Моя рідна мова / Мой родной язык Опции

[olex@]

Про мовну психотравму й українське ґетто.

Історія зі Скрипкою показала, що ще далеко не загоїлось там, де ми думали, що все позросталось. Знову раптово намалювалися «ми» і «вони».

» Нажмите, чтобы показать спойлер - нажмите опять, чтобы скрыть... «

Вирішила вперше розповісти про власний досвід україномовності, який завжди здавався мені очевидним для всіх, але сьогодні я вперше засумнівалась, спостерігаючи за категоричною «травлею» Скрипки. І подумала, що, можливо, потрібно сказати про це публічно. Мій пост більше для російськомовних моїх френдів, які не мали подібного пережиття. До того ж для мене це великий і досі не пережитий біль, і частково пояснює, чому Олег, для якого українська, до слова, навіть є не рідною, а вивченою, міг зірватися на таку емоційну некоректну репліку.

Отже, більшість україномовних дітей мого покоління (особливо центру і сходу) у свій спосіб пережили травму своєї україномовності і знають, що таке бути частиною українського ґетто в російському мовному і культурному морі. Я закінчила російську школу (батько вважав, що мене треба русифікувати, щоб підготувати до життя)… І ось ця школа життя була настільки жорстокою, що я досі ношу в голові рани і синці.

Україномовність у Києві – це коли ти дитиною виходив за поріг своєї київської квартири до школи і відразу ж, відразу відчував крижаний залізобетонний опір середовища. Найм’якіший вияв цього опору – ти інтуїтивно знаєш, що починаючи з ліфта, скрізь – у магазині, у дворі, школі, піонертаборі твоя українська – «нєкстаті», що це виклик, провокація для оточуючих, недоречна демонстрація скелету у шафі, тупе настоювання на цьому скелеті.

Це коли в тролейбусі мама говорить до тебе, п’ятирічної, українською, а чоловік в стоптаних сандалях з сусіднього місця каже: «он реп’ях до сраки прицепился бл.дь. Сколько же вас сюда приперлось, рагулей». Це коли ти називаєш своє ім’я, а тебе питають «А что за имя? Щирі украінци тіпа, да?». Це коли мама твоєї найближчої подруги каже твоїй мамі: «Мирослава хочет поступать в Шевченка на филфак? А вот я расстреляла бы всех сразу там, это же рассадник национализма». А твоя однокласниця, розповідаючи про поїздку в морський круіз, говорить: «С нами на корабле были дипломаты, интересно, что по-украински разговаривали... Не все украинцы жлобы, в основном, но не все». Це коли ти вступаєш в універ, потрапляєш нарешті в інше середовище (хоча б частково, маєш якусь підтримку) і твій сусід Володька, до якого ти заговорюєш українською питає: «Мира, а ты можеш не вы.бываться? Ты же вроде бы нормальный человек». Це коли тобі чотринадцять і маму викликають на розмову в КГБ за програму «Маруся Чурай», а бабуся звечора навіщось напрасовує мамі нічну сорочку у сумку на випадок арешту. Це коли директриса школи Зоя Сергіївна, викликавши маму до школи за якісь мої абсолютно невинні бешкети, какби вскольз на прощання каже: «Классный руководитель сообщила нам, что у вас в доме бывают гомосексуалисты и ранее судимые товарищи, поэтому я не знаю, что у нее там под чистенькой формой» (як я розумію, це про Параджанова). Одним словом, це тотально подвійне життя. Вдома – акторське письменницьке українське середовище, колядки, самвидав, в школі – ти російськомовна київська «дєвочка», хтось інший, вдаваний, не ти. І так десять років. Ви думаєте, що все це абсурд, ідіотизм і це не боляче? Що це не травма? Чи це пережите і загоєне в мені? Ви пишете пости про те, як сильно образив вас Скрипка своїм випадом? До речі, під час флешмобу #янебоюсьсказати я не раз думала про те, що всі сексуальні домагання, доторки дорослих чоловіків, різні посягання в підлітковому віці я навіть не згадую, хоч вони й були неодноразово. Для мене все перекрила мовна травма.
Пікетування Київської міської ради на підтримку проекту рішення про застосування української мови у сфері обслуговування. Київ, 20 квітня 2017 року

Пікетування Київської міської ради на підтримку проекту рішення про застосування української мови у сфері обслуговування. Київ, 20 квітня 2017 року

Я і десятки моїх знайомих україномовних пам’ятаємо кожну деталь, кожну підколку, хамство, кожен наш бій і кожну поразку на цих нескінченних барикадах. Ви не повірите, але я бачу україномовних людей перед тим, як вони відкриють рота. Ми навчились бачити і розпізнавати одне одного без слів, по очах. Так мало нас завжди було. Таким малим був і далі є наш український світ.

Перед цією агресією в дитинстві ти безсилий, незахищений, крихкий і тобі доводиться маневрувати, просити маму не говорити українською при дівчатах, бо дівчата кажуть, що це жлобство і ім’я твоє теж сільське. Мама у відповідь, лежачи з тобою в спальні плаче в темноті і каже: «Як так? Як мені моя дитина може таке казати? Господи, за що мені таке?» і ти відчуваєш, що твій світ розпинається в цьому мороці, відчуваєш, що єдина втіха – те, що цілу ніч ти не бачитимеш цього світу, школи, однокласників, маминих сліз, цієї всієї виснажливої битви, де ти наперед – жертва і де тобі не хочеться жити.

Ясна річ, що ці наші травми і неврози ми всі якось пережили, відрефлексували, витіснили, у мене не буває ніяких істерик, ніякого ідіотського кидання грошей в обличчя російськомовній касирці. Я не люблю сильних зворотів, категоричності, патріотичного пафосу, серед моїх найближчих друзів більше якраз російськомовних людей. Але мені хочеться, щоб мої російськомовні співвітчизники, сьогоднішні коментатори вчинку Скрипки ось ці мої травми і цей мій біль відчували, усвідомлювали, щоб вони у своїх оцінках, рішеннях, судженнях брали їх до уваги by default.

Після століть імперського катка варіант «а тепер давайте перегорнемо сторінку і з цього моменту хай буде мир, дружба, рівні можливості і політкоректність, а хто не погоджується з цим, той упоротий і національно озабочєний» – не працює. Це неможливо без проговорення, розуміння і усвідомлення вами того, що нам довелось пережити в кількох поколіннях. Тому, дорогі мої російськомовні друзі, інтелектуали, блогери, любимі колеги, перед тим, як судити Олега Скрипку – відчуйте будь ласка і наш біль, проникніться ним так, щоб ми це відчули. І тоді нас усіх попустить.

Скрипку жорстоко розпинати за його зрив.

Мені зрозумілі причини цього зриву. Олег один з тих, хто сам українізувався і став одним з кількох людей, які почали українське культурне відродження. Він бився і б’ється з цим опором шоубізнесового, медійного середовища довгі десятиліття. І це страшенно виснажливо, особливо коли ти кладеш на це життя. Для Скрипки російськомовність – гірка реальність постколоніалізму, портал російської культури і, як би нам не хотілося це визнавати, частково пожива, клей для ідей «русского міра» і російської державності. Я погоджуюся з ним у тому, що або наша національна революція поступово, нашими з вами спільними зусиллями, нашим порозумінням переможе, або між нами далі буде «трещина, замазанная густым пафосом» і вже наші діти, всі – і російськомовні, і україномовні – стануть одним великим ґетто в російському світі.

Мирослава Барчук, українська журналістка та телеведуча
з.і. Це правда. Не збираюся виправдовувати Олега Скрипку, тим більше, що коли грав проти нього в КВН - ФЕПС і ВТ vs радіофаку, спілкувалися виключно російською. Можна списати на те, що він був в образі Остапа Бендера, але це слабке виправдання.
Реально, на власному досвіді можу стверджувати, що Київ 80-х - був русифікованим містом і україномовність була серйозним викликом: або ти селюк, або ти націоналіст. Я мав певні проблеми з цим, бо російську мову вчив у школі, багато читав, але не розмовляв. Тому мені знадобився майже рік, щоб я, нарешті, зміг вільно володіти "язиком".
При всьому тому, мешкаючи спільно з мадярами в гуртожитку, намагався якось вивчити угорську.
(Бо ж скільки мов ти знаєш, стільки ти людина.)
Та йдеться не про те. А про мовний тиск. Свою українськість ти мусив приховувати, бо, бачте, незручно іншим. Математику, яку роками в школі вивчав українською, треба було перекладати на російську. А це складно - похідна є похідна, а не проізводная
І що смішно - я не був винятком. Зі мною в гуртожитку жили студенти - українські діти з усієї України, які, як я розумію тепер, теж, певною мірою потерпали.
Як зараз пам'ятаю слова моєї співгрупниці, коли затинаючись, я хотів щось сказати російською;
- Не бійся, говори українською, я своя.
Тоді не йшлося про політику, ми не думали про неї, про те, чому, чорт забирай!, ми приймаємо ці правила гри. Але відтоді у мені щось повернулося. І всюди, де було можливо, я говорив рідною мовою.
У Скрипки процес національної ідентифікації був складнішим. І українська його - набута мова.
І, в принципі, він має підстави звинувачувати інших в дебілізмі, бо сам зміг не лише вивчити, а й стати частиною української культури у більш важчі часи.
А після 25 років існування вже незалежної України, де державною мовою є українська, дійсно, не вивчити її здатні лише ідіоти, перепрошую за мою французьку.
з.і.2 Прошу вірно зрозуміти - ніхто не забороняє розмовляти російською, Боже збав. Але знати і вміти говорити мовою держави, в якій живеш - це обов'язково. Інакше, ти абсолютно не поважаєш ані народ, ані історію, ані культуру. Який сенс тоді мешкати тут?
Хоча, якщо дебіл, то є варіанти.

Сообщение отредактировал olex@ - Apr 25 2017, 12:32

[Суничка]

Дуже влучний пост Андрія Бондара:

» Нажмите, чтобы показать спойлер - нажмите опять, чтобы скрыть... «

Друзі та знайомі, від яких я чую, що становлення української нації відбудеться не за мовним і не за культурним принципом, дуже мудро говорять – зі свого погляду вони, безперечно, праві. Маючи на увазі українську мову та культуру.

Вони не хочуть об'єднуватися навколо української мови та культури і всі потуги такого плану викликають у них внутрішній спротив. І я їх можу зрозуміти. У них є цікавіша – і мова, і культура. Українське – для них чуже й навіть чужинське, а тому глибоко нецікаве, хоч нібито вони давно живуть поруч із ним. Від нього можна відмахнутися, з нього можна посміятися, оголосити недолугим, звести до анекдота, етнографії, низького соціального стану тощо. Воно до них не промовляє і цінністю для них не є. Ніхто з них ніколи не переймається українським, час від часу нагадуючи, що вони вищі за всі ці тарганячі перегони і муки формування ідентичності. Вони навіть не помічають, коли роблять нам неприємно або боляче. Тому що їм не болить. Без нього вони можуть спокійно обійтись – і обходяться. Проблеми індіанців шерифа не турбують.

Зрештою, тут знову їхня правота: всі на цьому святі життя – егоїсти, і нема чого витрачати емпатію на якихось українців з їхніми партикулярними, хутірськими і вузькочолими інтересами. Українське ж для них завжди як не одіозне, то обтяжливе, зайве, факультативне, необов'язкове. Тоді як існує щось значно більш вагоме і значуще, на що можна за звичкою спертися. І воно аж ніяк не українське.

От тільки штука в тому, що вони лукавлять. Якщо становлення української нації відбудеться БЕЗ української мови та культури, значить, воно відбудеться З російською мовою та культурою. Такі реалії. Бо становлення нації у принципі неможливе без мови та культури. Нація не може бути безликою і без'язикою, хоч як її не називай – громадянською, політичною чи суперкультурною.

Для дуже багатьох людей концепт "нація без мови та культури" просто означає націю з іншою мовою та культурою. Означає, але ніколи не називається. І це, як на мене, найбільша пастка. Вони ніколи не скажуть, що хочуть тут панування всього російського, але воно мається на увазі і стоїть в усіх установках за умовчанням. Бо, за великим рахунком, Україна без українського – це Україна з російським. Адже природа не терпить порожнечі.

Український націоналізм для них неприйнятний у будь-якій формі, натомість передбачена ними альтернатива, як би вони хитро це не маскували – просто інший націоналізм. Націоналізм іншої культури та іншого народу. І цей націоналізм – російський. Хоча вони принципово це заперечуватимуть. Бо його називають не націоналізмом, а оголошують чимось надкультурним і універсальним, певною життєздатною і перевіреною формою культурного життя, яка дозволяє їм триматися в колі своїх московсько-петербурзьких інтересів і жити у світі, абсолютно або частково ізольованому від українського, а будь-які спроби змінити статус-кво на користь українського сприймають як звуження власних інтересів, які вони ніколи не називають національними, хоч саме такими вони і є. Для них шаблоном стало, що саме українське призводить до розколу країни. Не російські впливи, які де-факто призвели до втрати територій, а саме українське є чинником, який начебто все тут зламає, розколе і знищить. Українське – жупел, щось небажане, страхітливе і потенційно небезпечне, що провадить, зрештою, до розколу. І ця логіка мислення від моїх друзів мені здається, м'яко кажучи, дивною і образливою.

Це все, що я хотів сказати на цей момент.

[olex@]

Дуже влучний пост Андрія Бондара:

» Нажмите, чтобы показать спойлер - нажмите опять, чтобы скрыть... «

Друзі та знайомі, від яких я чую, що становлення української нації відбудеться не за мовним і не за культурним принципом, дуже мудро говорять – зі свого погляду вони, безперечно, праві. Маючи на увазі українську мову та культуру.

Вони не хочуть об'єднуватися навколо української мови та культури і всі потуги такого плану викликають у них внутрішній спротив. І я їх можу зрозуміти. У них є цікавіша – і мова, і культура. Українське – для них чуже й навіть чужинське, а тому глибоко нецікаве, хоч нібито вони давно живуть поруч із ним. Від нього можна відмахнутися, з нього можна посміятися, оголосити недолугим, звести до анекдота, етнографії, низького соціального стану тощо. Воно до них не промовляє і цінністю для них не є. Ніхто з них ніколи не переймається українським, час від часу нагадуючи, що вони вищі за всі ці тарганячі перегони і муки формування ідентичності. Вони навіть не помічають, коли роблять нам неприємно або боляче. Тому що їм не болить. Без нього вони можуть спокійно обійтись – і обходяться. Проблеми індіанців шерифа не турбують.

Зрештою, тут знову їхня правота: всі на цьому святі життя – егоїсти, і нема чого витрачати емпатію на якихось українців з їхніми партикулярними, хутірськими і вузькочолими інтересами. Українське ж для них завжди як не одіозне, то обтяжливе, зайве, факультативне, необов'язкове. Тоді як існує щось значно більш вагоме і значуще, на що можна за звичкою спертися. І воно аж ніяк не українське.

От тільки штука в тому, що вони лукавлять. Якщо становлення української нації відбудеться БЕЗ української мови та культури, значить, воно відбудеться З російською мовою та культурою. Такі реалії. Бо становлення нації у принципі неможливе без мови та культури. Нація не може бути безликою і без'язикою, хоч як її не називай – громадянською, політичною чи суперкультурною.

Для дуже багатьох людей концепт "нація без мови та культури" просто означає націю з іншою мовою та культурою. Означає, але ніколи не називається. І це, як на мене, найбільша пастка. Вони ніколи не скажуть, що хочуть тут панування всього російського, але воно мається на увазі і стоїть в усіх установках за умовчанням. Бо, за великим рахунком, Україна без українського – це Україна з російським. Адже природа не терпить порожнечі.

Український націоналізм для них неприйнятний у будь-якій формі, натомість передбачена ними альтернатива, як би вони хитро це не маскували – просто інший націоналізм. Націоналізм іншої культури та іншого народу. І цей націоналізм – російський. Хоча вони принципово це заперечуватимуть. Бо його називають не націоналізмом, а оголошують чимось надкультурним і універсальним, певною життєздатною і перевіреною формою культурного життя, яка дозволяє їм триматися в колі своїх московсько-петербурзьких інтересів і жити у світі, абсолютно або частково ізольованому від українського, а будь-які спроби змінити статус-кво на користь українського сприймають як звуження власних інтересів, які вони ніколи не називають національними, хоч саме такими вони і є. Для них шаблоном стало, що саме українське призводить до розколу країни. Не російські впливи, які де-факто призвели до втрати територій, а саме українське є чинником, який начебто все тут зламає, розколе і знищить. Українське – жупел, щось небажане, страхітливе і потенційно небезпечне, що провадить, зрештою, до розколу. І ця логіка мислення від моїх друзів мені здається, м'яко кажучи, дивною і образливою.

Це все, що я хотів сказати на цей момент.

Може, я постарів
але я не зовсім згодний з автором.
Ми живемо в 21 ст. Це вік інформації та інформаційних технологій.
Постіндустріальна ера завершилася.
Як і жонглювання терміном - націоналізм. Практично два століття Європу лихоманило націоналізмом.
(На жаль, з огляду на "велике переселення народів" з Азії, Африки, Східної Європи проблем не поменшало.
Та вони вже геть іншого роду.)
Для мене, в ідеалі, український патріот - це людина світу, не обмежена містечковістю. Безумовно, вона має знати українську мову і українську культуру, але так само і англійську, німецьку, французьку...
Ніхто не скаже, що якщо я прекрасно говорю англійською, то я вже англійський націоналіст.
Правда?
З російською є проблеми, бо так само вона політизована. І є відторгнення. І боюся, що тепер це надовго. Звідси така реакція.
Але подивіться на Ірландію. Це суцільно англомовна країна, ірландська почала поширюватися і запроваджуватися десь з 2005 року. Але й до того ніхто не смів назвати ірландця англійцем.
Що робило їхню націю оригінальною?
Я веду до того, що не треба мову виставляти як основну засаду при створенні нації.
Більш важливе відчуття любові до своєї держави, поваги до культури, але не затьмарене запереченням інших. Мають бути корені, та товстий стовбур, в якому змішалися мадярські, польські, російські, болгарські, єврейські соки (перепрошую, всіх неможливо полічити), і широка крона, що прихистить всіх бажаючих долучитися до створення того, що буде цікаво всім.
Намагаючись знайти зрозумілий приклад, я згадав свій улюблений гурт "Даха-Браха". Послухайте, як вони звучать.
Глибоко автентична українська музика перестає такою бути і перетворюється на явище світової культури.
Дівчата - киянки, у побуті вони вживають російську мову. Хто посміє їх назвати не українками?

[bambu4a]

Може, я постарів
але я не зовсім згодний з автором.

» Нажмите, чтобы показать спойлер - нажмите опять, чтобы скрыть... «

Ми живемо в 21 ст. Це вік інформації та інформаційних технологій.
Постіндустріальна ера завершилася.
Як і жонглювання терміном - націоналізм. Практично два століття Європу лихоманило націоналізмом.
(На жаль, з огляду на "велике переселення народів" з Азії, Африки, Східної Європи проблем не поменшало.
Та вони вже геть іншого роду.)
Для мене, в ідеалі, український патріот - це людина світу, не обмежена містечковістю. Безумовно, вона має знати українську мову і українську культуру, але так само і англійську, німецьку, французьку...
Ніхто не скаже, що якщо я прекрасно говорю англійською, то я вже англійський націоналіст.
Правда?
З російською є проблеми, бо так само вона політизована. І є відторгнення. І боюся, що тепер це надовго. Звідси така реакція.
Але подивіться на Ірландію. Це суцільно англомовна країна, ірландська почала поширюватися і запроваджуватися десь з 2005 року. Але й до того ніхто не смів назвати ірландця англійцем.
Що робило їхню націю оригінальною?
Я веду до того, що не треба мову виставляти як основну засаду при створенні нації.
Більш важливе відчуття любові до своєї держави, поваги до культури, але не затьмарене запереченням інших. Мають бути корені, та товстий стовбур, в якому змішалися мадярські, польські, російські, болгарські, єврейські соки (перепрошую, всіх неможливо полічити), і широка крона, що прихистить всіх бажаючих долучитися до створення того, що буде цікаво всім.
Намагаючись знайти зрозумілий приклад, я згадав свій улюблений гурт "Даха-Браха". Послухайте, як вони звучать.
Глибоко автентична українська музика перестає такою бути і перетворюється на явище світової культури.
Дівчата - киянки, у побуті вони вживають російську мову. Хто посміє їх назвати не українками?

Хоть кто-то ещё способен адекватно смотреть в корень проблемы. И это радует.