Моя рідна мова / Мой родной язык Опции

[olex@]

Про мовну психотравму й українське ґетто.

Історія зі Скрипкою показала, що ще далеко не загоїлось там, де ми думали, що все позросталось. Знову раптово намалювалися «ми» і «вони».

» Нажмите, чтобы показать спойлер - нажмите опять, чтобы скрыть... «

Вирішила вперше розповісти про власний досвід україномовності, який завжди здавався мені очевидним для всіх, але сьогодні я вперше засумнівалась, спостерігаючи за категоричною «травлею» Скрипки. І подумала, що, можливо, потрібно сказати про це публічно. Мій пост більше для російськомовних моїх френдів, які не мали подібного пережиття. До того ж для мене це великий і досі не пережитий біль, і частково пояснює, чому Олег, для якого українська, до слова, навіть є не рідною, а вивченою, міг зірватися на таку емоційну некоректну репліку.

Отже, більшість україномовних дітей мого покоління (особливо центру і сходу) у свій спосіб пережили травму своєї україномовності і знають, що таке бути частиною українського ґетто в російському мовному і культурному морі. Я закінчила російську школу (батько вважав, що мене треба русифікувати, щоб підготувати до життя)… І ось ця школа життя була настільки жорстокою, що я досі ношу в голові рани і синці.

Україномовність у Києві – це коли ти дитиною виходив за поріг своєї київської квартири до школи і відразу ж, відразу відчував крижаний залізобетонний опір середовища. Найм’якіший вияв цього опору – ти інтуїтивно знаєш, що починаючи з ліфта, скрізь – у магазині, у дворі, школі, піонертаборі твоя українська – «нєкстаті», що це виклик, провокація для оточуючих, недоречна демонстрація скелету у шафі, тупе настоювання на цьому скелеті.

Це коли в тролейбусі мама говорить до тебе, п’ятирічної, українською, а чоловік в стоптаних сандалях з сусіднього місця каже: «он реп’ях до сраки прицепился бл.дь. Сколько же вас сюда приперлось, рагулей». Це коли ти називаєш своє ім’я, а тебе питають «А что за имя? Щирі украінци тіпа, да?». Це коли мама твоєї найближчої подруги каже твоїй мамі: «Мирослава хочет поступать в Шевченка на филфак? А вот я расстреляла бы всех сразу там, это же рассадник национализма». А твоя однокласниця, розповідаючи про поїздку в морський круіз, говорить: «С нами на корабле были дипломаты, интересно, что по-украински разговаривали... Не все украинцы жлобы, в основном, но не все». Це коли ти вступаєш в універ, потрапляєш нарешті в інше середовище (хоча б частково, маєш якусь підтримку) і твій сусід Володька, до якого ти заговорюєш українською питає: «Мира, а ты можеш не вы.бываться? Ты же вроде бы нормальный человек». Це коли тобі чотринадцять і маму викликають на розмову в КГБ за програму «Маруся Чурай», а бабуся звечора навіщось напрасовує мамі нічну сорочку у сумку на випадок арешту. Це коли директриса школи Зоя Сергіївна, викликавши маму до школи за якісь мої абсолютно невинні бешкети, какби вскольз на прощання каже: «Классный руководитель сообщила нам, что у вас в доме бывают гомосексуалисты и ранее судимые товарищи, поэтому я не знаю, что у нее там под чистенькой формой» (як я розумію, це про Параджанова). Одним словом, це тотально подвійне життя. Вдома – акторське письменницьке українське середовище, колядки, самвидав, в школі – ти російськомовна київська «дєвочка», хтось інший, вдаваний, не ти. І так десять років. Ви думаєте, що все це абсурд, ідіотизм і це не боляче? Що це не травма? Чи це пережите і загоєне в мені? Ви пишете пости про те, як сильно образив вас Скрипка своїм випадом? До речі, під час флешмобу #янебоюсьсказати я не раз думала про те, що всі сексуальні домагання, доторки дорослих чоловіків, різні посягання в підлітковому віці я навіть не згадую, хоч вони й були неодноразово. Для мене все перекрила мовна травма.
Пікетування Київської міської ради на підтримку проекту рішення про застосування української мови у сфері обслуговування. Київ, 20 квітня 2017 року

Пікетування Київської міської ради на підтримку проекту рішення про застосування української мови у сфері обслуговування. Київ, 20 квітня 2017 року

Я і десятки моїх знайомих україномовних пам’ятаємо кожну деталь, кожну підколку, хамство, кожен наш бій і кожну поразку на цих нескінченних барикадах. Ви не повірите, але я бачу україномовних людей перед тим, як вони відкриють рота. Ми навчились бачити і розпізнавати одне одного без слів, по очах. Так мало нас завжди було. Таким малим був і далі є наш український світ.

Перед цією агресією в дитинстві ти безсилий, незахищений, крихкий і тобі доводиться маневрувати, просити маму не говорити українською при дівчатах, бо дівчата кажуть, що це жлобство і ім’я твоє теж сільське. Мама у відповідь, лежачи з тобою в спальні плаче в темноті і каже: «Як так? Як мені моя дитина може таке казати? Господи, за що мені таке?» і ти відчуваєш, що твій світ розпинається в цьому мороці, відчуваєш, що єдина втіха – те, що цілу ніч ти не бачитимеш цього світу, школи, однокласників, маминих сліз, цієї всієї виснажливої битви, де ти наперед – жертва і де тобі не хочеться жити.

Ясна річ, що ці наші травми і неврози ми всі якось пережили, відрефлексували, витіснили, у мене не буває ніяких істерик, ніякого ідіотського кидання грошей в обличчя російськомовній касирці. Я не люблю сильних зворотів, категоричності, патріотичного пафосу, серед моїх найближчих друзів більше якраз російськомовних людей. Але мені хочеться, щоб мої російськомовні співвітчизники, сьогоднішні коментатори вчинку Скрипки ось ці мої травми і цей мій біль відчували, усвідомлювали, щоб вони у своїх оцінках, рішеннях, судженнях брали їх до уваги by default.

Після століть імперського катка варіант «а тепер давайте перегорнемо сторінку і з цього моменту хай буде мир, дружба, рівні можливості і політкоректність, а хто не погоджується з цим, той упоротий і національно озабочєний» – не працює. Це неможливо без проговорення, розуміння і усвідомлення вами того, що нам довелось пережити в кількох поколіннях. Тому, дорогі мої російськомовні друзі, інтелектуали, блогери, любимі колеги, перед тим, як судити Олега Скрипку – відчуйте будь ласка і наш біль, проникніться ним так, щоб ми це відчули. І тоді нас усіх попустить.

Скрипку жорстоко розпинати за його зрив.

Мені зрозумілі причини цього зриву. Олег один з тих, хто сам українізувався і став одним з кількох людей, які почали українське культурне відродження. Він бився і б’ється з цим опором шоубізнесового, медійного середовища довгі десятиліття. І це страшенно виснажливо, особливо коли ти кладеш на це життя. Для Скрипки російськомовність – гірка реальність постколоніалізму, портал російської культури і, як би нам не хотілося це визнавати, частково пожива, клей для ідей «русского міра» і російської державності. Я погоджуюся з ним у тому, що або наша національна революція поступово, нашими з вами спільними зусиллями, нашим порозумінням переможе, або між нами далі буде «трещина, замазанная густым пафосом» і вже наші діти, всі – і російськомовні, і україномовні – стануть одним великим ґетто в російському світі.

Мирослава Барчук, українська журналістка та телеведуча
з.і. Це правда. Не збираюся виправдовувати Олега Скрипку, тим більше, що коли грав проти нього в КВН - ФЕПС і ВТ vs радіофаку, спілкувалися виключно російською. Можна списати на те, що він був в образі Остапа Бендера, але це слабке виправдання.
Реально, на власному досвіді можу стверджувати, що Київ 80-х - був русифікованим містом і україномовність була серйозним викликом: або ти селюк, або ти націоналіст. Я мав певні проблеми з цим, бо російську мову вчив у школі, багато читав, але не розмовляв. Тому мені знадобився майже рік, щоб я, нарешті, зміг вільно володіти "язиком".
При всьому тому, мешкаючи спільно з мадярами в гуртожитку, намагався якось вивчити угорську.
(Бо ж скільки мов ти знаєш, стільки ти людина.)
Та йдеться не про те. А про мовний тиск. Свою українськість ти мусив приховувати, бо, бачте, незручно іншим. Математику, яку роками в школі вивчав українською, треба було перекладати на російську. А це складно - похідна є похідна, а не проізводная
І що смішно - я не був винятком. Зі мною в гуртожитку жили студенти - українські діти з усієї України, які, як я розумію тепер, теж, певною мірою потерпали.
Як зараз пам'ятаю слова моєї співгрупниці, коли затинаючись, я хотів щось сказати російською;
- Не бійся, говори українською, я своя.
Тоді не йшлося про політику, ми не думали про неї, про те, чому, чорт забирай!, ми приймаємо ці правила гри. Але відтоді у мені щось повернулося. І всюди, де було можливо, я говорив рідною мовою.
У Скрипки процес національної ідентифікації був складнішим. І українська його - набута мова.
І, в принципі, він має підстави звинувачувати інших в дебілізмі, бо сам зміг не лише вивчити, а й стати частиною української культури у більш важчі часи.
А після 25 років існування вже незалежної України, де державною мовою є українська, дійсно, не вивчити її здатні лише ідіоти, перепрошую за мою французьку.
з.і.2 Прошу вірно зрозуміти - ніхто не забороняє розмовляти російською, Боже збав. Але знати і вміти говорити мовою держави, в якій живеш - це обов'язково. Інакше, ти абсолютно не поважаєш ані народ, ані історію, ані культуру. Який сенс тоді мешкати тут?
Хоча, якщо дебіл, то є варіанти.

Сообщение отредактировал olex@ - Apr 25 2017, 12:32

[Siberius]

del

Сообщение отредактировал Siberius - Oct 27 2020, 22:24

[olex@]

Известного политолога выгнали с эфира за отказ говорить по-украински

"Журналіст" - придурок повнісінький. Хоча пропіарився загалом непогано.
Хто б його знав, а тепер купа ватників знає, що і на регіональних каналах є недоумкуваті персонажі.
ТБ - не державна установа, а блогер - не чиновник.
Був би якийсь англомовний експерт, то запросив би драгомана.
Якщо такий "принципіяльний", то міг би або субтитри запустити, або, дійсно, привести перекладача.
Бо людина насправді цікава, проукраїнськи налаштована, розумна.
Можна що завгодно говорити про мову агресора, як інструмент впливу, але треба враховувати ситуацію в країні і кількість російськомовних.
Тьфу, телепень.
з.і. Я б вигнав його з вовчим білетом.

[Vertex]

"Журналіст" - придурок повнісінький. Хоча пропіарився загалом непогано.
Хто б його знав, а тепер купа ватників знає, що і на регіональних каналах є недоумкуваті персонажі.
ТБ - не державна установа, а блогер - не чиновник.
Був би якийсь англомовний експерт, то запросив би драгомана.
Якщо такий "принципіяльний", то міг би або субтитри запустити, або, дійсно, привести перекладача.
Бо людина насправді цікава, проукраїнськи налаштована, розумна.
Можна що завгодно говорити про мову агресора, як інструмент впливу, але треба враховувати ситуацію в країні і кількість російськомовних.
Тьфу, телепень.
з.і. Я б вигнав його з вовчим білетом.

Да, мог бы пустить субтитры, да мог бы пригласить переводчика (если это был не прямой эфир, конечно), да, "телепень"
С другой стороны - почему все должны рефлексировать по этому поводу? Вроде бы попросили, язык знает.
В России на поганом "Пусть говорят" и прочих зоопарках кто-нибудь разговаривал на татарском, латышском или украинском? Думаю, нет. В последнем варианте вообще бы выгнали...
Где-нибудь в Канаде, к примеру Селин Дион пригласили бы на англоязычное шоу - она просила бы переводчика, или субтитры гнали бы?
Так что баранов на самом деле в этом "шоу" было ДВА.

P.S. Вообще не в курсе, кто эти люди на видео. Может быть поэтому и даю неверную оценку этим уважаемым людям.

[olex@]

С другой стороны - почему все должны рефлексировать по этому поводу? Вроде бы попросили, язык знает.
В России на поганом "Пусть говорят" и прочих зоопарках кто-нибудь разговаривал на татарском, латышском или украинском? Думаю, нет. В последнем варианте вообще бы выгнали...

Знайшов думку А.Бабченка про "рускій язик". Йшлося про інтерв'ю С. Алєксієвіч

Ну, тогда, вот, она против экспансии русского языка. Это фашизм и совок. Причем, одновременно.
Отлично. Молодец. Хоть что-то предметное. Светлана Алексиевич против экспансии метрополией своего имперского колониального языка по периметру? Ок. А в чем глупость-то? В том, что вы свой язык сделали инструментом своей сраной гибридной войны, инструментом колонизации, инструментом вербовки, инструментом пропаганды, оккупации и ввода иррегулярных вооруженных формирований? А теперь удивляетесь, что все - ВСЕ - четырнадцать бывших когда-то "братских республик" вас с вашим языком нахер посылают? И правильно делают. Скажите спасибо, что вас за русский язык еще вообще не бьют. Добрые люди потому что.
За десять лет просрать все русскоязычные страны, где вторая по величине диаспора - русские, и все славянские страны, имея тонны бабла, телевизор и мировое влияние - да вы, ребята, просто чертовы гении, я не знаю ни одной другой страны за всю историю, кто еще смог бы сделать что-то подобное!
Сделайте язык инструментом общения, образования, помощи, заработка, дружелюбия и прям даже и стесняюсь предположить - может, и ситуация изменится, не? Ну, не сразу, конечно. Лет через пятьдесят. А до этого посылание обеспечено надолго - что посеяли, уж извините, и уж так посеяли, что еще сто лет помнить будут...

Певною мірою перегукується з міркуваннями Остапа Дроздова.
В принципі, зрозуміло, але, все одно, треба виходити з реалій і виховувати нові покоління українських громадян, для яких абсолютно природно українська мова є рідною. А не виганяти з ефіру.
Тим більше, що як би там не було раніше, та наразі в Києві я набагато більше чую українську мову в спілкуванні ніж навіть торік. Ні?
Чи мені видається?

Сообщение отредактировал olex@ - Jul 27 2017, 9:38

[Суничка]

Тим більше, що як би там не було раніше, та наразі в Києві я набагато більше чую українську мову в спілкуванні ніж навіть торік. Ні?
Чи мені видається?

Мабуть не видається. Теж стала помічати, що з кожним роком в Києві стає все більше україномовних. Це чутно на вулицях та в громадських місцях. Якщо в 90-х мова в столиці сприймалась, як іноземна, то зараз виглядає досить природньо.

[Cyrax79]

Мабуть не видається. Теж стала помічати, що з кожним роком в Києві стає все більше україномовних. Це чутно на вулицях та в громадських місцях. Якщо в 90-х мова в столиці сприймалась, як іноземна, то зараз виглядає досить природньо.

На жаль, там у більшості не українська а суржик.

Обитатели Захидной мне, киевлянину, в Киеве, пытались диктовать на каком языке говорить. За что были биты. Нещадно.

Прям з дивана всіх побив, боєць.

[Суничка]

На жаль, там у більшості не українська а суржик.

Це доволі дискусійна тема, що таке суржик, а що таке - ні. Мається на увазі різниця мови в побуті, та мови на паперах. Звісно, що на протязі ХХ та ХХІ віків граматичні норми мови вже усталені, але це й досі не стосується периферії. Там розмовляють мовою предків. Окрім того, Україна досить велика країна, тому й говір може відрізнятись від області до області. Я вважаю за краще називати це не суржиком взагалі, а діалектами.