З інтерв'ю "Российской газете" нового заступника директора з науки Інституту історії України НАН України Геннадія Боряка.
- Серед істориків СНД триває дискусія на тему, в якій війні їх країни брали участь: у Другій світовій чи у Великій Вітчизняній. На літній школі молодих істориків у Єревані аспіранти з Молдови та Узбекистану цілком серйозно доводили, що їхні країни не брали участь у ВВВ. Це відгомони сучасної політики? У чому, на ваш погляд, суть такого відмежування?
- В "Енциклопедії історії України", яку нині публікує наш інститут, вживається термін "Велика Вітчизняна війна Радянського Союзу", що розцінюється як складова частина Другої світової війни. Очевидно, ті історики, які не визнають Велику Вітчизняну війну, вважають, що була тільки одна війна - Друга світова, і, відповідно, їхні країни у Великій Вітчизняній участь не брали. Для України Друга світова війна розпочалася 17 вересня 1939 року.
- Але ви ж розумієте, що справа не в термінології ... Є намір викреслити Радянський Союз з його перемогами і поразками зі своєї історії ... Це науково?
- Це їхнє право. Що стосується України, то сьогодні у нас існує найширша палітра думок. Я дуже сподіваюся на те, що в нашій країні ніколи більше не буде "єдино правильної" і монолітної позиції щодо оцінки тієї чи іншої історичної події. Коли до нас в інститут звертаються органи влади або громадяни з проханням дати експертну оцінку, висловити "офіційну" позицію історичної науки, ми відповідаємо, що такої не існує, і представляємо авторську точку зору того чи іншого фахівця. В Україні є абсолютно полярні уявлення і про війну теж. Це говорить про розкол суспільства. Але консолідувати суспільство примусово шляхом введення єдиної державної чи академічної точки зору - це нонсенс.
» Нажмите, чтобы показать спойлер - нажмите опять, чтобы скрыть... «
- У Європі висловили жаль щодо героїзації Бандери. Нюанси стану історичної пам'яті в Україні такі, що виникає питання: 9 травня для вас, як і раніше, свято? З вашої точки зору, який відсоток народу буде відзначати 65-річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні?
- Торік я відпочивав у Прикарпатті, проїхав Західною Україною. Пам'ятники радянським воїнам і бійцям УПА мирно співіснують. Вони однаково доглянуті, обсаджені квітами. Мешканці розуміють: у кожної зі сторін була своя правда. Народ мудріший за своїх правителів і вже давно примирив дві Пам'яті. 9 Травня, безумовно, святкуватимуть. У мене батько пройшов усю війну, брав участь у безлічі хрестоматійних операцій і закінчив воювати в Японії. Батько, будучи солдатом Червоної Армії, захищав свою батьківщину. Нею був Радянський Союз. Парадокс у тому, що ця батьківщина знищила його батька - мого діда, якого було репресовано у 1933 році за антирадянську діяльність: поширення "чуток" про голодомор на Чернігівщині. Він отримав 10 років таборів і безслідно зник разом з моєю бабусею. Батькові тоді було 12 років, його виростили і виховали чужі люди. З цією таємницею він прожив все життя, жодного разу словом не обмовившись про неї, я знайшов документи в архіві у Чернігові вже після його смерті. Так от, батько був переконаний в тому, що він захищає батьківщину, вітчизну, для нього це була Вітчизняна війна, і це була його правда. Таких, як мій батько, були мільйони. А з іншого боку, були бійці Української повстанської армії, які зі зброєю в руках боролися з окупантами-більшовиками і захищали свою батьківщину. І в них теж є право на правду про те, як на їх землю прийшли чужі люди, влаштували жахливу різанину та репресії. Після 1932/33 року, після "золотого вересня" 1939-го вони добре знали, що несе більшовицький режим, тому і боролися з цим режимом за ту незалежну державу, що ми, нарешті, здобули тільки в 1991-му. І не їхня вина в тому, що СРСР так і не став для них батьківщиною. І з нацистською окупацією теж боролися після того, як зрозуміли, що нацизм так само, як і сталінізм, нічого доброго їм не принесе. Війна на два фронти - ось правда цих людей. Їх героїзм і самовідданість так само гідні поваги і пам'яті, як героїзм і самовідданість бійців Червоної Армії.
- За останніми даними, під час війни загинуло близько шести мільйонів громадян України. Чи є в Україні загальнодоступний мартиролог?
- На жаль, немає. Такого потужного ресурсу, як електронна база даних про загиблих і зниклих без вісті, що створена "Меморіалом" у Росії, у нас немає. Вам вдалося виконати колосальну роботу, яка для мене завжди була предметом білої заздрості, і наукової у тому числі, оскільки я професійно займаюся інформаційними ресурсами. У Подільську, у Центральному архіві Міністерства оборони РФ, було пророблено безпрецедентну роботу. Як професійний архівіст, можу сказати, що не тільки найняли необхідну кількість людей, знайшли і кошти, щоб обробити архівні фонди і представити їх у тому вигляді, який зручний для користувача. В Україні цій роботі не було надано стільки уваги. У результаті - електронні мартирологи жертв Другої світової війни тільки в процесі створення. На сьогодні нам вдалося на більш-менш гідному рівні віддати данину поваги і пам'яті тільки жертвам репресій та голодоморів. По суті, покинутий і проект "Книга Пам'яті", який почався наприкінці 80-х років. Пропала координація, виникли проблеми з фінансуванням, редколегії "Книги" перекидали з одного відомства в інше. З усіх мартирологів все це не пішло на користь цьому виданню. Адже немає повних списків загиблих не тільки в електронному вигляді, але і в книжковому форматі. Останні цифри щодо загиблих буде опубліковано в найближчому майбутньому у фундаментальному виданні "Друга світова війна і Україна - погляд з ХХI століття". Це колективна праця вчених нашого інституту.
- Чим цей погляд принципово відрізняється від того, якою бачать війну російські вчені?
- Наприклад, спробою поринути в епоху і оцінити події не з позиції інтересів держави і воєначальників, а з точки зору людей. Назву кілька сюжетів. Один з них - це окупація: нагадаю, вся територія України була окупована, причому існувало кілька окупаційних зон, у них були принципові відмінності в організації влади, в порядках. З принципово нового - спроба дуже спокійно і об'єктивно оцінити "Волинську різанину" 1943-го - реальну трагедію, яка розігрувалася на українських землях, коли два народи, які досі благополучно проживали пліч-о-пліч, цькували один на одного. "Волинська різанина" - це спільна операція Берліна і Кремля, які в даному випадку переслідували одну мету: знищити український національний рух. Право російських істориків і держави оцінювати боротьбу УПА як антирадянську. Але проблема в тому, що ця оцінка переводиться російськими ЗМІ в антиросійську площину.
- Дозволю собі заперечити: співпрацю з фашистами, будь вона на державному рівні або приватному, засуджено не тільки російськими істориками, а й Нюрнберзьким трибуналом ...
- Перепрошую, але точно так само з Гітлером ситуативно співпрацював і генерал Власов. З іншого боку, не будемо забувати і про те, що в 30-х роках не де-небудь, а на території Радянського Союзу майбутні офіцери вермахту проходили навчання, і, власне, до 22 червня 1941-го до Німеччини з СРСР йшли ешелони з сировиною і продовольством, металом і обладнанням для Гітлера. Це, що, не співпраця?
- Але пам'ятників в Росії, як Бандері в Україні, Власову ніхто не ставить...
- Значить, історична пам'ять росіян не вважає його боротьбу зі сталінським режимом визвольною. Врешті-решт "на війні як на війні": є мета, є ворог, є свої і чужі. А як тоді можна оцінити нелюдські провокації енкаведистів, які переодягалися у форму УПА і вирізали цілі села для того, щоб збудити у населення відповідне ставлення до національного руху. Це теж війна. І подвиг всіх тих, хто бився за свою правду, за свою землю, ні в якій мірі не зменшується нашими оцінками. І героїзм солдатів Червоної Армії не зменшується, бо у них був наказ, і вони його самовіддано виконували, захищаючи свою батьківщину. Точно так само подвиг бійців УПА в боротьбі за свою землю, за незалежність своєї батьківщини теж не зменшується. І від цього трагедія, яку пережив мій народ під час війни, стає ще глибшою. Її потрібно зрозуміти, а не прив'язувати Бандеру до Гітлера, не згадувати про якісь міфічні ордени, які Шухевич нібито отримав від Гітлера.
- Тобто, як архівіст, ви хочете сказати, що немає документа, що підтверджує, що головнокомандувача Української повстанської армії Романа Шухевича було нагороджено орденом Залізного Хреста Вермахту?
- Мені невідомі достовірні документи, що підтверджують цей факт.
- Наскільки доступні архіви України щодо такої гострої тематики?
- Українські архіви відкрито практично повністю. У 2008 році обсяг матеріалів, що залишаються на секретному зберіганні в державних архівах, становив менш ніж половину відсотка від загального масиву документів. На сьогоднішній день за рівнем відкритості архівів Україна займає одне з перших місць в Європі. Під грифом "Таємно" зберігаються переважно тільки ті документи, які становлять державну таємницю. Ще одна група - документи спецслужб, які зберігаються в Державному архіві Служби безпеки України: нерозсекречені через фізичні причини - не встигли. Але ця робота триває повним ходом. Парадокс полягає в тому, що архів Служби безпеки є найбільш відкритим на сьогоднішній день. А найбільш закритим архівом є аналогічна структура - сховище Міністерства внутрішніх справ. Саме там зберігаються справи розкуркулених. Це масив зовсім не вивчених в Україні документів. Але саме по собі відкриття архівів нічого не дасть. Людина з вулиці просто не зможе оцінити отримані документи. Тут потрібно бути фахівцем. Тому поки очолював архівну службу, я зі своїми колегами доклав багато зусиль для створення так званої системи інтелектуального доступу - науково-довідкового апарату до того, що фізично вже було доступно.
Apr 1 2010, 14:58
1342 
