Криво косо, много мата. Обрезаное окончание. В общем всё как всегда.
» Нажмите, чтобы показать спойлер - нажмите опять, чтобы скрыть... «
На екрані тупо і монотонно капав час якоїсь нової американської несмішної, але "романтіческой" комедії.
"Хм ... дійсно комедія, такого в житті не буває, тільки на екрані"
Враження чогось знайомого не полишало мене ні на мить "... та нє, дійсно такого не буває ..."
Чиркнула запальничка і через мить сизуватий дим не залишив в легенях ні краплі повітря. Повільно видихаючи в мене виник спокій. М'який, як паролон і липкий як жваник на стільці, спокій, він зайняв місце місце похуїзма, що ще хвилин 5 назад взяв мене в полон.
"Треба хоча б палити кинути, все ж хоч щось хорошого в цьому житті зроблю ... і чого блять так тихо"
За вікном звична, за останні 2 тижні, мряка. І тиша. "Хоч би телефон квакнув чи що ... я так помру молодою"
Недопалок описав дугу і опинився в чашці з залишками кави.
"Цікаво, ці всі йолопи-екстрасенси завжди патякають, що людська думка це найбільша сила на землі" я почала гіпнотизувати мобілку, без особливого ентузіазму, але все ж якийсь час я втуплювалася в мертвий екран цієї верхівки технології "... теж мені, блять, Девід Копєрфільд ги-ги-ги ... скоро все заполонить цими іграшками і тоді точно камбець"
Телефон тупо мовчав "... знову я програла ... хоча чого знову, лише в перший раз ... нє, дійсно знову ... і чого я чекаю, я ж все знаю до того, як воно трапиться, бо цього не трапиться ніколи, бо блять так треба ..."
Нова цигарка. На мить тишу вбив сухий як постріл чирк запальнички. Легені звично розслабилися від порції диму.
Рука знайшла мишу і звичними рухами дістала з черева ще однієї пекельної машинки, такі знайомі і такі улюбленні звуки голосу Сандри, що почав стискати тишу, всю до краплі, своїм Never Born
Екран все так же миготів історією про чи то кохання, чи то секс, чи то ненависть.
Головна героїня також на щось сподівалась "... а таки схожа на мене, навіть теж блондинка ги-ги ... і ранком бігає по парку з плеєром у вухах. 100% даю що слухає якогось Браяна Адамса з його монотонним облизуванням мікрофону ... кохання, зітхання - заїбло ..."
Pretty In Scarlet різко вивело на перший план мене саму. "... і чьо воно постійно так ... шукаєш спокою, а знаходиш мозготрах з усіх боків ... і постійно тоді коли воно мені нахуй не треба 100 років ... життя, кльове життя ... треба хоч живу істоту побачити за сьогодні, а то очманію тут ..."
Другий недопалок, після короткого злету, опинився поряд з першим "Не так тобі сумно буде, красунчику, ги-ги"
Екран освітився кульмінацією фільму, коли головний герой все ламає і знищує "... а він симпатяжка ... йому личить чорне ... і чого я не мужик, теж шось таке відтравила ... до інфакту довела б якусь сучку ... хоча я це і так вмію" посмішка вперше за день розтянула мої тонкі губи.
Шарф, джинси старі як світ, якась безформена кофта того ж віку шо і джинси і плащ до колін.
Вулиця зустріла мене все тією ж мрякою, але здавалося я її не відчуваю "... депрессія, чи цей грьобаний пмс ... напевно пмс, тьху ..."
Краса осені вже давно пропала в місиві чогось, що схоже на нафту та смолу одночасно. Перехожі, втупивши очі в землю, кудись поспішали.
"Куди поспішати - криво посміхнулася я - все одно від смерті не втечеш. Чи припускають вони що все це до лампочки, ця робота, ці клопоти. В один момент бац - і все коню під хвіст. Аппокаліпсіс па русскі. Якомусь нару стукне по його проколотій вені - хочу і все, ти вже лежиш в оцьому місиві з листя і бруду, зводиш очі до неба і думаєш - ща бля політаю"
Дивний стан думок лише піднімав настрій. Ноги неначе самі по собі шукали дорогу туди, куди варто йти.
Гул машин віддалявся. Вулиця, шершава як язик у кота, лизала підошви. Мряка пропала, наче її і не було.
"Ото знову взуття в якійсь херні. Щеб голуба зустріти, хай довершить картину. Джинси свою порцію отримали, залишився лише цнотливий плащ ... хоча який він нафіг цнотливий ..."
В думках виник той дурнуватий фільм "... та чого ж він так прилип ... херня хернею, а висить ... на що ж він схожий ... чи не схожий ... 100% я це вже колись чула чи бачила. А де ? Ну як де, в кіно ж напевно ... нє, не в кіно ..."
Сутінки вже майже стали такими, як їх описують письменники - хоч в око світи, ніч'о не видно "... і хоч би один ліхтар, так якийсь збочинець ззаду підійде і амба ... ги-ги, фантазії ... які нафіг збочинці в нашому районі: наркомани і алкоголіки, ні одного справжнього мужика ... і чого вони тільки в кіно бувають, рідкисний вид чи що ... трагедія а не життя ..."
Я підняла очі. Вікна свічок грали в гру зрозумілу лише їм "Вгадай яке засвітиться. Розвага на всю ніч", але сьогодні фарт відвернувся від мене. Вікна тупо обігрували мене "ну і хрін з вами, як то кажуть - нє везьот в карти, повєзьот в любві ... але як казав один умний чєловєк - не везе в карти, в кохання можеш і не рипаться, ха-ха"
Грім, блискавка, вибух проводки по всьому мозку зупинив потік моїх думок "Життя ... життя моє він нагадує ... к бісу все, заїбло в корінь"
Перед очима стояв давно знайомий клен "Якого чорта мене сюди принесло ? Знову теж саме - чекала, чекала і сама прийшла ..."
Останнє питання залишилося без відповіді. Ноги продовжували рух ціль якого була давно мені відома, але так мною заперечувана.
Двері. Дзвінок. Він. "Привіт. Я сумувала ..."
Jan 23 2009, 0:41
1904 
