Моя рідна мова / Мой родной язык Опции

[olex@]

А они отстаивают преподавание исключительно только на финском или еще и на финском, в дополнение к шведскому ?

Що ж, Федоре, ти таки полінувався
Ну, це, в принципі, знайома позиція - знову і знову задавати питання, не чуючи відповіді.
Сподіваюся, ти прочитаєш статтю і зрозумієш, про що йдеться.
Уроки двомовності: Фінляндія

» Нажмите, чтобы показать спойлер - нажмите опять, чтобы скрыть... «

Протягом багатьох століть фіни перебували під владою Швеції. Шведська мова й нині переважає на західних і південних околицях Фінляндії та на Аландських островах. Нею розмовляє 6% населення Фінляндії (1). Частина носіїв шведської мови – нащадки шведських поселенців, що прибули сюди в ІХ – ХІІІ ст.ст., але є серед них і етнічні фіни, що зазнали асиміляції в час, коли шведська мова була ознакою належності до панівної, освіченої верстви.

У середні віки, в період унії королівств Данії, Норвегії та Швеції (кінець XIV – початок XVI ст.ст.), фіни мали внутрішню автономію. Однак, із середини XVII ст. шведизація посилилася і країну було перетворено в сукупність звичайних губерній шведського королівства. До 1863 р. шведська мова неподільно панувала в офіційно-діловій сфері, освіті, культурі тощо. У 1742 р. під час російсько-шведської війни (1741-1743 pp.) було оприлюднено маніфест російської імператриці Єлизавети Петрівни із закликом до утворення за допомогою Росії незалежної Фінляндії. У дворянсько-офіцерських колах зростали антишведські настрої. Після війни 1808–1809 pp. Фінляндія ввійшла до складу Росії як Велике князівство Фінляндське, головою якого вважався російський імператор, а керівництво на місці здійснював призначений ним генерал-губернатор.

Протягом декількох століть шведського панування політичні й соціальні інституції Фінляндії розвивалися за шведським зразком. Представники шведськомовних еліт залишалися на верхівці соціальної драбини й після того, як країна опинилася під російським пануванням. Вони були керівниками великих підприємств, а мовою адміністрування та вищої освіти залишалася переважно чи виключно шведська.

Щоб зменшити шведський вплив на спірній прикордонній території, царський уряд лібералізував мовну політику, послабивши для фінів цензурні обмеження. Однак у 1850 р. росіяни спохопилися: видавати книжки фінською мовою (крім сільськогосподарської та релігійної літератури) було заборонено. У 1863 p., під час вибуху польського повстання, царизм знову був змушений змінити тактику: було скликано фінський сейм (орган місцевої влади) і видано мовний едикт, що мав на меті протягом 20 років зрівняти в правах фінську й шведську мови в адміністративній сфері.

Національно-патріотичний рух, що виник у 1830-х роках, також спочатку був шведськомовним, однак його представники від перших кроків своєї діяльності визнавали провідну роль фінської культурної спадщини і при кожній нагоді намагалися утверджувати в правах фінську мову. Фінський рух у середовищі шведськомовних соціальних верхів – це приклад раптової кристалізації етнічної та мовної ідентичності. На початковому етапі руху до незалежності майже всі друковані матеріали на її підтримку і всі суперечки щодо способів її досягнення велися по-шведськи. Насамперед, це відбувалося тому, що більшість авторів і диспутантів не володіла рідною мовою в належному обсязі. Юхан Снельман, філософ, публіцист, державний діяч, якому належить особлива роль у визнанні фінської мови офіційною, був у 1840-1860 pp. видавцем низки газет, що виходили фінською й шведською мовами. Як філософ він вважав основною передумовою розвитку свого народу становлення національної самосвідомості і надавав особливого значення мовній єдності країни.

Найзапекліша боротьба за мовну емансипацію точилася в освіті. Успіхи на цьому фронті забезпечили дивовижне перетворення фінської мови з соціально підпорядкованої в панівну. Як навчальний предмет фінську мову було запроваджено в школах із 1843 p., а першу школу з викладанням переважно фінською мовою було засновано у 1858 р. У 1880-х роках кількість учнів у фінськомовних школах зрівнялася, а згодом і перевищила кількість учнів у шведськомовних школах. На 1902 р. фінською мовою навчалася вже вдвічі більша кількість дітей, ніж шведською. На цей час серед людей з вищою освітою, що представляли соціальну верхівку, кількість фінськомовних перевищила кількість шведськомовних. Однак боротьба за освіту тривала, і запровадження фінської мови зустрічало спротив аж до кінця XIX ст. Це стимулювало заснування нових навчальних закладів і загальне піднесення рівня освіти. Зрештою це призвело до того, що за питомою кількістю студентів і особливо студенток у вищих навчальних закладах фіни в середині XX ст. посіли провідне місце не тільки в скандинавському регіоні, а й загалом у Західній Європі.

Після проголошення державної незалежності в грудні 1917 р. загострилися не тільки національні, але й соціальні антагонізми. Громадянська війна між червоними й білими, в якій червоні зазнали поразки, стала пересторогою щодо можливості збройного втручання Радянської Росії у внутрішні справи Фінляндії. Загроза русифікації, що ставала дедалі реальнішою, сприяла солідаризації обох мовних груп (фінської й шведської), згуртованих загальнонаціональними інтересами. Конституцією 1919 р. (пункт 14) державними було проголошено обидві мови. Особливістю цієї події було те, що фінська мова вже не потребувала державного захисту, нею користувалося понад 80% населення і понад половина населення столиці, яка свого часу зазнала найбільшої асиміляції з боку панівної шведської верхівки. Почуття захищеності й відносної безпеки щодо майбутнього своєї мови дало змогу фінській стороні виявити шляхетність з позиції сильнішого і надати рівний з власною мовою статус своїм колишнім сюзеренам. Історико-психологічним прологом до такого рішення було й те, що з 1863 р. ці мови вже перебували в номінально однаковому статусі офіційних.

Особливу сторінку в історію мовного життя Фінляндії вписала її столиця. Наприкінці XVIII ст. Гельсинки було переважно шведськомовним містом. Це була мова не тільки соціальних верхів, а й робітництва. Більше того, довколишні сільські райони – основне джерело міграції до міста – також були шведськомовними. Перший перепис населення, проведений в Гель синки у 1870 p., показав, що шведською мовою користувалися 57% мешканців, фінською – 27%, російською – 12%, іншими мовами (переважно німецькою) - 5%. Починаючи з цього часу, кількість фінськомовних мешканців столиці стала швидко зростати і через 20 років (у 1890 р.) зрівнялася у процентному відношенні з кількістю шведськомовних – по 46%. Ще через тридцять років (у 1920 р.) фінською мовою користувалися майже дві третини населення столиці (64%), а шведською – тільки третина (33%), іншими мовами – 3% (2).

Найімовірніше, що стрімкі темпи зростання кількості фінськомовних в останні десятиліття XIX ст. пояснюються поверненням до своїх етнічних коренів тих фінів, які були більшою чи меншою мірою асимільовані панівною культурою, але ще зберігали елементи фінської етнокультурної спадщини чи відчуття подвійної ідентичності за відомою формулою gente Finni natione Suedi (порівняймо з українцями в складі Росії чи Польщі: gente Ukraini natione Russi та gente Ukraini natione Poloni). Після повернення основної маси "блудних синів" до лона рідної фінської мови темпи мовних змін стали повільнішими. Шведська етнічна меншина позбулася своєї периферії – фінсько-шведських маргіналів, а "тверді шведи", умовно кажучи, ядро цієї меншини, отримали у правовій державі достатні умови для плекання своєї національної культури. У 1970 p., через сто років після першого перепису, кількість шведськомовних мешканців столиці становила 11%, а при наступному переписі в 1980 р. зменшилася тільки на 1%.

Цікаві дані щодо характеру фінсько-шведської двомовності фіксує перепис 1950 p.: загалом по країні 11% населення володіли обома мовами, 84% – тільки фінською і 5% – тільки шведською, тоді як у столиці кількість фінсько-шведських білінгвів становила 42% (3).

Найпомітнішою частиною міжнаціонального протистояння в період між двома світовими війнами було так зване "університетське питання" – боротьба за фінську мову в Гельсинському університеті. У першій половині XIX ст. цей заклад був виключно шведськомовним. Однак, у другій половині століття кількість фінськомовних студентів стрімко зросла, тоді як основний контингент викладачів залишався шведськомовним. Студенти разом з молодшим викладацьким складом організували Академічне карельське товариство (Akateeminen Karjala-Seura), що вимагало цілковитої фінізації університету. Остаточного розв'язання університетського питання вдалося досягти аж після Другої світової війни: було гарантовано певну кількість вакансій для шведськомовних викладачів, а студентам надано право слухати лекції і складати екзамени своєю мовою. Згасанню мовного конфлікту сприяла так звана зимова війна 1939–1940 років з Радянським Союзом, що стала потужним консолідуючим фактором перед лицем зовнішнього агресора.

Загалом кажучи, оскільки на початку XX ст. фінськомовне населення стало цілком виразною більшістю в різних соціальних прошарках і елітних групах, структурної бази для конфлікту на мовному ґрунті практично не існувало. Важливою рисою шведськомовної спільноти є те, що її представники, незалежно від етнічного походження, вважають Фінляндію своєю батьківщиною, тобто пов'язують свою ідентичність саме з цією країною, а не з сусідньою Швецією. У нинішньому фінському суспільстві переважаюча фінськомовна еліта здатна адекватно відгукуватися на потреби шведськомовної меншини.

Найпомітнішою зміною в системі освіти Фінляндії останніх десятиліть є те, що шведська мова вже не стає автоматично другою мовою, яку вивчають у школі. Точніше кажучи, в більшості шкіл основною іноземною мовою є англійська, тоді як у шведських школах, крім шведської мови, обов'язково викладається фінська. Хоча загальний рівень користування шведською мовою в Фінляндії пережив спад, але вона й надалі відіграє важливу роль у діловому житті, зокрема як регіональна мова міжскандинавського співробітництва.

Фінська мова не давніша і має не давнішу писемну традицію, ніж українська. Першодруки М.Агріколи, засновника літературної фінської мови, припадають на початок XVI ст. Новий Заповіт було перекладено фінською мовою в 1548 р. Для порівняння, наше Пересопницьке Євангеліє, на якому присягають новообрані Президенти України, датується 1556 р. Деякі історичні обставини мовного життя фінського народу, зокрема його столиці, перегукуються з відповідними епізодами віддаленого чи недавнього минулого України. На відміну від близькоспоріднених української й російської та української й польської, неспорідненість фінської й шведської мов сповільнювала як мовну асиміляцію населення під шведським пануванням – навчитися неспорідненої мови значно складніше, ніж спорідненої, – так і пізнішу дешведизацію тих фінів, які частково чи цілком забули мову батьків і дідів.

З деякими суттєвими застереженнями фінський досвід може служити одним із базових прототипів для моделювання й прогнозування міжмовних відносин у нашій країні. Показовою є, наприклад, статистика темпів повернення асимільованих фінів до рідної мови. У 1880 р. (через 17 років після надання фінській мові статусу офіційної) шведська була рідною мовою 14,3% населення. У 1990 р. цей показник становив 6%. Частково це можна пояснити нижчим приростом населення та вищими темпами міграції серед етнічних шведів (4). Важливо пам'ятати, що в Україні, при наявності сприятливого суспільно-політичного клімату, спорідненість української й російської мов може суттєво вплинути на темпи аналогічних змін.

Стабільність і безконфліктність міжмовних стосунків можлива тільки тоді, коли жодна з мов не почуває загрози для свого майбутнього. Росіянам відомо, що їхня мова далека від занесення до червоної книги, гарантом цього є етнічний материк – Росія. Вона є психологічною опорою та джерелом культурних цінностей для численних російських діаспор на пострадянському просторі. Українській мові, як свого часу й фінській, доводиться обстоювати свої права не в діаспорі, а на власній батьківщині. У подібних ситуаціях опинилися свого часу англійці (після норманського завоювання), литовці, чехи, словаки та інші народи. Нашим сучасним співвітчизникам, насамперед російськомовним, приклад цих народів, як і приклад Фінляндії, нагадує, що здобуття народом суверенітету й утвердження національної гідності закономірно підвищує суспільне значення мови корінної нації, розширює її використання в адміністрації, освіті та інших сферах. Протистояти чи опиратися цьому об'єктивному процесові не тільки не морально супроти народу, до якого належиш чи з яким живеш, а й безперспективно з суто прагматичних міркувань.

(1) Penn D. Minority Languages in Europe // The Linguist. Vol.29. – No 2. - 1990. – P.65.

(2) Allardt E. Bilingualism in Finland: The Position of Sweedish as a Minority Language // Language Policy and National Unity. – S.1., 1985. – P.86 [Pp.79-96].

(3) Allardt E. – P.87–88.

Про чехів - пошукаєш сам.

Я за 2 языка, украинский + русский. Каждый использует тот который ему удобен. Мне нет проблем в общении на форуме с olex@, который отвечает мне на украинском, а я ему на русском.

Еще раз повторюсь: создают проблему на ровном месте, там, где её нет и быть не должно. Я не вижу ничего, что можно понять на примере герра olex@, которому удобнее/привычнее/из принципа/подставить свое подчеркнуто общаться на украинском именно тут. В то же время, я уверен, герр olex@ без проблем может перейти и переходит на русский/другой язык. Ты же Федор общаешься исключительно на русском и не можешь перейти в своем общении на украинский - разницу чувствуешь?

2exsapere
Ти на 100 відсотків правий. Ба більше, якось, щоб довести (і донести) свою повагу співрозмовнику, а також для більшого порозуміння, я запропонував Федору вести діалог навпаки - він українською, а я - російською. Ну, щоб припинити ці теревені про "Я за 2 языка, украинский + русский." і на конкретному прикладі показати, що дійсно немає проблем, що рівність - непоказна, а справжня, а мова - не є жупелом для протистояння, а використовується за призначенням, тобто для спілкування.
Як сказав шановний Allex - позитивного зворотнього зв'язку не було.
І тут ми повертаємося до старого українського комплексу "5 чоловік", коли до гурту україномовних підходить один російськомовний (дарма, що він володіє чи розуміє українську), все одно всі переходять на російську. Зрозуміло, що коли йдеться про двох-трьох осіб, питання переходу взагалі не обговорюється, все відбувається автоматом. Чому це так - зараз неважливо, але чому намагання змінити це для своїх дітей, що характерне, скажімо для шановного dimicon-a сприймається як шовінізм?
Не існує проблеми з російською мовою - всі її знають, люблять і використовують. Є проблеми з українською, що потребують вирішення. І якщо російськомовні з дитинства закликають до захисту української і більше - вивчають її, то це лише величезний плюс.

Сообщение отредактировал olex@ - Aug 10 2011, 11:47

[olex@]

Про мовну психотравму й українське ґетто.

Історія зі Скрипкою показала, що ще далеко не загоїлось там, де ми думали, що все позросталось. Знову раптово намалювалися «ми» і «вони».

» Нажмите, чтобы показать спойлер - нажмите опять, чтобы скрыть... «

Вирішила вперше розповісти про власний досвід україномовності, який завжди здавався мені очевидним для всіх, але сьогодні я вперше засумнівалась, спостерігаючи за категоричною «травлею» Скрипки. І подумала, що, можливо, потрібно сказати про це публічно. Мій пост більше для російськомовних моїх френдів, які не мали подібного пережиття. До того ж для мене це великий і досі не пережитий біль, і частково пояснює, чому Олег, для якого українська, до слова, навіть є не рідною, а вивченою, міг зірватися на таку емоційну некоректну репліку.

Отже, більшість україномовних дітей мого покоління (особливо центру і сходу) у свій спосіб пережили травму своєї україномовності і знають, що таке бути частиною українського ґетто в російському мовному і культурному морі. Я закінчила російську школу (батько вважав, що мене треба русифікувати, щоб підготувати до життя)… І ось ця школа життя була настільки жорстокою, що я досі ношу в голові рани і синці.

Україномовність у Києві – це коли ти дитиною виходив за поріг своєї київської квартири до школи і відразу ж, відразу відчував крижаний залізобетонний опір середовища. Найм’якіший вияв цього опору – ти інтуїтивно знаєш, що починаючи з ліфта, скрізь – у магазині, у дворі, школі, піонертаборі твоя українська – «нєкстаті», що це виклик, провокація для оточуючих, недоречна демонстрація скелету у шафі, тупе настоювання на цьому скелеті.

Це коли в тролейбусі мама говорить до тебе, п’ятирічної, українською, а чоловік в стоптаних сандалях з сусіднього місця каже: «он реп’ях до сраки прицепился бл.дь. Сколько же вас сюда приперлось, рагулей». Це коли ти називаєш своє ім’я, а тебе питають «А что за имя? Щирі украінци тіпа, да?». Це коли мама твоєї найближчої подруги каже твоїй мамі: «Мирослава хочет поступать в Шевченка на филфак? А вот я расстреляла бы всех сразу там, это же рассадник национализма». А твоя однокласниця, розповідаючи про поїздку в морський круіз, говорить: «С нами на корабле были дипломаты, интересно, что по-украински разговаривали... Не все украинцы жлобы, в основном, но не все». Це коли ти вступаєш в універ, потрапляєш нарешті в інше середовище (хоча б частково, маєш якусь підтримку) і твій сусід Володька, до якого ти заговорюєш українською питає: «Мира, а ты можеш не вы.бываться? Ты же вроде бы нормальный человек». Це коли тобі чотринадцять і маму викликають на розмову в КГБ за програму «Маруся Чурай», а бабуся звечора навіщось напрасовує мамі нічну сорочку у сумку на випадок арешту. Це коли директриса школи Зоя Сергіївна, викликавши маму до школи за якісь мої абсолютно невинні бешкети, какби вскольз на прощання каже: «Классный руководитель сообщила нам, что у вас в доме бывают гомосексуалисты и ранее судимые товарищи, поэтому я не знаю, что у нее там под чистенькой формой» (як я розумію, це про Параджанова). Одним словом, це тотально подвійне життя. Вдома – акторське письменницьке українське середовище, колядки, самвидав, в школі – ти російськомовна київська «дєвочка», хтось інший, вдаваний, не ти. І так десять років. Ви думаєте, що все це абсурд, ідіотизм і це не боляче? Що це не травма? Чи це пережите і загоєне в мені? Ви пишете пости про те, як сильно образив вас Скрипка своїм випадом? До речі, під час флешмобу #янебоюсьсказати я не раз думала про те, що всі сексуальні домагання, доторки дорослих чоловіків, різні посягання в підлітковому віці я навіть не згадую, хоч вони й були неодноразово. Для мене все перекрила мовна травма.
Пікетування Київської міської ради на підтримку проекту рішення про застосування української мови у сфері обслуговування. Київ, 20 квітня 2017 року

Пікетування Київської міської ради на підтримку проекту рішення про застосування української мови у сфері обслуговування. Київ, 20 квітня 2017 року

Я і десятки моїх знайомих україномовних пам’ятаємо кожну деталь, кожну підколку, хамство, кожен наш бій і кожну поразку на цих нескінченних барикадах. Ви не повірите, але я бачу україномовних людей перед тим, як вони відкриють рота. Ми навчились бачити і розпізнавати одне одного без слів, по очах. Так мало нас завжди було. Таким малим був і далі є наш український світ.

Перед цією агресією в дитинстві ти безсилий, незахищений, крихкий і тобі доводиться маневрувати, просити маму не говорити українською при дівчатах, бо дівчата кажуть, що це жлобство і ім’я твоє теж сільське. Мама у відповідь, лежачи з тобою в спальні плаче в темноті і каже: «Як так? Як мені моя дитина може таке казати? Господи, за що мені таке?» і ти відчуваєш, що твій світ розпинається в цьому мороці, відчуваєш, що єдина втіха – те, що цілу ніч ти не бачитимеш цього світу, школи, однокласників, маминих сліз, цієї всієї виснажливої битви, де ти наперед – жертва і де тобі не хочеться жити.

Ясна річ, що ці наші травми і неврози ми всі якось пережили, відрефлексували, витіснили, у мене не буває ніяких істерик, ніякого ідіотського кидання грошей в обличчя російськомовній касирці. Я не люблю сильних зворотів, категоричності, патріотичного пафосу, серед моїх найближчих друзів більше якраз російськомовних людей. Але мені хочеться, щоб мої російськомовні співвітчизники, сьогоднішні коментатори вчинку Скрипки ось ці мої травми і цей мій біль відчували, усвідомлювали, щоб вони у своїх оцінках, рішеннях, судженнях брали їх до уваги by default.

Після століть імперського катка варіант «а тепер давайте перегорнемо сторінку і з цього моменту хай буде мир, дружба, рівні можливості і політкоректність, а хто не погоджується з цим, той упоротий і національно озабочєний» – не працює. Це неможливо без проговорення, розуміння і усвідомлення вами того, що нам довелось пережити в кількох поколіннях. Тому, дорогі мої російськомовні друзі, інтелектуали, блогери, любимі колеги, перед тим, як судити Олега Скрипку – відчуйте будь ласка і наш біль, проникніться ним так, щоб ми це відчули. І тоді нас усіх попустить.

Скрипку жорстоко розпинати за його зрив.

Мені зрозумілі причини цього зриву. Олег один з тих, хто сам українізувався і став одним з кількох людей, які почали українське культурне відродження. Він бився і б’ється з цим опором шоубізнесового, медійного середовища довгі десятиліття. І це страшенно виснажливо, особливо коли ти кладеш на це життя. Для Скрипки російськомовність – гірка реальність постколоніалізму, портал російської культури і, як би нам не хотілося це визнавати, частково пожива, клей для ідей «русского міра» і російської державності. Я погоджуюся з ним у тому, що або наша національна революція поступово, нашими з вами спільними зусиллями, нашим порозумінням переможе, або між нами далі буде «трещина, замазанная густым пафосом» і вже наші діти, всі – і російськомовні, і україномовні – стануть одним великим ґетто в російському світі.

Мирослава Барчук, українська журналістка та телеведуча
з.і. Це правда. Не збираюся виправдовувати Олега Скрипку, тим більше, що коли грав проти нього в КВН - ФЕПС і ВТ vs радіофаку, спілкувалися виключно російською. Можна списати на те, що він був в образі Остапа Бендера, але це слабке виправдання.
Реально, на власному досвіді можу стверджувати, що Київ 80-х - був русифікованим містом і україномовність була серйозним викликом: або ти селюк, або ти націоналіст. Я мав певні проблеми з цим, бо російську мову вчив у школі, багато читав, але не розмовляв. Тому мені знадобився майже рік, щоб я, нарешті, зміг вільно володіти "язиком".
При всьому тому, мешкаючи спільно з мадярами в гуртожитку, намагався якось вивчити угорську.
(Бо ж скільки мов ти знаєш, стільки ти людина.)
Та йдеться не про те. А про мовний тиск. Свою українськість ти мусив приховувати, бо, бачте, незручно іншим. Математику, яку роками в школі вивчав українською, треба було перекладати на російську. А це складно - похідна є похідна, а не проізводная
І що смішно - я не був винятком. Зі мною в гуртожитку жили студенти - українські діти з усієї України, які, як я розумію тепер, теж, певною мірою потерпали.
Як зараз пам'ятаю слова моєї співгрупниці, коли затинаючись, я хотів щось сказати російською;
- Не бійся, говори українською, я своя.
Тоді не йшлося про політику, ми не думали про неї, про те, чому, чорт забирай!, ми приймаємо ці правила гри. Але відтоді у мені щось повернулося. І всюди, де було можливо, я говорив рідною мовою.
У Скрипки процес національної ідентифікації був складнішим. І українська його - набута мова.
І, в принципі, він має підстави звинувачувати інших в дебілізмі, бо сам зміг не лише вивчити, а й стати частиною української культури у більш важчі часи.
А після 25 років існування вже незалежної України, де державною мовою є українська, дійсно, не вивчити її здатні лише ідіоти, перепрошую за мою французьку.
з.і.2 Прошу вірно зрозуміти - ніхто не забороняє розмовляти російською, Боже збав. Але знати і вміти говорити мовою держави, в якій живеш - це обов'язково. Інакше, ти абсолютно не поважаєш ані народ, ані історію, ані культуру. Який сенс тоді мешкати тут?
Хоча, якщо дебіл, то є варіанти.

Сообщение отредактировал olex@ - Apr 25 2017, 12:32