р. — Чергова «чистка» в КП(б)У у зв''''язку з рішеннями її XVI з''''їзду 25—28 січня (за звинуваченням в українському націоналізмі від січня 1949 р. до вересня 1952 р. було виключено з партії 22 175 її членів).

1951р., 2 липня — Погромні статті в московській газеті «Правда» проти «націоналістичних ухилів в українській літературі» (різка критика вірша В. Сосюри «Любіть Україну» та лібрето опери «Богдан Хмельницький» О.Корнійчука і В. Василевської).

1958 рік. Постанова Пленуму ЦК КПРС про перехід українських шкіл на російську мову викладання.

1961р., жовтень - Прийняття нової програми КПРС її XXII з''''їздом, яка проголошувала політику «злиття націй» і подальшу русифікацію союзних республік.

1970 рік. Наказ Міністерства освіти СРСР про написання і захист усіх дисертацій лише російською мовою. Затвердження тільки в Москві.

1978р., 11 листопада — Директива колегії Міністерства освіти УРСР «Удосконалювати вивчення російської мови в загальноосвітніх школах республіки» (посилення русифікації).

1979р., 29 травня - Ухвала Ташкентською конференцією нових русифікаторських заходів щодо неросійських народів СРСР

1983 рік. Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів Радянського Союзу «Про поліпшення вивчення росіиської мови у школах республік». Доплата за російську мову викладання 15 % та поділ класів.

1989р.Постанова Пленуму ЦК КПРС про - єдину офіційну загальнодержавну мову [російську] в СРСР

1990р., квітень Постанова Верховної Ради СРСР про надання російській мові статусу офіційної мови в СРСР.

Ще раз хочу наголосити, не ставьтеся поблажливо та спокійно, до цієї, на перший погляд, сухої статистикі. Майже за кожним пунктом стоять загублені души українців. І якшо в період монархії в Російськії імперії, рахунок йшов на десяткі та сотні тисяч, то під час комуністичного керування, він вже пішов на мільйони. І якшо абстрагуватися від цих жахливих заходів, і ще більш жахливах наслідків, то, в принципі, керівництво імперії всіх часів можна зрозуміти. Імперія була створена на 90% за рахунок України. Сама назва - "Росія", співзвучна з "Русь", спадкоємницією якої була Україна. Назва нації - "рускіе", також була запозичена в нас. Мова, в Московському царстві, і у москалів, була своя, угорсько-фінскій діалект. Але в з'язку з тим, шо на будівництві Петербурга було задіяно багато полонених козаків, і наша, тоді, руська мова, була дуже розповсюджена і всі ії знали та розуміли, Петро I видав указ, за яким вона ставала мовою Московії, та москалів. Церква також насильницьким чином була переведена в Москву. І пізніше, давши хабаря турецькому султану, який примусив Вселенського Патріарха, після 140 років невизнання Московського патріархата, такі визнати його,
Московскій патріархат, так досі і не отримав від Вселенского Патріарха томас. І ще багато чого, шо було "запозичено" у України, змущувало керівництво імперії, буквально на корню, знищувати любі прояви національної самоідентичності українців. В противному випадку, імперія зазнавала повного краху, і знов перетворювалася в Московію, територія якої не перевищує розміри Бельгії, і з купою дуже неприємних запитань, стосовно всіх ії дій на протязі 300 років.

Випереджаючи Ваше запитання, шо зараз Україна є незалежною державою, а з Російською імперією нічого не сталося, скажу те, шо Ви і самі бачите. Мабуть, ні для кого не секрет, шо супротив незалежності моєї держави, йде божевільний. Відбуваєтся експансія інформаційна, психологічна, економічна, військова. Використовуются такі брудні засоби, як підкуп, шантаж. Дуже допомогають Москві ті кадри, які залишилися в керівництві Україною після розвалу СРСР, оскількі не було проведено люстрації. Так шо, де-юре, Україна незалежна, а де-факто, вона все ще перебуває під впливом, і майже в складі Російської імперії. І тому, знищення та всіляке приниження української мови, є одним із заходів, в ланцюжку дій Російської імперії по утриманню України під своїм політичним впливом.

Я маю надію, шо прочитавши цю невеличку підбірку, Ви будете більше знати про той шлях виживання, який пройшла наша мова, і Ви зробите невеличкій крок до того, шоб позбутися цього принизливого та жалюгідного визначення Вас, як "руськомовні", або "хохол".

І останне. Коли ми, нарешті, оберемо свою владу, для якої слово "Україна", не буде порожнім звуком, то яке буде Ваше відношення до дерусіфікації?

© http://blog.i.ua/search/?type=label&words=936&community=1&pop=1

Література
* Капустянський М. Похід українських армій на Київ — Одесу в 1919 р. короткий военно-історичний огляд, ч. І — III. Л. 1921 — 22, Мюнхен 1946;
* Тютюнник Ю. Зимовий похід 1919 — 22 pp. Коломия — К. 1923;
* Доценко О. Літопис Укр. Революції. Т. II, кн. 4 — 5, Л. 1923 — 24;
* Антонов-Овсеенко В. Записки о гражданской войне. т. І — IV, М. — Л. 1924 — 1933;
* Бош Е. Год борьбы. М. — Л. 1925;
* Базар. Збірник. Каліш 1932;
* Безручко М. Січові Стрільці в боротьбі за державність. Каліш 1932;
* Укр.-моск. війна 1920 р. в документах, т. І. В. 1933;
* Шандрук П. Укр. Армія в боротьбі з Московщиною (18. 10. — 21. 11. 1920). За Державність. Зб. 4, Каліш 1934;
* Рогозний Г. Базар. Чернівці 1934;
* Стефанів 3. Українські Збройні сили 1917 — 21 pp. т. І — III. Коломия 1934 — 35;
* Доценко О. Зимовий похід Армії УНР. В. 1935;
* Омелянович-Павленко М. Зимовий похід. Прага 1940;
* Лихолат А. Разгром националистической контрреволюции на Украине (1917 — 1922 гг.). М. 1954;
* Удовиченко О. Україна у війні за державність. Вінніпеґ 1954;
* Мірчук П. Укр.-моск. війна 1917 — 1919. Торонто 1957:
* Шанковський Л. Укр. Армія в боротьбі за державність (1917 — 1920). Мюнхен 1958;
* Shandruk P. Arms of Valor. Нью-Йорк 1959;
* Гражданская война на Украине. т. І — II, К. 1967:
* Удовиченко О. Третя Залізна Дивізія. Нью-Йоок 1971;
* У 50річчя Зимового Походу УНР. Нью-Йорк 1973;
* La guerre polono-soviétique de 1919 — 1920. Institut d'Etudes Slaves. Париж 1975;
* Удовиченко О. Третя Залізна Дивізія, т. II. Рік 1920. Нью-Йорк 1982.

Енциклопедія українознавства. У 10-х т. / Гол. ред. Володимир Кубійович. — Париж; Нью-Йорк: Молоде Життя, 1954—1989.

Без обязательных «квот» на использование в тех или иных сферах жизни украинский язык за несколько поколений может потерять коммуникативную функцию и превратиться в мертвый язык.

Об этом заявил вице-президент Украинской лиги по связям с общественностью, автор исследования «Языковой баланс Украины» Олег Медведев, пишет Фокус.

Медведев пояснил, что в исследовании на основании статистических и социологических данных анализируется соотношение употребления украинского и русского языков в быту и различных сферах общественной жизни.

По его словам, «украинское общество состоит не из двух, а из трех языковых сообществ: украиноязычного, русскоязычного и филологов». Из них, по данным исследования, 36% граждан в семье общаются только на украинском языке, 36% - только на русском, остальные 27% - билингвы.

При этом в общественной жизни реальное присутствие украинского языка составляет менее 50%, хотя украинский родным языком называют 67% граждан.

«Реальность заключается в том, что Украина является двуязычной страной», - подчеркнул эксперт.

В то же время он отметил, что «в Украине во всех сферах общественной жизни, кроме образования, рекламы и кинотеатрального проката, доминирует русский язык».

По его словам, результаты исследования показывают, что 40,5% граждан обращаются к чиновникам на украинском языке, 39% - на русском. При этом ответ на украинском они могут получить только в 37% случаев.

Согласно данным анализа совокупного годового тиража газет в Украине, 70% из них выходят на русском языке, около 30% - на украинском. При этом он утверждает, что количество тиражей украиноязычных изданий постоянно уменьшается, а русскоязычных - растет. Кроме того, прайм-тайм популярных телеканалов является отчасти русскоязычным.

Говоря о ситуации на книжном рынке, эксперт отметил, что на 9 книг на русском языке приходится лишь 1 на украинском.

По данным Медведева, только 7% граждан считают языковой вопрос актуальным и относят к списку тех 25 основных жизненных проблем, которые их беспокоят.

Одновременно исследование показало, что в Украине уровень владения русским языком на 10-15% выше, чем на украинском.

Напомним, в Верховной Раде зарегистрирован законопроект, который существенно расширяет сферы применения языков региональных меньшинств в Украине, особенно русского. В частности, документ предусматривает гарантии свободного применения русского языка практически во всех сферах жизни, среди которых образование, делопроизводство, реклама.

Также документом предлагается на законодательном уровне признать двуязычие в Украине и то, что русский язык является для большинства граждан или родным, или языком повседневного общения.



Коли помре українська мова?

© http://www.from-ua.com/news/8331a8dab9336.html

Украинские актеры, писатели и музыканты обнародовали открытое обращение к президенту Виктору Януковичу с призывом не допустить уничтожения украинского дубляжа, поскольку он стал настоящим интеллектуальным достижением, а кроме того является школой для молодых актеров и существенным источником дополнительного заработка.

В частности, в письме отмечается, что сегодня "проводятся абсурдные действия по отмене дубляжа, начата массовая кампания по его дискредитации, причем приводятся абсолютно надуманные факты о якобы уменьшении количества зрителей и закрытии кинотеатров", передаёт ЛИГАБизнесИнформ.

Авторы обращения приводят данные, согласно которым после решения Конституционного Суда об обязательности перевода иностранных фильмов на украинский язык в кинотеатрах наблюдался постоянный рост количества зрителей. Так, в 2009 году количество зрителей в сравнении с предыдущим годом возросло на 15%, а с начала этого года - на 19%.

"Безосновательными являются также утверждения о нарушении конституционных прав русскоязычных граждан. Ведь фильмы российского производства, которые демонстрируются с оригинальным звуковым сопровождением на русском языке, занимают не менее 30% украинского кинорынка", - говорится в обращении.

"Сегодня также ни для кого не секрет, что украинское кинопроизводство находится в крайне запущенном состоянии. В этих условиях именно дубляж стал той школой для молодых актеров, которой они были лишены из-за отсутствия полноценной украинской киноиндустрии. А в условиях малобюджетности украинских театров, в целом работы украинских деятелей культуры, прежде всего артистов, дублирование стало для них достаточно существенной материальной помощью", - отмечается в письме.

Под обращением к Януковичу подписались актер Богдан Бенюк, драматург Богдан Жолдак, актриса Наталья Сумская, режиссер Кость Линартович, лидер группы "Тартак" Сашко Положинский, писательница Ирена Карпа, лидер группы "Мандри" Сергей Фоменко, писатель Анатолий Днистровый, участники группы "Крихітка", "Гайдамаки", "Mad Heads XL" и другие.

Отметим, что 11 мая во время сессии Верховной Рады Украины депутаты не поддержали отмены обязательного дублирования иностранных фильмов на украинский язык.

Немного ранее вице-премьер по гуманитарным вопросам Владимир Семиноженко заявлял, что обязательный дубляж фильмов на украинский язык не принёс никакой пользы. А министр образования и науки Украины Дмитрий Табачник заявил, что выступает за отмену обязательного дублирования иностранных фильмов на украинский язык.

© http://rus.newsru.ua/ukraine/14jun2010/dooblyazh.html

Правительство внесло изменения в "Положение о подготовке научно-педагогических и научных кадров" и теперь аспирантам и докторантам не нужно сдавать экзамен по украинскому языку.

Текст соответствующего распоряжения за подписью премьера Николая Азарова размещен на сайте Кабмина. Теперь аспиранты будут сдавать кандидатские экзамены по специальности, иностранному языку и философии, а в случае необходимости – дополнительный экзамен.

Напомним, 2 марта предыдущее правительство сделало экзамен по украинскому языку обязательным при поступлении в аспирантуру и при получении степени кандидата наук.

© http://mediacentr.info/politics/pravitelstvo-azarova-razreshilo-uchenym-ne-znat-ukrainskij-jazyk__4198

«Батькивщина» отстранила Стретовича от участия в своих ролевых играх Владимир Стретович уже не является «вице-премьер-министром оппозиционного правительства». Об этом, по сообщению пресс-службы «Батькивщины», заявил «премьер-министр оппозиционного правительства», народный депутат Сергей Соболев

«Вершиной идейного падения Стретовича стало голосование за украинофобский законопроект регионала Елены Бондаренко, которым украинский национальный музыкальный продукт был лишен государственной поддержки», – заявил Соболев.

«Этот закон открыл все шлюзы к окончательной русификации радио- и телеэфира на Украине. Словно издеваясь, на это голосование Стретович вырядился в вышиванку. Так цинично он поздравил еще один шаг власти по уничтожению украинского языка», – утверждает политик.

© http://provokator.com.ua/2011/02/04/batkivshhina-otstranila-stretovicha-ot-uchastiya-v-svoix-rolevyx-igrax/

Сняла этот коммент с вчерашней передачи Пархоменко на Эхе Москвы. Дорогой С. Пархоменко! Спасибо большое, что затронули эту больную (особенно для украинцев) тему. Чтобы было понятно. Я родился, вырос и при советской власти достаточно длительное время жил в Украине. В возрасте 24 лет по семейным обстоятельствам был вынужден уехать и долго перемещался по Советскому Союзу, пока в 80-х не оказался в Москве, где и прожил свыше 30 лет. Какое это имеет отношение к украинскому языку? В моей жизни и судьбе - прямое. Но немного истории. Общеизвестно, что в Российской империи украинский язык неоднократно запрещался в качестве общепризнанного литературного языка и языка общения. После революции 1917 года язык вновь запрещается (Временным правительством), но после воцарения Советской власти временно оживает на территориях Украины, Кубани и сопредельных областей - газеты, журналы, театры. литературный всплеск. В 30-40х тяжелейшая реакция и практически полное уничтожение носителей и гибель огромного пласта украинской интеллигенции в сталинских застенках. После войны 1939-1945 гг (я пошел в школу в 1946 году на Донбассе) украинский язык изучался наравне с русским, но гораздо в меньшем объеме и преподаватели были в основном русско-язычными. В 1955-56 гг язык стали преподавать факультативно, но экзамен сохранили. Что было дальше - не знаю, но свою любовь ко всему украинскому литературе - сохранил на всю жизнь. Язык стараюсь не забывать, читаю и слушаю - помню, что род по отцу - из запорожских казаков - чем горжусь и чту. Моя русская бабушка, в числе прочих прибывшая в Украину на опустевшие после Голодомора земли, называла этот мой украинский язык "собачьим", хотя человеком была по-русски добрым и отзывчивым. Вообще, быть украинцем и говорить на родном языке на Донбассе считалось не престижным, а в России многие лица украинского происхождения скрывали его, а на родном языке старались не разговаривать. После сталинского террора в душе многих моих собратьев остался страх, который в современной России - правоприемнице СССР по-моему стал вновь воскресать. Отсюда и резкое снижение количества лиц, которые признаются, что они украинцы в современной России, по сравнению с данными последней переписи населения в СССР. Как жилось УКРАИНЦАМ в Москве после августовской революции 1991 года - я свидетель, так как состоял в общественной украинской организации "Славутич" несколько лет, пока не заболел. Благодаря давлению Московского правительства и ,как я теперь понимаю, "украиноненавистника" - Ю.Лужкова, были закрыты украинские "воскресные" школы, а руководители, предоставлявшие эти помещения, подвергались административному и правовому давлению. Помещение у общественнго движения "Славутич" было отобрано. Лица, пытавшиеся проводить политику восстановления самосознания украинизма, подвергались репрессиям. Естественно, что говорить в этих условиях правового нигилизма и абсолютного пренебрежения конституционными основами государства, не приходится. Отсюда и заявления русскоязычного большинства о нежелании "украинцев" разговаривать на своем родном языке и познавать историю и культуру "родной" страны. Никто не призывает быть "националистом" - боевиком, но быть защитником своей национальной самобытности необходимо.

© http://censor.net.ua/ru/forum/view/482571/sudba_ukrainskogo_yazyka_v_rossii