СССР, в картинках... Опции

[olex@]

А Гугле же не написано, что, например, в арсенальском КБ подписку на "Вокруг света" разыгрывали, правда?

Подтверждаю.
А ще розігрували одяг. Скажімо, на відділ виділялася 2 джинсові спідниці. Невідомо, якого розміру. Зазвичай, записувалися всі, чоловіки теж. Потім, якщо хтось вигравав, то вже пропускав наступну рулетку до того часу, щоб приблизно кожен працівник отримав свою частку щастя.
Що робити, коли треба було придбати чобітки? А ти вже маєш спідницю, яка тобі потрібна, але не край. Як казала одна програмістка з нашого відділу моїй дружині:
- Давай, я тобі віддам чобітки, а ти мені спідницю. Ти ж і так гарна.
Коротше, домовлялися
Мені не щастило. Ніяк. Може тому я не люблю СССР
А ще досить часто на територію заводу на обід заїжджали машини з харчами. Важливо було встигнути якось зайняти чергу, бо народу працювало багато, а обідня перерва на заводі і КБ відрізнялася в часі. Проблему вирішували локально - начальник відпускав добровольця раніше зайняти чергу для всіх. Давали яйця, "совєцьке мясо" - це якесь особливе м'ясо, я, селянська дитина , ніколи не міг розрізнити, з якої частини худоби (і якої, взагалі, ) вирізана та фіолетова частка, що діставалася мені.
Пізніше, ставши досвідченим, я, як і інші, брав м'ясо в їдальні. Зрозуміло тоді, чому котлети були настільки хлібні.
Чесно кажучи, я не жаліюсь. Тоді все це було настільки звичайним, типовим. Навіть уявити собі, що може бути якось інакше - було важко. Бо не знали, як воно - ІНАКШЕ.
Навчаючись в інституті, мав чимало друзів серед мадярів. На четвертому курсі один з них вирішив одружитися влітку і запросив мене на весілля. Щасливий від такої нагоди, реально я витратив кілька місяців на підготовку документів. На останній співбесіді мене запитали про мету поїздки. "На весілля друга" - чесно відповів я.
Візу я не отримав. Просто "ніззя" студентам виїжджати. А вже з КБ "Арсенал" й поготів.

[Pash]

Одесса 1980-х глазами Яна Берри