Моя рідна мова / Мой родной язык Опции

[olex@]

Что прекрасного они сделали с 91 года? Кстати Карпа это представитель митцив или нет?

Для початку, що ти взагалі читав українською з 1991 року? (Крім Карпи, яку ти теж, як мені здається, не читав)?

Вам стоит определиться уже на какой Вы стороне потому как в РФ печатают на русском потому как покупают издания на русском, а не потому что их поддерживает государство. Ну и то что в СССР печатали больше на украинском чем в Украине тоже стоит понять.

Мені байдуже, що відбувається з книговидавництвом у інших державах. Мені болить, що, на відміну від них, у нас немає жодних пільг та преференцій. Ба більше, інші книги, що завозяться до нас, виявляються дешевші, ніж власне, наші. Дивна конкуренція, хіба ні? Ще більш дивна позиція керівництва країни, яка до власних виробників, відноситься як до ворогів.

А то ноете что раньше было ужас ужас, а сейчас еще хуже стало, но раньше же коммунисты угнетали народ, а без коммунистов он бы ого-го, сразу бы натворил прекрасного. Ну вот убрали коммунистов и где? Где кино мирового уровня, где книги?

Я не нию. Ти просто дуже неуважно читаєш, або просто не можеш збагнути очевидні речі - якщо народ десятиліттями годують лайном, то троянда на такому ґрунті не виросте. Поява геніїв - дуже складна штука. Почасти неймовірна. Але коли є сприятливе середовище, коли є культурні умови, живі традиції, мовна атмосфера - народження таланту більш ймовірне. Коли ж культурну еліту послідовно і планомірно знищують, то виростають відверті гопники або ж люди, які начебто і вчилися, та жлобство у них в крові.

Нравится мне эта позиция: сидим на жопе ровно, ругаем тех кто не делает, но сами не делаем. Верной дорогой идете. Так победите.

От цих твоїх пасажів (вже не перший раз) я не розумію, чесно кажучи. Я свою справу роблю. Якби я мав бодай найменше відношення до влади, то твої претензії були б хоч якось реальні. По життю багато чого зробив, але не перед тобою я маю здавати звіт.

Сообщение отредактировал olex@ - Sep 16 2013, 11:53

[olex@]

Про мовну психотравму й українське ґетто.

Історія зі Скрипкою показала, що ще далеко не загоїлось там, де ми думали, що все позросталось. Знову раптово намалювалися «ми» і «вони».

» Нажмите, чтобы показать спойлер - нажмите опять, чтобы скрыть... «

Вирішила вперше розповісти про власний досвід україномовності, який завжди здавався мені очевидним для всіх, але сьогодні я вперше засумнівалась, спостерігаючи за категоричною «травлею» Скрипки. І подумала, що, можливо, потрібно сказати про це публічно. Мій пост більше для російськомовних моїх френдів, які не мали подібного пережиття. До того ж для мене це великий і досі не пережитий біль, і частково пояснює, чому Олег, для якого українська, до слова, навіть є не рідною, а вивченою, міг зірватися на таку емоційну некоректну репліку.

Отже, більшість україномовних дітей мого покоління (особливо центру і сходу) у свій спосіб пережили травму своєї україномовності і знають, що таке бути частиною українського ґетто в російському мовному і культурному морі. Я закінчила російську школу (батько вважав, що мене треба русифікувати, щоб підготувати до життя)… І ось ця школа життя була настільки жорстокою, що я досі ношу в голові рани і синці.

Україномовність у Києві – це коли ти дитиною виходив за поріг своєї київської квартири до школи і відразу ж, відразу відчував крижаний залізобетонний опір середовища. Найм’якіший вияв цього опору – ти інтуїтивно знаєш, що починаючи з ліфта, скрізь – у магазині, у дворі, школі, піонертаборі твоя українська – «нєкстаті», що це виклик, провокація для оточуючих, недоречна демонстрація скелету у шафі, тупе настоювання на цьому скелеті.

Це коли в тролейбусі мама говорить до тебе, п’ятирічної, українською, а чоловік в стоптаних сандалях з сусіднього місця каже: «он реп’ях до сраки прицепился бл.дь. Сколько же вас сюда приперлось, рагулей». Це коли ти називаєш своє ім’я, а тебе питають «А что за имя? Щирі украінци тіпа, да?». Це коли мама твоєї найближчої подруги каже твоїй мамі: «Мирослава хочет поступать в Шевченка на филфак? А вот я расстреляла бы всех сразу там, это же рассадник национализма». А твоя однокласниця, розповідаючи про поїздку в морський круіз, говорить: «С нами на корабле были дипломаты, интересно, что по-украински разговаривали... Не все украинцы жлобы, в основном, но не все». Це коли ти вступаєш в універ, потрапляєш нарешті в інше середовище (хоча б частково, маєш якусь підтримку) і твій сусід Володька, до якого ти заговорюєш українською питає: «Мира, а ты можеш не вы.бываться? Ты же вроде бы нормальный человек». Це коли тобі чотринадцять і маму викликають на розмову в КГБ за програму «Маруся Чурай», а бабуся звечора навіщось напрасовує мамі нічну сорочку у сумку на випадок арешту. Це коли директриса школи Зоя Сергіївна, викликавши маму до школи за якісь мої абсолютно невинні бешкети, какби вскольз на прощання каже: «Классный руководитель сообщила нам, что у вас в доме бывают гомосексуалисты и ранее судимые товарищи, поэтому я не знаю, что у нее там под чистенькой формой» (як я розумію, це про Параджанова). Одним словом, це тотально подвійне життя. Вдома – акторське письменницьке українське середовище, колядки, самвидав, в школі – ти російськомовна київська «дєвочка», хтось інший, вдаваний, не ти. І так десять років. Ви думаєте, що все це абсурд, ідіотизм і це не боляче? Що це не травма? Чи це пережите і загоєне в мені? Ви пишете пости про те, як сильно образив вас Скрипка своїм випадом? До речі, під час флешмобу #янебоюсьсказати я не раз думала про те, що всі сексуальні домагання, доторки дорослих чоловіків, різні посягання в підлітковому віці я навіть не згадую, хоч вони й були неодноразово. Для мене все перекрила мовна травма.
Пікетування Київської міської ради на підтримку проекту рішення про застосування української мови у сфері обслуговування. Київ, 20 квітня 2017 року

Пікетування Київської міської ради на підтримку проекту рішення про застосування української мови у сфері обслуговування. Київ, 20 квітня 2017 року

Я і десятки моїх знайомих україномовних пам’ятаємо кожну деталь, кожну підколку, хамство, кожен наш бій і кожну поразку на цих нескінченних барикадах. Ви не повірите, але я бачу україномовних людей перед тим, як вони відкриють рота. Ми навчились бачити і розпізнавати одне одного без слів, по очах. Так мало нас завжди було. Таким малим був і далі є наш український світ.

Перед цією агресією в дитинстві ти безсилий, незахищений, крихкий і тобі доводиться маневрувати, просити маму не говорити українською при дівчатах, бо дівчата кажуть, що це жлобство і ім’я твоє теж сільське. Мама у відповідь, лежачи з тобою в спальні плаче в темноті і каже: «Як так? Як мені моя дитина може таке казати? Господи, за що мені таке?» і ти відчуваєш, що твій світ розпинається в цьому мороці, відчуваєш, що єдина втіха – те, що цілу ніч ти не бачитимеш цього світу, школи, однокласників, маминих сліз, цієї всієї виснажливої битви, де ти наперед – жертва і де тобі не хочеться жити.

Ясна річ, що ці наші травми і неврози ми всі якось пережили, відрефлексували, витіснили, у мене не буває ніяких істерик, ніякого ідіотського кидання грошей в обличчя російськомовній касирці. Я не люблю сильних зворотів, категоричності, патріотичного пафосу, серед моїх найближчих друзів більше якраз російськомовних людей. Але мені хочеться, щоб мої російськомовні співвітчизники, сьогоднішні коментатори вчинку Скрипки ось ці мої травми і цей мій біль відчували, усвідомлювали, щоб вони у своїх оцінках, рішеннях, судженнях брали їх до уваги by default.

Після століть імперського катка варіант «а тепер давайте перегорнемо сторінку і з цього моменту хай буде мир, дружба, рівні можливості і політкоректність, а хто не погоджується з цим, той упоротий і національно озабочєний» – не працює. Це неможливо без проговорення, розуміння і усвідомлення вами того, що нам довелось пережити в кількох поколіннях. Тому, дорогі мої російськомовні друзі, інтелектуали, блогери, любимі колеги, перед тим, як судити Олега Скрипку – відчуйте будь ласка і наш біль, проникніться ним так, щоб ми це відчули. І тоді нас усіх попустить.

Скрипку жорстоко розпинати за його зрив.

Мені зрозумілі причини цього зриву. Олег один з тих, хто сам українізувався і став одним з кількох людей, які почали українське культурне відродження. Він бився і б’ється з цим опором шоубізнесового, медійного середовища довгі десятиліття. І це страшенно виснажливо, особливо коли ти кладеш на це життя. Для Скрипки російськомовність – гірка реальність постколоніалізму, портал російської культури і, як би нам не хотілося це визнавати, частково пожива, клей для ідей «русского міра» і російської державності. Я погоджуюся з ним у тому, що або наша національна революція поступово, нашими з вами спільними зусиллями, нашим порозумінням переможе, або між нами далі буде «трещина, замазанная густым пафосом» і вже наші діти, всі – і російськомовні, і україномовні – стануть одним великим ґетто в російському світі.

Мирослава Барчук, українська журналістка та телеведуча
з.і. Це правда. Не збираюся виправдовувати Олега Скрипку, тим більше, що коли грав проти нього в КВН - ФЕПС і ВТ vs радіофаку, спілкувалися виключно російською. Можна списати на те, що він був в образі Остапа Бендера, але це слабке виправдання.
Реально, на власному досвіді можу стверджувати, що Київ 80-х - був русифікованим містом і україномовність була серйозним викликом: або ти селюк, або ти націоналіст. Я мав певні проблеми з цим, бо російську мову вчив у школі, багато читав, але не розмовляв. Тому мені знадобився майже рік, щоб я, нарешті, зміг вільно володіти "язиком".
При всьому тому, мешкаючи спільно з мадярами в гуртожитку, намагався якось вивчити угорську.
(Бо ж скільки мов ти знаєш, стільки ти людина.)
Та йдеться не про те. А про мовний тиск. Свою українськість ти мусив приховувати, бо, бачте, незручно іншим. Математику, яку роками в школі вивчав українською, треба було перекладати на російську. А це складно - похідна є похідна, а не проізводная
І що смішно - я не був винятком. Зі мною в гуртожитку жили студенти - українські діти з усієї України, які, як я розумію тепер, теж, певною мірою потерпали.
Як зараз пам'ятаю слова моєї співгрупниці, коли затинаючись, я хотів щось сказати російською;
- Не бійся, говори українською, я своя.
Тоді не йшлося про політику, ми не думали про неї, про те, чому, чорт забирай!, ми приймаємо ці правила гри. Але відтоді у мені щось повернулося. І всюди, де було можливо, я говорив рідною мовою.
У Скрипки процес національної ідентифікації був складнішим. І українська його - набута мова.
І, в принципі, він має підстави звинувачувати інших в дебілізмі, бо сам зміг не лише вивчити, а й стати частиною української культури у більш важчі часи.
А після 25 років існування вже незалежної України, де державною мовою є українська, дійсно, не вивчити її здатні лише ідіоти, перепрошую за мою французьку.
з.і.2 Прошу вірно зрозуміти - ніхто не забороняє розмовляти російською, Боже збав. Але знати і вміти говорити мовою держави, в якій живеш - це обов'язково. Інакше, ти абсолютно не поважаєш ані народ, ані історію, ані культуру. Який сенс тоді мешкати тут?
Хоча, якщо дебіл, то є варіанти.

Сообщение отредактировал olex@ - Apr 25 2017, 12:32