Версия для печати темы

Встретились Золушка, Дюймовочка и Шрек.
Золушка:
- А я самая красивая!
Дюймовочка:
- А я самая маленькая!
Шрек:
- А я самый страшный!!!
И чтобы не возникало более споров, решили спросить у Волшебного зеркала. Первой пошла Золушка. Вышла расстроенная:
- Оказывается, Василиса Прекрасная красивее...
Второй пошла Дюймовочка. Выходит заплаканная:
- Мальчик-с-пальчик меньше...
Заходит Шрек. Выходит задумчивый, репу чешет и спрашивает:
- Слышь, братва, а кто такой Ющенко??!

Отец Президента Украины Виктора Ющенко во время Великой Отечественной войны сотрудничал с фашистами в роли «лагерного полицая» и внедренного агента-осведомителя. Такое обвинение выдвигает израильский автор Юрий Вильнер в биографии отца украинского президента «Андрей Ющенко: персонаж и «легенда», появившейся в Москве.

Книга открывается эпиграфом из интервью брата Виктора Ющенко — Петра, в котором он свидетельствует: «В нашей семье ежедневно пили хороший кофе, к которому папа пристрастился в плену», сообщает Корреспондент.



«Биография отца нынешнего президента Украины стала в последние годы одной из самых обсуждаемых тем на Украине. Виктор Ющенко с самого начала своей публичной политической карьеры декларировал особый взгляд на историю Второй мировой войны, не скрывал своих симпатий к националистическим формированиям ОУН-УПА и не делал особой разницы между советскими солдатами и гитлеровцами», — пишет автор книги.

В результате обширного исследования, основанного на анализе и сравнении собственноручных автобиографий отца Ющенко из архивов спецслужб, Вильнер пришел к выводу, что «неоспоримым фактом является то, что Андрей Ющенко неоднократно лгал о своей биографии.



В частности, он лгал о реальных событиях своей довоенной жизни, об обстоятельствах, при которых он попал в плен, а также о том, что он делал в период войны. Неоспоримым фактом является то, что этой ложью Андрей Ющенко хотел скрыть реальные факты своей биографии, относящиеся к периоду его пребывания в плену. Особые усилия он прилагал к тому, чтобы скрыть свое пребывание в плену в начале и в конце войны. Кроме того, он явно стремился скрыть факты своего нахождения в некоторых лагерях, где он, согласно документам, числился в качестве военнопленного. Анализ имеющихся документов позволяет с высокой степенью уверенности предполагать, что Ющенко в период войны сотрудничал с немцами сначала в роли «лагерного полицая», а затем и внедренного агента-осведомителя. Именно стремлением скрыть факт сотрудничества с немцами и объясняются попытки Ющенко умолчать или исказить реальные факты своей биографии периода войны».



В заключение Вильнер намечает перспективы своей работы: «Дальнейшее расследование биографии Андрея Ющенко могло бы внести окончательную ясность в вопрос о сотрудничестве Ющенко с врагом и о формах этого сотрудничества. Очевидно, что Служба безопасности Украины вряд ли будет оказывать содействие в установлении истины, так как Андрей Ющенко является отцом нынешнего президента Украины. Тем не менее, подавляющая часть архивов лагерей военнопленных и концлагерей, связанных с именем Андрея Ющенко, хранится за пределами Украины — главным образом на территории России. В России находится и значительная часть архивов спецслужб Третьего рейха. Наконец, в России находятся копии, а также выписки из многих фильтрационных дел, которые велись органами госбезопасности советских республик в отношении подозреваемых в сотрудничестве с врагом. Кроме того, в архивах спецслужб России находятся копии документов из переписки, которая осуществлялась в рамках фильтрационных дел, часть архивов находится в Германии и США. И целенаправленная работа в этих архивах также может способствовать расследованию «дела Ющенко» при условии, что власти Германии и США не будут засекречивать обстоятельства подлинной биографии отца нынешнего президента Украины».



Как известно, Андрей Ющенко находился в концентрационном лагере Флоссенбюрг в Германии с декабря 1944 года по 23 апреля 1945 года.
http://ura-inform.com/society/2008/04/15/otets/

Про самих лауреатів та про каннський фестиваль докладніше — в інтерв'ю «УМ» з Ігорем Стрембіцьким і Наталкою Конончук.



— Ігоре, до театрального університету ви закінчили Чернівецький індустріальний технікум. Яку ви тоді мали освіту?

— Технолог силікатних тугоплавких матеріалів та виробів. Все, що ви тут зараз бачите (ми стоїмо на ганку перед офісом «плюсів»), крім оцього металу, — це все технологія силікатних, і я знаю, як це робиться... Мені набридло в школі вчитися. Забрав документи. Попалася в руки газета, де оголошували набір в індустріальний технікум у Чернівцях. Я подумав і поступив.

— Після технікуму — театральний?

— Після того я працював на цегельному заводі. Потім монтажником. Потім буряки, картоплю, помідори в Одесі збирав. Був у Бєлгороді, в Тирасполі сливи збирав. Але скоро мені набридла ця робота, вирішив чимось іншим зайнятися. А я такий непосидючий, лінивий, не знаю, чи десь поступив би. Єдине, де міг щось збрехати чи щось написати, — театральний. Хоча того року був ще більший, ніж завжди, конкурс, бо не набирали курсу ігрового кіно, залишилася тільки документалістика.

— І як, із першого разу?

— Атож. Знаєте, «Пальмова гілка» — це так, це везіння. Але не таке везіння, як потрапити на гарний курс. Я потрапив до прекрасних майстрів Сергія Буковського і Володимира Кукоренчука на курс «Неігрове кіно». Такого курсу сьогодні нема в нашому інституті. Майстри промучилися з нами п'ять років і відмовилися більше брати студентів. Але їхню науку я запам'ятав на все життя.

— У вас чималий перелік фільмів, які ви зняли в інституті. Про що був ваш перший фільм?

— Того, що ви прочитали в моїй так би мовити фільмографії, вже ніде нема. Щось викинув, щось по п'янці загубив — студент. На першому курсі треба було здати роботу. Я, звичайно, нічого не робив за весь курс. І придумав кіно на фотографіях. Воно називалося «Лік ХХ». Це був фільм про те, як змінюється портрет людини протягом сторіччя. То військовий виходив на перший план, то дитина. Були відомі фото, були ні. В основному, з журналів. Я його знімав без монтажу, це було три чи чотири хвилини.

— «Подорожні» — теж інститутська робота?

— Атож. Я закінчив театральний позаминулого року, але не захистився. Довго знімав «Подорожніх», фільм запускався як курсова робота за четвертий курс, а потім перейшов у дипломну роботу за п'ятий курс. Після закінчення інституту захистити диплом можна протягом трьох років. От, тепер буду захищатися «Подорожніми», бо навряд чи зможу ще щось на плівку в інституті зняти.

— Як знімалися «Подорожні»?

— Знімав три роки. На простроченій «Свемі» (вже кілька років Шостка не випускає плівки). Робоча назва фільму була «Автопортрет мені не відомого».

— Але ж у Каннах все пройшло на «ура»?

— Оргкомітет все зробив для того, щоб вирішити проблеми зі звуком і з самою копією. Вони цілу ніч не спали, щоб журі могло подивитися «Подорожніх» в достойній якості. А в них і апаратура, потрібна для показу нашого фільму, давно не використовується. Там «Долбі», а ми привезли свою «магнітку»...

— Коли назвали ваше прізвище, яка перша була думка?

— «Господи, як добре, що помітили!» Бо я завжди сумніваюся, завжди на межі: чи те, що я роблю, справді варте уваги, чи гімно повне. Часто кидаю те, що роблю, перезнімаю, знову викидаю.

— Газети зараз змагаються в точності, скільки тисяч доларів, які ви привезли з Канн...

— Жодної. «Золота пальмова гілка» не передбачає ніякого грошового додатку. Правда, ми отримали «Приз Нормана Макларена», який додатково присуджує кращим фільмам у «короткому метрі» Канадська національна кінорада. Вони дають підтримку світового кінопрокату фільму-переможцю або копродукцію для наступного проекту. Оскільки в нас нема прав на прокат «Подорожніх» (такі права належать інституту), то ми обрали копродукцію. Можливо, щось вдасться зробити...

— В Україну ви привезли тільки це?

— Ще запрошують багато фестивалів. Карлові Вари взяли нас у документальний конкурс ще до Канн. А тут, в Україні «Плюси» пропонували співпрацю. На «Тонісі», де я роблю анонси, казали: «Ігорю, давай щось робити». Ну, тут усе залежить від конкретного проекту. Колись я працював із Сергієм Буковським як асистент режисера над документальним телесеріалом «Війна. Український рахунок». Це було цікаво, і в таких проектах я хотів би працювати.

— У Каннах ви познайомилися з цікавими людьми?

— Голова журі короткометражного конкурсу Едвард Янг підійшов до мене після церемонії. Але я не знаю англійської. А Наталки, яка її знає дуже добре, в цей час біля мене не було. Тому я не міг нічого сказати йому, крім «мерсі» та «сенк'ю». Правда, потім уже, під час іншої зустрічі, я таки мав розмову з Янгом, Наталка перекладала. Янг мені видався дуже доброю, милою людиною.

Наталка: «Ми говорили з двома членами журі, гарне було спілкування з нашими колегами-конкурентами. Та й взагалі з усіма. Була така дружня атмосфера, що, коли ми отримали приз, то, звісно, зраділи, але, з іншого боку, сумно за інших... З Нової Зеландії познайомилися з продюсером. Він сказав, що Нова Зеландія — це земля обітованна для режисерів. Там підтримка з боку уряду величезна. Були ще англійці, Бен і Прітті, які зняли фільм на 8-мм камері за власні кошти, це їхній перший фільм, вони не мають жодної кіноосвіти і потрапили до короткометражного конкурсу в Канн. Було дуже багато цікавого спілкування. Коли нам вручили приз, то всі інші конкурсанти сказали нам: «Ми дуже раді за вас, і, знаючи, яка ситуація у вашому кіно, розуміємо, що цей приз для вас дуже важливий».

— Є багато думок критиків. Але на вашу особисту, чому «Подорожні» перемогли?

Наталка: «Ми запитували в журі. І вони сказали, що, крім художніх достоїнств фільму, їм сподобалось, що фільм дуже людяний. Бельгійська режисерка Шанталь Акерман сказала: її дуже вразило, що режисер не використовує свох героїв, а любить їх, і це видно з екрана».

— Як такі два таланти — сценарист і режисер, Наталка й Ігор — зійшлися?

— Наталку вперше побачив на фестивалі «Пролог», у грудні 1997 року. Я тоді прийшов на фестиваль, якраз було закриття і вручали нагороди. Наталці дали приз за найкращий сценарій, і вона виходила на сцену, де їй вручили диплом і як приз дві чи три пачки паперу.

Наталка: «Я Ігоря побачила на цьому ж «Пролозі», але в інший день. Були обговорення фільмів. І я пішла на це обговорення. Мушу сказати, що зараз змінилась ситуація, але на той час наш інститут був дуже російськомовним. Фактично всі студенти говорили російською. І тут під час обговорень якийсь хлопець встає і починає дуже емоційно виступати — йому не сподобався один фільм. Що він говорив, я не запам'ятала, єдине, на що звернула увагу, — те, що він говорив українською мовою. Це був Ігор».

— Що зніматимете найближчим часом?

— Ще взимку Гьоте-інститут проводив конкурс сценаріїв короткометражних фільмів, присвячених Другій світовій війні. Там перемогли п'ять сценаріїв, наш у тому числі. Сценарій називається «Урок німецької», думаю, так називатиметься і фільм, бо ця назва мені дуже подобається. Ми вже підписали договір із німецьким фондом, який фінансує виробництво цих фільмів, і маємо зняти короткометражку до кінця липня...

Олекса́ндр Петро́вич Довже́нко (*29 серпня (10 вересня) 1894, хутір В'юнище, тепер у межах смт Сосниця Чернігівської області — †25 листопада 1956, Передєлкіно, Московська область) — український письменник, кінорежисер, кінодраматург, художник, класик світового кінематографу.

[ред.] Біографія

[ред.] Дитинство

Олександр Довженко народився 29 серпня (10 вересня за новим стилем (за іншими даними 12 вересня)) 1894 року у багатодітній селянській сім'ї на хуторі В'юнище Сосницького повіту Чернігівської губернії (нині в межаж селища міського типу Сосниця — одного із районних центрів Чернігівської області).

Батько й мати були неписьменні. Батько, Петро Семенович Довженко, належав до козацького стану.

Сім'я жила не дуже заможно: землі було немало, проте була неродюча, натомість дітей було 14, тому батько «наймався в підводчики та смолярував». Діти у сім'ї швидко помирали, майже всі не досягнувши працездатного віку, тому у згадках про дитинство в уяві Олександра Довженка завжди поставали «плач і похорон». Він любив матір, про яку писав:

«Народжена для пісень, вона проплакала усе життя, проводжаючи назавжди».

Вирішальним для характеру творчості майбутнього режисера почуттям стала любов до природи, яка визріла ще у дитинстві: мальовнича Десна, «казкова сіножать» на ній назавжди залишилися для Довженка найкрасивішим місцем на всій землі.

Вчився Довженко у Сосницькій початковій, а потім у вищій початковій школі. Навчання хлопчикові давалося легко — він був відмінником, хоча потім вважав, що це «вчителі самі щось зовсім не розуміють і тому їм здається, що я відмінник…». Загалом, Довженко зростав мрійливим, схильним до споглядальності: життя (тоді йому здавалось) йшло у двох вимірах — реальному і уявному. Пристрасті до чогось одного він не мав, натомість хотів вирізнятися, йому здавалося, що він може все, але «загалом мрії у виборі майбутньої професії літали у сфері архітектури, живопису, мореплавства далекого плавання, розведення риб і учителювання». [1]

[ред.] Юні роки
Довженко-студент Глухівського учительського інституту,1911 рік
Довженко-студент Глухівського учительського інституту,1911 рік

У 1911 році Олександр Довженко вступив до Глухівського учительського інституту, але не тому, що хотів стати вчителем, а тому, що мав право скласти туди іспити, та й стипендія там була 120 карбованців на рік. Тут він був наймолодшим серед студентів і тут, як пише сам Довженко, «перестав вірити в бога, в чому й признався на сповіді законовчителю отцю Олександрові, єдиній ліберальній людині з усіх наших учителів». В інституті вперше знайомиться з українськими книжками, які читалися ним і товаришами потай від педагогів. Сам Довженко пізніше говорив:

«Заборонено було в нашому середовищі розмовляти українською мовою. З нас готували учителів —обрусителів краю». [2]

У 1914 році Довженко закінчив інститут та по закінченні був направлений учителювати до Житомирської вищої початкової школи, де, за браком вчителів, він викладає природознавство, гімнастику, географію, фізику, історію, малювання. Першу світову він сприйняв «як обиватель», спершу радів та закидав квітами поранених, що «завалили» Житомир, лише через кілька років почав дивитися на них «вже з тугою і соромом».

У той же час Довженко на деякий час стає активістом українського самостійницького руху. Повалення самодержавства було ним зустрінуто з радістю «собаки, що зірвався з цепу», з вірою, що тепер «вже все цілком ясно, що земля у селян, фабрики у робітників, школи в учителів, лікарні у лікарів, Україна в українців, Росія в росіян». Але потім, переглянувши свої юнацькі гарячі пориви, Довженко назве їх засліпленням людей, «що вийшли з погреба» — адже на той час він не мав «нормальної, здорової політичної освіти, найменшої уяви про боротьбу класів та партій», про марксизм.

Згодом він напише:

«Український сепаратистський буржуазний рух здавався мені тоді найреволюційнішим рухом, найлівішим, отже, найкращим: що правіше — то гірше, що лівіше — то краще. Про комунізм я нічого не знав, і якби мене спитали тоді, хто такий Маркс, я відповів би, що це, мабуть, видавець різних книжок.[…]Таким чином, я ввійшов у революцію не тими дверима». [3]

У 1917 році на фронт його не беруть як «білобілетника», він переїздить на роботу до Києва, де теж вчителює та вчиться у Київському комерційному інституті (нині Київський національний економічний університет) на економічному факультеті. Довженко вступив туди лише тому, що його атестат не давав можливості вступати до інших ВУЗів, і це був засіб здобути хоча б якусь вищу освіту. Вчився погано, бракувало часу та старанності. У тому ж році, коли за гетьмана Павла Скоропадського у Києві відкривається Українська Академія Мистецтв, стає її слухачем. У 1918 році, будучи вже головою громади комерційного інституту, Довженко організував загальностудентський мітинг протесту проти призову до лав гетьманської армії. Учасників демонстрації було розігнано, близько 20-ти вбито, багатьох поранено.

Академію Довженко так і не закінчує, а інститут, за його словами, відвідує до 1920-го чи 1921-го року.

У 1918—19 рр. Олександр Довженко воює проти більшовиків у лавах армії УНР. Як свідчив Довженків земляк інженер Петро Шох (що пізніше емігрував), Довженко разом із ним був 1918 року вояком 3-го Сердюцького полку Української Армії. Це ж підтверджує і сестра першої дружини Олександра Довженка, згадуючи, "як заходив до них Довженко в сивій шапці зі шликом наприкінці 1917-го й на початку 1918 років, належачи до куреня Чорних гайдамаків, що брали участь у штурмі київського «Арсеналу». Ці події згодом, через 11 років, Довженко зобразить у своєму фільмі «Арсенал», але вже по другий бік барикад. За свідченнями того ж Шоха, Довженко пережив у Києві у підпіллі німецькі, російсько-радянські, російсько-монархічні та польську окупації, не один раз буваючи під розстрілами.

У серпні 1919 року він з двома товаришами втікає до Житомира. Коли місто зайняли червоні, він був заарештований Волинською ЧК, відправлений до концтабору як «ворог робітничо-селянського уряду», де протягом трьох місяців відбуває покарання. Своїм порятунком Олександр Довженко зобов'язаний письменнику Василеві Еллану-Блакитному. [4] Існує версія, що тоді ж його завербували чекісти. [5] За порадою Еллана-Блакитного на початку 1920 року Довженко вступає до лав Української комуністичної партії боротьбистів, що контролює газету «Боротьба», орган лівих українських есерів, які, приєднавшись до лівих соціал-демократів, обстоювали самостійницьку позицію і вважали КП(б)У ворогом національних інтересів.

У результаті вмілих маніпуляцій Володимира Леніна партія боротьбистів швидко самоліквідовується і її члени вливаються до лав КП(б)У. Сам Довженко так пише про цей факт у своїй автобіографії:

«На початку 1920 року я вступив до партії боротьбистів. Цей вступ, невірний і непотрібний… Я дуже хотів вступити до Комуністичної партії більшовиків України, але вважав себе недостойним переступити її поріг, тому я пішов у боротьбисти немов у підготовчий клас гімназії… Через кілька тижнів партія боротьбистів влилася в КП(б)У, і таким чином я став членом КП(б)У». [6]

Загалом, варто зауважити, що автобіографію, що була посмертно опублікована у журналі «Дніпро» за грудень 1957 року, Олександр Довженко написав у 1939 році, тому дослідники життя та творчості Довженка вважають, що багато чого у своїй біографії, зокрема і вступ до лав Комуністичної партії більшовиків України, Довженко подав так, як було найбільш безпечно, враховуючи сталінський режим.

У 1920 Довженка призначають завідувати Житомирською партійною школою. [7] Але, натомість, Довженко потрапляє до польського полону, де його показово розстрілюють холостими, обіцяючи наступного разу справжній розстріл. Але йому вдається втекти до червоного загону.

Один з дослідників життя та творчості Олександра Довженка Сергій Тримбач вважає:

«Довженко, як і чимала кількість українських інтелектуалів 20-років, вірив, що можна поєднати силу і міць більшовицької ідеї і українську натуру. Він, як і чимало ровесників, опікшись на поразці українців у роки громадянської війни, зробив ставку на силу й на те, що ця сила більшовика допоможе воскресити Україну та українську культуру як таку. Він помилився». [8].

[ред.] Ранні радянські роки

Після встановлення радянської влади та за сприяння боротьбистів Довженко займає різні посади: спочатку секретаря Київського губернського відділу народної освіти, згодом комісара Театру ім. Тараса Шевченка, завідуючого відділом мистецтв у Києві.

У цей час його знову рятують друзі-боротьбисти від чергової „чистки“ у лавах партії і організовують йому терміновий виїзд до однопартійця Шумського, який очолював Повноважне представництво УРСР у Польщі. У квітні 1921 року Довженка викликають до Харкова, зараховують до Наркомату закордонних справ і направляють на дипломатичну роботу - у Польщі він очолив місію по репатріації та обміну військовополоненими, а з часом обійняв посаду керуючого справами представництва. На початку лютого 1922 року Олександра Довженка переводять на посаду секретаря консульского відділу Торгового представництва УРСР у Німеччині. До цього ж часу належать і перші публікації Довженка —художника. Деякі із його малюнків-карикатур були надруковані у журналі „Молот“, що виходив у США. Розуміючи, що поєднувати службові обов'язки і малювання буде важко, Довженко звертається до ЦК КП(б)У із заявою, де просить надати йому можливість зайнятися у Німеччині вивченям графіки.

Отримавши у якості стипендії 40 доларів від Наркомосвіти УРСР, яким тоді керували боротьбисти, він вчиться близько року у приватній мистецькій школі професора-експресіоніста Віллі Геккеля, де засвоює палітру живописного експресіонізму. Влітку 1923-го року Довженка було відкликано назад до України. Як пише сам Довженко,

«...у партії я вже не був… Виключення з партії я переживав дуже тяжко». [9]

Сам Довженко подавав цю версію так, ніби він не встиг перереєструватися з партії боротьбистів до більшовицької партії, а тому автоматично вибув з однієї та не був у іншій. Але відомо, що втративши партквиток, Олександр Довженко не квапився його поновлювати і так і залишався до кінця життя безпартійним.

[ред.] Робота у Харкові
Зображення:Pavlo Tychyna.JPG
Портрет Павла Тичини роботи Олександра Довженка з журналу „Пламя“ (Харків), 1924 рік

По поверненні в Україну, влітку 1923 року, Довженко оселяється у Харкові, тодішній офіційній столиці України. У ті часи Харків перебував у вирі культурного відродження і Довженко зразу опиняється у товаристві українських літературних романтиків та письменників-футуристів, працює як художник-ілюстратор у редакції газети „Вісті ВУЦВК“ та карикатурист під псевдонімом „Сашко“, а також стає відомим як ілюстратор книг, зокрема „Голубих ешелонів“ Петра Панча.

У цей час він тісно спілкується з впливовим на той час і орієнтованим на кіно літературним об'єднанням „Гарт“, що було створене у січні 1923 року. Творчими та ідейними натхненниками „Гарту“ були Василь Еллан-Блакитний та Майк Йогансен. До складу також входили К. Гордієнко, І. Дніпровський, І. Кириленко, О. Копиленко, В. Коряк, Г. Коцюба, І. Кулик, М. Майський, В. Поліщук, І. Сенченко, В. Сосюра, М. Тарновський, П. Тичина та М. Хвильовий.

Після розпаду „Гарту“ Довженко стає одним з засновників ВАПЛІТЕ. У своїй статті „До проблеми образотворчого мистецтва“ у теоретичному збірнику ВАПЛІТЕ за 1926 рік Довженко дав рішучу відсіч спробам Асоціації Художників Революційної Росії (АХРР), яка підтримувалась московським урядом, підпорядкувати неоромантичне мистецтво України принципам соціалістичного реалізму та накиданням на нього „убогої мистецької традиції передвижників“. »Це перший випадок в історії культури, де стиль «постановляють на засіданні», — глузує Довженко. Натомість він проголошує незалежний шлях українського мистецтва, яке завжди опиралось на історичну і народну традицію, та мала живий контакт з сучасним європейським мистецтвом. АХРР Довженко протиставляє Асоціацію Революційних Мистців України (АРМУ), яка була своєрідним відповідником ВАПЛІТЕ у художньому мистецтві, за що й була згодом знищена органами НКВС.

Згодом через ВАПЛІТЕ Довженко зближається з ВУФКУ, але у Харкові у той час єдиним драматичним мистецтвом був театр, а Довженка театр не цікавив. Саме у цей час він розробляє власну концепцію кадру-скетчу та кадру-плакату, тому театр був відкинутий як такий, що не відповідає ні темпераменту художника, ні його розумінню режисури.

З часом Олександр Довженко пробивається до кіно. З 1925 року Довженко — стажист по агітфільму «Червона Армія» А.Строєва. Режисура починає цікавити його під час роботи у кіногрупі Арнольда Кордюма при постановці картини «За лісом» (про класову боротьбу на селі).

Також Довженко пише сценарій для дітей - «Вася-реформатор». Юрій Яновський, який у той час працював у ВУФКУ в Одесі відкинув цей сценарій, але за клоптанням московської комісії його таки запускають у виробництво. Фавст Лопатинський, який здійснював постановку, непередбачувано відходіть від зйомок і на пропозицію Павла Нечеси, у 1926 році Довженко від'їжджає до Одеси закінчувати фільм, де влаштовується режисером на кінофабриці. Переключаючись на кіно, Довженко планував присвятити себе, за його словами, винятково жанру комічних та комедійних фільмів.

[ред.] Одеса. ВУФКУ

На зйомках «Васі-реформатора» Довженко, який не мав досвіду та не володів технікою, створює інцидент за інцидентом. Він змушений піти з майданчика, залишаючи оператора Йозефа Рону самого закінчувати фільм. На зйомках цього фільму та іншго під назвою «Ягідка кохання» він знайомиться з оператором Данилом Демуцьким, з яким згодом буде працювати ще над багатьма фільмами, створивши славетний тандем українського кіно.

До Одеси Довженко приїздить вже з готовим, фактично першим сценарієм «Цар», сатирою на Миколу ІІ. Це трагікомічний фарс про безглуздя війни, коли солдата, що ніколи не воював засуджують до страти, а потім посмертно нагороджують. Довженко запропонував цей сценарій Чарлі Чапліну, але відповіді не отримав.

Ставши режисером, Довженко планує зняти інші комедії: «Батьківщина», сюжет про палестинських євреїв, «Загублений Чаплін», про Чарлі Чапліна на безлюдному острові. Проте його сценарій про колишніх врангелівців «Згода» (спочатку названий «Повстання мертвих» і написаний у співавторстві з Борисом Шаранським) не пройде, а потім будуть відкинуті один за одним і решта цих сценаріїв. «Васю-реформатора» та «Ягідку кохання» сам Довженко не зарахує до свого творчого доробку. Першим своїм фільмом він назве «Сумку дипкур'єра».

[ред.] Перші успіхи. Трилогія

Перший серйозний успіх прийшов у 1929 році після виходу на екрани фільму «Звенигора». Фактично, Довженко ще у Харкові мав сценарій до цього фільму. Ідея належала Юркові Юртику (Тютюннику), який у співавторстві з Майком Йогансеном і написав сценарій фільма-легенди про скарб, закопаний гайдамаками в надрах гори.

Але Довженко майже на 90 % переробив цей сценарій. Він прагнув створити «свою Іліаду». Велетенська поетична фреска, що охоплює дві тисячі років буття, може бути зрозумілою тільки тим, хто знайомий з історією України. Дванадцять пісень цієї стрічки відтворюють легенди скіфів і варягів, запорізьких козаків, громадянської війни, петлюрівців, більшовиків та білогвардійців. Усі вони поєднані одним персонажем — дідом, який уособлює патріархальне селянство, прив'язане до цінностей минулого. Фільм не вписується все ж таки у ряд фільмів, що були покликані формувати пролетарський реалізм, хоч і закінчується апологією соціалістичної промисловості. Довженко виправдовує більшовицьку революцію вірячи, що ця нова ідеологія ніби виникла з якогось давнього заповіту. «Звенигора» була сенсацією 1928 року, але водночас це був початок особистої трагедії Довженка — за цю стрічку, та згодом за фільм «Земля» його будуть постійно звинувачувати у буржуазному націоналізмі.

Сам Довженко, уже через 10 років після заборони «Звенигори», писав про неї у автобіографії:

«Звенигора в моїй свідомості одклалася як одна з найцікавіших робіт, це «прейскурант моїх творчих можливостей», я зробив її одним духом — за сто днів, не зробив, а проспівав, як птах. Мені хотілося розсунути рамки екрана… заговорити мовою великих узагальнень». [10]

Першим друкованим відгуком про роботу Довженка стала стаття редактора журналу «Кіно» Миколи Бажана:

«Це — історична симфонія, що рівної їй немає в світовому кіно. Це зафільмована лірика, епос і філософія, виявлені в образах такої глибини й значимості, що багатьом не сила до кінця їх розкопати й зрозуміти».

Ейзенштейн так описував свої враження після перегляду довженківської картини:

«…в повітрі стояло: серед нас нова людина кіно. Майстер свого жанру. Майстер своєї індивідуальності. І разом з тим майстер наш. Свій. Спільний. Перед нами була людина, яка створила нове в галузі кіно». [11]

Фільм демонструватиметься у Москві, два громадські перегляди у Парижі закінчаться овацією, він обійде екрани Голландії, Бельгії, Аргентини, Мексики, Канади, Англії, США, Греції.

Багато кінознавців вважали, що тільки у «Звенигорі» здійснилась творча фантазія автора, якій у силу обставин не судилося повторитися. А відродилась вона тільки у 1960-ті роки разом із розвитком поетичного кіно України.

Наступним фільмом Довженка став «Арсенал» — фільм-поступка перед владою, як вважає більшість кінознавців. У той час кожен український інтелігент стояв перед дилемою: стати комуністом і закрити очі на фактично зраду свого народу, чи наражатися на небезпеку, а може й смерть. Цього не уникнув і Довженко. «Арсенал» — приниження й засудження визвольних змагань українського народу після розпаду царської імперії. Не дивлячись на те, що сам автор воював у лавах армії УНР, цього разу він — на іншому боці. Критики й досі сперечаються, чи прихований у цьому фільмі непрямий докір націоналістам, що втратили незалежну Україну, чи це є чисто більшовицький витвір, який доводить владі та критикам того часу відсутність націоналістичного нахилу у творчості.
Афіша фільму «Земля»
Афіша фільму «Земля»

Нарешті від липня до листопада 1929 року Довженко знімає свій геніальний твір «Земля», гімн праці на землі, хліборобству та людині, яка працює на землі, є частиною космічного ритму буття. Довженко першим у світовому кіно виразив світогляд, якісно відмінний від досі зображуваного. Це світогляд нації хліборобської, в якої спокійна гідність зумовлена її способом життя. Середовище і люди — єдине і нероздільне, а їхній спосіб життя є споконвічним, світогляд непохитним. Символіка Довженка була тісно пов'язана зі світоглядом українського народу, з образністю народної поезії. Саме в цьому відмінність фільмів Довженка від фільмів російських авангардистів (формалістів) 20-х років.

Керівництво «Українфільму» визнало, що «Земля» відповідає за своєю ідеологічною орієнтацією лінії партії та заходам, вжитим для земельної реорганізації у сільському господарстві. Але критики Павєл Бляхін, Хрісанф Херсонський та особливо Дємьян Бєдний миттєво почали звинувачувати Довженка у нехтуванні висвітленням класової боротьби, пантеїзмі та біологізмі, у захисті куркулів та оспівуванні журби за минулим. Микола Бажан, один з небагатьох, що стали на захист режисера, розуміли його особливе ставлення до колективізації: перехід патріархального селянства до колективістського суспільства обов'язково проходитиме через постійний конфлікт людини та природи.

Після необхідних купюр та 32-х офіційних та приватних показів 8 квітня 1930 року «Земля» виходить на київські екрани, а вже 17-го числа фільм з показу знімають. Офіційна причина — натуралізм та замах на звичаї.

Довженко пише в «Автобіографії» про те, що сталося з ним після випуску «Землі»:

«Радість творчого успіху була жорстоко подавлена страховинним двопідвальним фейлетоном Дем'яна Бєдного під назвою «Философы» в газеті «Известия». Я буквально посивів і постарів за кілька днів. Це була справжня психічна травма. Спочатку я хотів був умерти». [12]

Довженко з подивом дізнався, що фільм має грандіозний успіх у Європі, у той час як його заборонено в Україні. Після прем'єри у Берліні про Олександра Довженка з'являється 48 статей, у Венеції італійські кінематографісти називають Довженка «Гомером кіно». А ось у Радянському Союзі стрічку реабілітують лише у 1958 році після міжнародного референдуму у Брюсселі, де він увійде до числа 12 найкращих фільмів всесвітньої історії кіно.

Загалом, «Звенигора», «Арсенал» та «Земля» розлядаються як окремий етап у творчості Довженка, тим більше, що головні герої цих фільмів були об'єднані за рахунок виконання ролі одним й тим же актором — Семеном Свашенком.

[ред.] Період кінематографічного виживання. Москва

З червня по вересень 1930 року Олександр Довженко разом з Данилом Демуцьким та Юлією Солнцевою перебуває у Чехословаччині, Німеччині, Англії та Франції. У Празі директори кінотеатрів визнали його фільми занадто революційними та занадто мистецькими. У Берліні Довженко думав про постсинхронізацію «Землі», але марно. У Парижі йому пропонують поставити фільм, а у Лондоні Довженко веде розмову вже про телебачення.

Повернувшись, він пропонує керівництву «Українфільму» сценарій про трагедію Умберто Нобіле та Руала Амундсена, але отримує відмову. Щоб мати можливість працювати далі Довженко погоджується «сплатити данину» і знімає фільм про будівництво греблі Дніпрогесу — «Іван» — який має підтвердити незворотниий шлях індустріалізації.

Сценарій він пише з гіркотою та нашвидкоруч — за 11 днів, але сам майже не знімає його, доручаючи робити це асистентці та дружині Юлії Солнцевій. Зацькований, зарахований до націоналістів-реакціонерів, без підтримки колишніх однодумців, усунутий з посади на кафедрі Державного кінематографічного інституту у Києві, Довженко повинен був закінчити свою працю до жовтневих свят 1932 року. Але фільм був приречений на провал. Перебільшене захоплення працею, піднесення машин, на фоні яких люди виглядали лише статистами, перетворюють цей фільм на суцільний блеф. Насправді Дніпрогес будували кустарними способами 10 тисяч робітників, які, уникаючи голоду в селі, влаштувалися землекопами. Перший звуковий фільм Довженка, знятий не дуже якісною технікою, загалом лишився недосконалим.

Довженко завжди жалкуватиме з приводу цього свого твору, розуміючи, що знімав його у часи агітпропівської плутанини. Та попри все, документальні кадри цього будівництва залишаються свідками епохи.
Довженко на зйомках фільму, 1932 р.
Довженко на зйомках фільму, 1932 р.

Після цієї жертви на «вівтар індустріалізації», колесо знищення «українського буржуазного націоналізму» тільки набирає обертів. Після фільму «Іван» батьків Довженка виганяють з колгоспу (за доносами його батька характеризують як активного церковника, націоналіста, "хлібороба-власника" — хіба таким місце в колгоспі?), а стеження за сином посилюється.

Відчуваючи подих у спину ідеологів майбутніх репресій, Довженко шукає порятунку. У 1934 році він опиняється у Москві. За його власними словами, він пише листа Сталіну з проханням «захистити його і допомогти творчо розвиватися». Але й відомо також, що існувала цидулка одного з впливових шефів агітпропу у ЦК, яка, за наказом Сталіна, викликала Довженка до Москви навесні 1933 року, бо генсек не міг дозволити Довженку працювати в Україні під час Голодомору. Історія спілкування Довженка з «вождем народів» — особлива сторінка в житті митця. Сталін зробив Довженка своєрідним «сповідником» і часто викликав посеред ночі, щоби прогулятися по Москві й «поговорити по душах».

На замовлення Сталіна Довженко знімає у 1935 році стрічку «Аероград» про нове місто, яке виростає серед тундри, про прекрасне та світле майбутнє чукчів. Для визначення місць натурних зйомок Довженко вирушає у експедицію на Далекий Схід, у сибірську тайгу. Із серпня по жовтень 1934 року у регіоні від Владивостока до Хабаровська тривали зйомки. Вперше зустрівшись з неукраїнським краєвидом, Довженко знаходить тут простір безмежної поетики і накреслює сценарій фільму, що ніколи не побачить світу: «Загублений і віднайдений рай». «Аероград» же стане синтезом уяви та мрії про нові міста Сибіру, які мали стати форпостами оброни Східного Сибіру від шпигунів та іноземного вторгнення на територію СРСР. З виходом фільму на екрани Довженко визнав себе співцем сучасності.

За «Аероградом» йде «Щорс», що був знятий на вимогу Сталіна (під час вручення ордена Леніна за «Аероград» тиран дає зрозуміти Довженку, що той «заборгував» "українського Чапаєва"). У цей час Довженко мріяв попрацювати над «Тарасом Бульбою», але зрозуміло, що наказ генсека він не міг зігнорувати. Сценарій, побудований за маршрутами боїв Миколи Щорса, Олександр Довженко пише 11 місяців, має багато листів від учасників боїв та соратників Щорса, відвідує архіви та історичні музеї.

Сценарій весь час перероблявся, Довженко жертвував історичною правдою раз по разу, розуміючи, що її у цьому фільмі бути не може. Велика данина більшовицькій революції — замовчування смерті Щорса. І хоча зйомки Довженко почав у 1937 році (до отримання офіційного визнання сценарію), закінчив його лише у 1939 тому, що саме у ті часи тривали винищення «троцькістів», які раніше вважалися героями громадянської війни (зокрема, Якір, Тухачевський). Проби фільму систематично направляли Сталіну у Москву, і у залежності від волі вождя деякі епізоди Довженко змушений був переробляти по 5-6 разів.

При зйомках «Щорса» Довженко-режисер вдається до цікавого ходу — ставить більшовицький фільм на суто українському тлі (зйомки проходили у Чернігові та навколишніх селах). Фільм, сповнений народними піснями та танцями, місцевими звичаями, думами, набуває націнального забарвлення. Російська та українська мови там органічно поєднані. Водночас це був гімн більшовицькій міфології та героїзму, заключний акт більшовицької саги, розпочатої Довженком у «Арсеналі». Фільм виходить на екрани 1 травня 1939 року одночасно у Москві та Києві і за перший тиждень його дивиться близько 31-го мільйона глядачів.

Після приєднання Галичини внаслідок пакту Молотова-Ріббентропа у 1939 році Олександра Довженка викликають до Києва, щоб організувати експедицію кінематографістів до Західної України та Західної Білорусі. Впродовж 2-х місяців Довженко мандрує західними землями. В результаті з'являється історична хроніка «Визволення», що супроводжується різким політичним коментарем. У хроніці Олександр Довженко показує щойно визволений від польського ярма народ, але народ багатий та цивілізований, в якому живе дух свободи, що його важко приховати від камери. «Визволення» демонструють 11 вересня 1940 року, після чого фільм швидко зникає з екранів.

[ред.] У роки війни
Довженко на фронті, 1943 р.
Довженко на фронті, 1943 р.

Успіхи «Щорса» давали Олександру Довженку підстави вважати себе реабілітованим: він став депутатом, керівником Київської кіностудії та членом президії комісії з присудження Сталінської премії.

У цей час майстер продовжує працювати над своєю давньою мрією, що була відкладена майже на 10 років - сценарієм «Тараса Бульби». Наприкінці травня 1940 року, після довгих консультацій з видатним фахівцем з історії козаччини Дмитром Яворницьким, Довженко закінчує його. Але якраз у той час, коли Олександр Довженко готувався до від'їзду до Інкерманської фортеці на натурні зйомки, почалася війна, яка остаточно поклала край заповітному бажанню (у повоєнні роки він також не зможе здійснити цей проект: цього разу на заваді стане жданівська культурна політика та слабке здоров'я майстра).

З початком війни Довженко був евакуйований до Ашгабаду. Призначений полковником інтендантської служби, він не витримує бездіяльності і просить, щоб його відправили на фронт, де він стає кореспондентом газети «Красная звезда» і свідком звільнення від окупації, після чого друкує в «Известиях» 31 березня 1942 року статтю «Україна в огні». Однойменна назва належить і сценарію фільму, що його пише Довженко у 1941—1943 роках. Деякі уривки цього сценарію з'явилися у пресі у вересні 1943 року, викликавши обурення агітпропівського керівництва. Як наслідок, Довженка звинувачують у відкрито проголошених сумнівах щодо колективної вини за покинуте ворогу безпорадне населення та боєздатність Червоної армії. Довженку пропонують переписати сценарій, зрусифікувавши героя-українця Кравчину. 30 січня 1944 року його викликають до Сталіна, від якого він дізнається про заборону свого фільму під приводом антилєнінізму, пораженства, ревізіонування національної політики й заохочення українського замість радянського патріотизму. Сталін, ображений на критику саме у той час, коли радянська армія виганяє ворога, не зміг простити Довженку завданої образи. У той же день Довженко знищує три «найкрамольніші» зошити свого щоденника, який він вів з 1939 року.

Усім органам цензури було надіслано директиву «не публікувати в цивільній і військовій пресі твори О. Довженка без особливого на те дозволу в кожному окремому випадку». Осмислюючи цю ситуацію, Олександр Довженко записав у своєму щоденнику:

«… невже любов до свого народу є націоналізм? Чи націоналізм… в невмінні художника стримати сльози, коли народу боляче…?»

Режисера звільняють із посади художнього керівника Київської кіностудії, викреслюють зі складу всеслов'янського комітету й комітету присудження Сталінської премії, а також зі списків майбутньої Художньої ради. Натомість Довженка переводять до Центральної студії кінохроніки, де він використвує свій талант монтажера та коментатора, бравши участь у створенні документальних стрічок «Битва за нашу Радянської Україну» та «Перемога на Правобережжі» (1945).

[ред.] Повоєнний період

Повоєнні роки характеризувались особливим занепадом кінематографії, особливо української. 14 квітня 1945 року Довженко заявляє: «В нашій культурі засуджені до смертної кари». У 1946 році знімає документальний фільм про Вірменію «Рідна країна». Останні роки життя Довженко буде перебувати ніби у «вавилонському полоні» — він зняв лише один повнометражний художній фільм «Мічурін» за власною п'єсою «Життя в цвіту», та й той на замовлення Сталіна. Поновлений на посаді на кіностудії «Мосфільм» із серпня 1945-го, Довженко відтворює біографію вченого, до якої включає зашифровані моменти власної біографії. «Мічурін», знятий у 1949-му, звучить як відновлений гімн природі, як спільне бачення вченого і режисера на перетворення землі на величезний сад. Це останній твір, закінчений за життя автора. Проекти «Золоті ворота» та «Тарас Бульба» так і не будуть втілені.

Багаторічна туга за рідною землею позначилась на моральному стані Довженка, він рветься до України, але марно, туди він має право їздити у відрядження, а ось жити має у Москві. У 1954-му на II з'їзді радянських письменників Довженко скаржиться на знецінення фаху сценариста, у 1955 під час робчої зустрічи гворить про наслідки малокартиння останніх 10-ти років, від яких потерпає кінопромисловість. У цей час Довженко перший намагається в законний спосіб протистояти свавіллю в царині культури. Він відкрито висловлює стривоженість тиском, який чиниться на інтелектуальну та художню творчість, на молодих початківців у кіно, жалкує, що соцреалізм став усеохопним. Ця стривоженість почута та підхоплена молодими режисерами, внаслідок чого починається нова хвиля молодого кіно, що прагне порвати з традиційним кіном та штампами соцреалізму («Тривожна молодість» О.Алова і В.Наумова, «Над Черемошем» Г.Крикуна, «Андрієш» Я.Базеляна та С.Параджанова).

За цей час Довженко зтикається з проблемою зйомок задуманого фільму «Прощавай, Америко!», виробництво якого припинили без пояснень. У 1951-му заблоковано зйомки «Відкриття Антарктиди», одіссеї російських моряків у південних морях. Довженко думає ставити іншу картину, до якої готувався 5 років — «Поема про море» (останнім фільмом задуманої трилогії «Нащадки запорожців», «Повість полум'яних літ», «Поема про море»). Після відкидання «Відкриття Антарктиди» Довженко їде до України, щоб вникнути в хід будівництва Каховської ГЕС. Щоліта до 1956 року він приїздив на будову, жив серед робітників. Під час обдумування сценарію Довженко починає розуміти, що він має зафіксувати цінний природний та історичний ландшафт, адже після спорудження греблі будуть залиті історичні місця Запорізької Січі й, зокрема, Великий Луг. «Наше нове море — наше нове горе. Так народ говоре про море», — записує Довженко у щоденнику,— «[…] майже всі проти мене», кошторис фільму свідомо занижений чиновниками з міністерства. Довженко хотів знімати фільм не тільки в Україні, але й з Київською кіностудією, але «добро» він не отримав. Та й фільм не зняв. Після смерті режисера його зніме Юлія Солнцева, дружина і соратник.

У 1954 році Довженко робить начерки сценарію «У глибинах космосу», фільму-фантазії про трьох радянських інженерів, що 8 років блукають зоряним всесвітом. Але сценарій буде холодно сприйнятий художньою радою.

У 1954 — 1955 режисер закінчує роботу над кіноповістю «Зачарована Десна», розпочату ще 1942 року, де він згадує своє дитинство. ЇЇ надрукують у журналі «Дніпро», але сценарію з неї Довженко не створить. У квітні 1956-го разом з іншими режисерами Довженко пише листа до міністра культури СРСР про нагальну необхідність технічного переоснащення кіностудій. Але вже її не дочекається. Він ще встигне повернутися до Каховки, щоб бути присутнім при затопленні земель і почати перші проби. А 25-го листопада того ж року помирає на дачі під Москвою.

«Поему про море» (1956), «Повість полумяних літ» (1961) і «Зачаровану Десну» (1964) поставить вже Юлія Солнцева. Крім того, вона зніме «Незабутнє» (1968) та «Золоті ворота» (1969) на основі літературних творів режисера. Фільми вважаються загалом суперечливими, тільки «Поема пр море» виражатиме думку метра й розкриє головні теми: перетворення людини революцією та перетворення природи людиною. «Повість полум'яних літ» потерпатиме від різниці в часі між задумом сценарію у 40-і роки та його реалізацією. «Зачарована Десна» взагалі вважається пародією на задум Довженка.
Могила Олександра Довженка
Могила Олександра Довженка

Похований Довженко на Ново-Дівичому цвинтарі у Москві. Ховали за державний кошт, оскільки грошей на його рахунку в ощадбанку було тільки 32 рублі. Траурна церемонія відбулася у Будинку літераторів. Співав геніальний співак, друг небіжчика Іван Козловський, грав на скрипці Леонід Коган. З України приїхала делегація, проте не було колишніх друзів, наприклад Бажана. Привезли сніп жита, землю та яблука. Грудочку рідної землі вкинули до могили зі словами «Земля, по якій твої ноги ходили, нині теплом тебе приймає». На могилі написано по-російськи: «Умер в воскресенье». Більшість людей, які приходять до нього, читають останнє слово як «воскресіння».

Сам Довженко весь час тужив за Україною і у останні роки свого життя записав у щоденнику: «Я вмру в Москві, так і не побачивши України! Перед смертю попрошу Сталіна, аби, перед тим, як спалити мене в крематорії, з грудей моїх вийняли серце і закопали його в рідну землю, у Києві, десь над Дніпром, на горі».

У 2006 році громадські кола України нарешті підняли питання перед владою про перенесення праху О. П. Довженка та його дружини в Україну, про можливість повернення архівів режисера (зокрема щоденники мистця за волею його дружини закриті в архівах ще до 2009 року) та увічнення його пам'яті у державах, де він проживав. Питання наразі не вирішено і як висловився Ярослав Проць, член Спілки журналістів України, «хресна дорога Довженка до своєї Землі ще не закінчилась»..

[ред.] Вшанування пам'яті
Пам'ята монетна номіналом у 2 гривні присвячена до 110 річчя від дня народження Олександра Довженка. Аверс
Пам'ята монетна номіналом у 2 гривні присвячена до 110 річчя від дня народження Олександра Довженка. Аверс
Реверс
Реверс
Поштові марки
Поштові марки

Вшанування пам'яті геніального мистця Олександра Довженко в Україні є на вкрай низькому рівні. Те, що було зроблене, в основному було зроблене за часів СРСР та радянської влади: з 1957 року Київська кіностудія носить ім'я Довженка, у 1972-му було затверджено Золоту медаль ім. Довженка «За найкращий військово-патріотичний фільм», у 1960 році створено музей Довженка у батьківській хаті, попри те, що в Україні Довженко був персона нон-грата. Ще за 2 роки скульптор Анатолій Фуженко змушений був подарувати садибі пам'ятник (художня рада боялася Довженка навіть у бронзі, тому офіційно скульптуру не затвердила), отже існує лише один пам'ятник, та й то не офіційний.

Перші значні кроки по збереженню і вшануванню памяті видатного українця були зроблені із здобуттям незалежності України, проте і досі цього вкрай мало, а його співітчизники не мають вільної можливості побачити фільми Довженка. 10 вересня -день народження Олександра Довженка — святкується в Україні як День кіно. В цей же день з 1994 року за указом Президента України вручається державна премія в галузі кінематографа імені О. Довженка. У 1996 році було створено «Національний центр Олександра Довженка», робота якого зосереджена на двох основних напрямках: збирання та збереження фільмів (передусім національного кіно) та поширення кінострічок (в першу чергу українських), їхня популяризація серед населення. У 2006 році центр завершив роботу над виданням фільмів Довженка у форматі DVD, але унікальне видання розповсюджене лише в консульствах та посольствах як подарунок. В той же час, за кордоном, фільми Довженка на DVD вже давно в вільному продажу. З 5 липня 2004 року Національний банк України ввів у обіг ювілейну монету у 2 гривні, присвячену 110-річчю від дня народження Довженка. Один з банків у м. Києві планує відкрити пам'ятник Довженку до наступного ювілею. Нарешті у листопаді 2006 року указом Президента України започатковано програму дій щодо вшанування пам'яті Олександра Довженка.

[ред.] Мистецька та літературна спадщина

[ред.] Твори

* Воля до життя
* Зачарована Десна (кіноповість)
* Земля (сценарій втрачено, спогади про сценарій і фільм)
* Мати
* Ніч перед боєм
* Повість полум'яних літ
* Нащадки запорожців (драматична поема)
* Україна в огні (кіноповість)
* Поема про море (кіноповість)
* Антарктида (кіноповість)
* Життя в цвіту (п'єса)
* Щоденник 1941-56

[ред.] Фільмографія

* 1926 Вася-реформатор (співрежисер, сценарист, фільм втрачено)
* 1926 Ягідка кохання (режисер, сценарист)
* 1927 Сумка дипкур'єра (режисер, переробка сценарію, актор)
* 1927 Звенигора (режисер, переробка сценарію)
* 1929 Арсенал (режисер, сценарист)
* 1930 Земля (режисер, сценарист)
* 1932 Іван (режисер, сценарист)
* 1935 Аероград (режисер, сценарист)
* 1939 Щорс (режисер, сценарист)
* 1940 Визволення (режисер)
* 1943 Битва за нашу Радянську Україну (режисер, у співавторстві з Ю.Солнцевою та Я.Авдєєнко)
* 1945 Перемога на Правобережній Україні (режисер, у співавторстві з Ю.Солнцевою)
* 1946 Рідна країна (художній керівник)
* 1948 Мічурін (режисер, сценарист)
* 1951 Прощавай, Америко! (режисер, незакінчений, змонтовано лише 6 частин)

[ред.] Нереалізовані cценарії

* 1926—1929 Цар, Батьківщина, Загублений Чаплін, Згода (Повстання мертвих)
* 1934 Загублений і віднайдений рай
* 1941 Тарас Бульба
* 1943 Україна в огні
* 1951 Відкриття Антарктиди
* 1954 У глибинах космосу

[ред.] Нагороди та премії

* 1934 МКФ у Венеції (Приз, фільм «Іван»)
* 1941 Сталінська премія (I ступеню, фільм «Щорс»)
* 1949 МКФ в м. Готвальдове (Премія праці, фільм «Мічурін»)
* 1949 МКФ в Маріанських Лазнях (Премія за кращий кольорвий фільм, фільм «Мічурін»)
* 1949 Сталінська премія (II ступеню, фільм «Мічурін»)
* 1959 ВКФ (Перша премія автору сценарію (посмертно), фільм «Поема про море»)
* 1959 Ленінська премія (Посмертно, фільм «Поема про море»)

[ред.] Примітки

1. ↑ О.Довженко, Автобіографія, 1939 р.
2. ↑ Згодом, за обрусіння, до платні вчителям Київської, Подільської та Волинської губерній навіть доплачували 18 карбованців надбавки
3. ↑ О.Довженко, Автобіографія, 1939 р.
4. ↑ «Українська еліта походить родом з УНР»
5. ↑ Р.Корогодський, «Довженко в полоні»
6. ↑ О.Довженко, Автобіографія, 1939 р.
7. ↑ О.Довженко, Автобіографія, 1939 р.
8. ↑ "Довженко - це міф!"
9. ↑ О.Довженко, Автобіографія, 1939 р.
10. ↑ Ю.Лавріненко, з книги «Розстріляне відродження»
11. ↑ Т.Ананченко, «Митець став на творче крило в Одесі»
12. ↑ Ю.Лавріненко, з книги «Розстріляне відродження»

[ред.] Література

* О. Довженко. Господи, пошли мені сили: Щоденник, кіноповість, оповідання, фольклорні записи, листи, документи. Харків, «Фоліо», 1994.
* Довженко А. Писатель кино в свете требований современности // Довженко А. Собрание сочинений в 4-х т. Т. 4. М., 1969.
* Довженко в воспоминаниях современников. Москва, «Искусство», 1981г.
* Кошелівець І. , Сверстюк Є., Довженко вчора і сьогодні. Про затемнені місця з біографії // Терен. — 2005.
* Лавріненко Ю. Олександр Довженко // Українське слово. Т. 2. — К., 1994.
* О.Плавський. «Олександер Довженко», Українська літературна газета, Мюнхен, ч. З, 1957.
* Семенчук I.P. Життєпис Олександра Довженка. — К., 1991.
* Дончик В. Олександр Довженко // Історія української літератури XX ст.: У 2 кн. Кн, 1/ За ред. В. Г. Дончика. — К-, 1994.
* Корогодський Р. Довженко в полоні. Розвідки та есе про майстра. — К., «Гелікон», 2000.
* Грищенко О. «З берегів зачарованої Десни». — Київ, 1964.
* Шудря М. Геній найвищої проби. — Київ, 2005.
* Марочко В. Зачарований Десною. Історичний портрет Олександра Довженка, Києво-Могилянська академія.— 2006.
* Marco Carynnyk. Dovzhenko, Alexander, The Poet as Filmmaker: Selected Writings, ed. and trans.,Cambridge, Mass.: MIT Press, 1973.
* Kepley Jnr. Vance, In the Service of the State,Madison, Wisconsin: University of Wisconsin Press, 1986.
* Montagu Ivor, Dovzhenko: Poet of the Life Eternal, Sight and Sound, 1957.
* Marshall Herbert, Masters of the Soviet Cinema: Crippled Creative Biographies, London: Routledge, 1983.
* George O. Liber, Alexander Dovzhenko: A Life in Soviet Film, London: British Film Institute, 2002, ISBN 0-85170-927-3.

[ред.] Джерела інформації

* О.Довженко, Автобіографія, 1939р. (скорочений варіант)
* серб. О.Довженко, Автобіографія, 1939 р.
* Госейко Л., «Історія українського кінематографа. 1896 — 1995», К.: КINO-КОЛО, 2005 р., ISBN 966-8864-00-X.
* Хресна дорога Довженка
* Документи з папки-формуляра на О.П.Довженка (З архівів ВУНК-ГПУ-НКВC-КДБ)
* Текст сценарію фільму "Земля" на Lib.ru

[ред.] Ресурси інтернету
Логотип «ВікіЦитати»
ВікіЦитати містять висловлювання, автором яких є:
Довженко Олександр Петрович
Commons
ВікіСховище має мультимедійні дані за темою:
Довженко Олександр Петрович
Wikisource
У ВікіДжерелах є
Довженко Олександр Петрович

* Твори О.Довженка у Бібліотеці української літератури
* «I неоплаканий своїми…»
* Між правдою та красою
* М.Рильський, Олександр Довженко
* Marco Carynnyk, Earth Essay
* Raymond John Uzwyshyn, Alexander Dovzhenko’s Silent Trilogy
* Landscapes of the Soul: The Cinema of Alexander Dovzhenko
* Ініціативна група з спорудження пам`ятника Олександру Довженку в м.Нова Каховка
* Олександр Довженко(англ.) на сайті Internet Movie Database