Моя рідна мова / Мой родной язык Опции

[olex@]

Про мовну психотравму й українське ґетто.

Історія зі Скрипкою показала, що ще далеко не загоїлось там, де ми думали, що все позросталось. Знову раптово намалювалися «ми» і «вони».

» Нажмите, чтобы показать спойлер - нажмите опять, чтобы скрыть... «

Вирішила вперше розповісти про власний досвід україномовності, який завжди здавався мені очевидним для всіх, але сьогодні я вперше засумнівалась, спостерігаючи за категоричною «травлею» Скрипки. І подумала, що, можливо, потрібно сказати про це публічно. Мій пост більше для російськомовних моїх френдів, які не мали подібного пережиття. До того ж для мене це великий і досі не пережитий біль, і частково пояснює, чому Олег, для якого українська, до слова, навіть є не рідною, а вивченою, міг зірватися на таку емоційну некоректну репліку.

Отже, більшість україномовних дітей мого покоління (особливо центру і сходу) у свій спосіб пережили травму своєї україномовності і знають, що таке бути частиною українського ґетто в російському мовному і культурному морі. Я закінчила російську школу (батько вважав, що мене треба русифікувати, щоб підготувати до життя)… І ось ця школа життя була настільки жорстокою, що я досі ношу в голові рани і синці.

Україномовність у Києві – це коли ти дитиною виходив за поріг своєї київської квартири до школи і відразу ж, відразу відчував крижаний залізобетонний опір середовища. Найм’якіший вияв цього опору – ти інтуїтивно знаєш, що починаючи з ліфта, скрізь – у магазині, у дворі, школі, піонертаборі твоя українська – «нєкстаті», що це виклик, провокація для оточуючих, недоречна демонстрація скелету у шафі, тупе настоювання на цьому скелеті.

Це коли в тролейбусі мама говорить до тебе, п’ятирічної, українською, а чоловік в стоптаних сандалях з сусіднього місця каже: «он реп’ях до сраки прицепился бл.дь. Сколько же вас сюда приперлось, рагулей». Це коли ти називаєш своє ім’я, а тебе питають «А что за имя? Щирі украінци тіпа, да?». Це коли мама твоєї найближчої подруги каже твоїй мамі: «Мирослава хочет поступать в Шевченка на филфак? А вот я расстреляла бы всех сразу там, это же рассадник национализма». А твоя однокласниця, розповідаючи про поїздку в морський круіз, говорить: «С нами на корабле были дипломаты, интересно, что по-украински разговаривали... Не все украинцы жлобы, в основном, но не все». Це коли ти вступаєш в універ, потрапляєш нарешті в інше середовище (хоча б частково, маєш якусь підтримку) і твій сусід Володька, до якого ти заговорюєш українською питає: «Мира, а ты можеш не вы.бываться? Ты же вроде бы нормальный человек». Це коли тобі чотринадцять і маму викликають на розмову в КГБ за програму «Маруся Чурай», а бабуся звечора навіщось напрасовує мамі нічну сорочку у сумку на випадок арешту. Це коли директриса школи Зоя Сергіївна, викликавши маму до школи за якісь мої абсолютно невинні бешкети, какби вскольз на прощання каже: «Классный руководитель сообщила нам, что у вас в доме бывают гомосексуалисты и ранее судимые товарищи, поэтому я не знаю, что у нее там под чистенькой формой» (як я розумію, це про Параджанова). Одним словом, це тотально подвійне життя. Вдома – акторське письменницьке українське середовище, колядки, самвидав, в школі – ти російськомовна київська «дєвочка», хтось інший, вдаваний, не ти. І так десять років. Ви думаєте, що все це абсурд, ідіотизм і це не боляче? Що це не травма? Чи це пережите і загоєне в мені? Ви пишете пости про те, як сильно образив вас Скрипка своїм випадом? До речі, під час флешмобу #янебоюсьсказати я не раз думала про те, що всі сексуальні домагання, доторки дорослих чоловіків, різні посягання в підлітковому віці я навіть не згадую, хоч вони й були неодноразово. Для мене все перекрила мовна травма.
Пікетування Київської міської ради на підтримку проекту рішення про застосування української мови у сфері обслуговування. Київ, 20 квітня 2017 року

Пікетування Київської міської ради на підтримку проекту рішення про застосування української мови у сфері обслуговування. Київ, 20 квітня 2017 року

Я і десятки моїх знайомих україномовних пам’ятаємо кожну деталь, кожну підколку, хамство, кожен наш бій і кожну поразку на цих нескінченних барикадах. Ви не повірите, але я бачу україномовних людей перед тим, як вони відкриють рота. Ми навчились бачити і розпізнавати одне одного без слів, по очах. Так мало нас завжди було. Таким малим був і далі є наш український світ.

Перед цією агресією в дитинстві ти безсилий, незахищений, крихкий і тобі доводиться маневрувати, просити маму не говорити українською при дівчатах, бо дівчата кажуть, що це жлобство і ім’я твоє теж сільське. Мама у відповідь, лежачи з тобою в спальні плаче в темноті і каже: «Як так? Як мені моя дитина може таке казати? Господи, за що мені таке?» і ти відчуваєш, що твій світ розпинається в цьому мороці, відчуваєш, що єдина втіха – те, що цілу ніч ти не бачитимеш цього світу, школи, однокласників, маминих сліз, цієї всієї виснажливої битви, де ти наперед – жертва і де тобі не хочеться жити.

Ясна річ, що ці наші травми і неврози ми всі якось пережили, відрефлексували, витіснили, у мене не буває ніяких істерик, ніякого ідіотського кидання грошей в обличчя російськомовній касирці. Я не люблю сильних зворотів, категоричності, патріотичного пафосу, серед моїх найближчих друзів більше якраз російськомовних людей. Але мені хочеться, щоб мої російськомовні співвітчизники, сьогоднішні коментатори вчинку Скрипки ось ці мої травми і цей мій біль відчували, усвідомлювали, щоб вони у своїх оцінках, рішеннях, судженнях брали їх до уваги by default.

Після століть імперського катка варіант «а тепер давайте перегорнемо сторінку і з цього моменту хай буде мир, дружба, рівні можливості і політкоректність, а хто не погоджується з цим, той упоротий і національно озабочєний» – не працює. Це неможливо без проговорення, розуміння і усвідомлення вами того, що нам довелось пережити в кількох поколіннях. Тому, дорогі мої російськомовні друзі, інтелектуали, блогери, любимі колеги, перед тим, як судити Олега Скрипку – відчуйте будь ласка і наш біль, проникніться ним так, щоб ми це відчули. І тоді нас усіх попустить.

Скрипку жорстоко розпинати за його зрив.

Мені зрозумілі причини цього зриву. Олег один з тих, хто сам українізувався і став одним з кількох людей, які почали українське культурне відродження. Він бився і б’ється з цим опором шоубізнесового, медійного середовища довгі десятиліття. І це страшенно виснажливо, особливо коли ти кладеш на це життя. Для Скрипки російськомовність – гірка реальність постколоніалізму, портал російської культури і, як би нам не хотілося це визнавати, частково пожива, клей для ідей «русского міра» і російської державності. Я погоджуюся з ним у тому, що або наша національна революція поступово, нашими з вами спільними зусиллями, нашим порозумінням переможе, або між нами далі буде «трещина, замазанная густым пафосом» і вже наші діти, всі – і російськомовні, і україномовні – стануть одним великим ґетто в російському світі.

Мирослава Барчук, українська журналістка та телеведуча
з.і. Це правда. Не збираюся виправдовувати Олега Скрипку, тим більше, що коли грав проти нього в КВН - ФЕПС і ВТ vs радіофаку, спілкувалися виключно російською. Можна списати на те, що він був в образі Остапа Бендера, але це слабке виправдання.
Реально, на власному досвіді можу стверджувати, що Київ 80-х - був русифікованим містом і україномовність була серйозним викликом: або ти селюк, або ти націоналіст. Я мав певні проблеми з цим, бо російську мову вчив у школі, багато читав, але не розмовляв. Тому мені знадобився майже рік, щоб я, нарешті, зміг вільно володіти "язиком".
При всьому тому, мешкаючи спільно з мадярами в гуртожитку, намагався якось вивчити угорську.
(Бо ж скільки мов ти знаєш, стільки ти людина.)
Та йдеться не про те. А про мовний тиск. Свою українськість ти мусив приховувати, бо, бачте, незручно іншим. Математику, яку роками в школі вивчав українською, треба було перекладати на російську. А це складно - похідна є похідна, а не проізводная
І що смішно - я не був винятком. Зі мною в гуртожитку жили студенти - українські діти з усієї України, які, як я розумію тепер, теж, певною мірою потерпали.
Як зараз пам'ятаю слова моєї співгрупниці, коли затинаючись, я хотів щось сказати російською;
- Не бійся, говори українською, я своя.
Тоді не йшлося про політику, ми не думали про неї, про те, чому, чорт забирай!, ми приймаємо ці правила гри. Але відтоді у мені щось повернулося. І всюди, де було можливо, я говорив рідною мовою.
У Скрипки процес національної ідентифікації був складнішим. І українська його - набута мова.
І, в принципі, він має підстави звинувачувати інших в дебілізмі, бо сам зміг не лише вивчити, а й стати частиною української культури у більш важчі часи.
А після 25 років існування вже незалежної України, де державною мовою є українська, дійсно, не вивчити її здатні лише ідіоти, перепрошую за мою французьку.
з.і.2 Прошу вірно зрозуміти - ніхто не забороняє розмовляти російською, Боже збав. Але знати і вміти говорити мовою держави, в якій живеш - це обов'язково. Інакше, ти абсолютно не поважаєш ані народ, ані історію, ані культуру. Який сенс тоді мешкати тут?
Хоча, якщо дебіл, то є варіанти.

Сообщение отредактировал olex@ - Apr 25 2017, 12:32

[olex@]

Мені, як людині, що вільно володіє українською та російською, якось було невтямки шалений опір російськомовних українізації радіо та телепростору, кінофільмів, освіти, не кажучи вже про обов'язковість знання та використання української мови в державних установах.
Здається, що тут складного.
Мови споріднені, по-перше. Потім, яка-не-яка, але в школах була укрмова та укрліт. Отже, навчитися можна було. І, зрештою, довкілля - людей, що розмовляють українською - багато, тому, легко опинитися у однорідному мовному середовищі.
Та, виявляється, проблема в іншому. Зрозуміти це мені допомогла ситуація з моїми родичами в Казахстані. Це доволі близькі рідні, які вже майже півстоліття мешкають в Караганді. Природно, мова спілкування - російська. Я кілька раз був у них. Тепер Казахстан будує свою національну державу. І якби я мешкав там постійно, мені було би абсолютно некомфортно бути громадянином Казахстану. Бо, по любому, це означає - державна мова - казахська, національна культура - казахська.
Я нічого не маю проти казахів, але бути казахом я не хочу. Зберігати ідентичність в діаспорі - можливо, це і вихід для Америки чи Канади, але не тут.
В цьому сенсі у мене виникає стихійний протест і спротив проти нав'язування казахських стандартів. Що таке? Я прожив пів-віку тут без проблем, а тепер в магазинах чи в державних установах я маю говорити казахською? Що за херня? Мені не подобається казахські пісні, кумис і вся їхня кочівна культура.
Оскільки я не планую виїжджати на "родіну", то лишається єдиний вихід - Путін, пріді! Путін, спасі!
Очевидно, так все відбувалося в Криму, на Донбасі та Луганщині.
Очевидно, так думають всі невдоволені українізацією в Україні.
Але, люди, це ж не вихід. Всі національні держави так будуються. В цьому відмінність японців від росіян, чи киргизів від турок. Щоб вийти на рівень ліберальних європейських країн, необхідно пройти всі етапи становлення. Не можна відразу стати Швейцарією чи Фінляндією.
Або ти приймаєш правила гри, або їдеш туди, де тобі комфортно.
Так, є ще вихід - створювати для себе прийнятні умови проживання. Але у любому випадку - це компроміс між тим, що тобі пропонує держава, і тим, що ти можеш побудувати у межах конституції даної країни. І якщо прописано, що державна мова - українська, ти маєш сприймати це як факт.
Не подобається - шукай деінде. Я б не жив у теперішньому Казахстані і повернувся б в Україну.
На додаток - стаття
Отчужденность растет
Александр Шустов

» Нажмите, чтобы показать спойлер - нажмите опять, чтобы скрыть... «

Данные социологических опросов фиксируют усиление отчужденности между двумя основными этносами Казахстана — русскими и казахами, что создает для республики серьезные внутриполитические риски.

В мае этого года в казахстанском интернет-пространстве была опубликована статья председателя правления Ассоциации социологов и политологов Казахстана (АСиП) Бахытжамал Бектургановой «Русские и казахи: почему возрастает межэтническая отчужденность», в которой отмечалось усиление противоречий в отношениях между двумя основными этносами страны. Материал был довольно быстро удален с большинства сайтов, но доступен в сохранившихся копиях. Сам факт его удаления говорит о крайне настороженном отношение властей к национально-этническим проблемам и свидетельствует, что в сфере межэтнических отношений одного из самых многонациональных государств региона далеко не все в порядке.

По данным мониторинговых опросов АСиП, уровень межэтнической отчужденности в стране за последние 4 года повысился в 1,3 раза. Если в 2012 г. 19,6% казахстанцев соглашались с утверждением, что «этнические группы живут своей замкнутой жизнью, никаких отношений нет», «интересы не пересекаются», то в 2016 г. таких стало уже 26,4%. При этом наиболее высокий уровень межэтнической отчужденности фиксируется в районах традиционного проживания русского населения — на севере, востоке и в центре страны, а также в Алма-Ате, где сохраняется значительное русскоговорящее население. В результате среди казахстанских русских постепенно формируется диаспоральный образ жизни, мировоззрения и поведения, который не предполагает тесных отношений с титульным населением.

«Большинство представителей основных этнических групп в Казахстане оказались практически закрытыми для отношений, предполагающих более тесные связи: развивать совместный бизнес, вступать в семейно-брачные отношения и т.д., — отмечается в исследовании. — Наличие направленных этнофобий фиксируется, но в достаточно низких концентрациях и в большей степени характеризует казахов (в основном от 18 до 30 лет), чем русских (среди последних отмечаются единичные случаи)».

В качестве деструктивного фактора, негативно воздействующего на межэтнические отношения, выделяется растущий казахский этнонационализм, который в последнее время активно проявляет нетерпимость по отношению к русскоязычному населению республики, причем не только к славянскому, но и казахскому.

Линии напряжения

Социологи выделяют в межэтнических отношениях две основных линии напряжения. Первая и основная проходит между казахо- и русскоязычными казахами, а «линия второго плана» — между казахоязычными казахами и русскими. Любопытно, что уровень межэтнической напряженности среди русских вдвое выше, чем среди казахов, которые, будучи титульным этносом, находятся в более привилегированном положении. Если среди русских напряженность отношений с казахоязычными казахами отмечает каждый 6-й респондент, то среди казахов напряженность отношений с русскими — только каждый 11-й. При этом уровень ожиданий открытого межэтнического конфликта у русских и казахов совпадает: каждый 5-й опрошенный утверждает, что конфликта «не избежать», «все к этому идет». Не случайными Бектурганова считает и совпадение у русских и казахов показателей этноконфликтного потенциала (32,9% и 34,9%), трактуемых ею как «индикатор наличия ксенофобских настроений».

Главным источником роста этнической отчужденности русского населения Казахстана являются рост этнического самосознания казахов и растущая политизация этнической напряженности в республике. В информационном пространстве за последние годы заметно усилилась пропаганда Казахстана как страны казахов и казахской культуры, что ведет к «усилению межэтнической отчужденности и ксенофобии у русскоязычного населения, включая рускоязычных казахов». Негативную реакцию вызывает сокращение русскоязычных школ, число которых сократилось до 20%, а также усиление использования фактора незнания казахского языка для выдавливания русских из социально-профессиональной среды.

По данным опросов нарушения этнических прав со стороны госструктур в 1,3 раза чаще совершается в отношении русских, что заставляет их рассматривать внедрение госязыка как «антидемократическую меру».

Ущемленными себя по языковому признаку считают две трети русского населения Казахстана, а на юге и западе республики эта цифра приближается к 90%! Только за последний год масштаб нарушений прав русских по языковому признаку, как отмечает Б. Бектурганова, увеличился более чем в два раза.

Положение усугубляется тем, что уровень владения казахским языком среди русских все еще очень низкий, хотя в регионах с преобладанием казахов он заметно выше. В целом по республике им свободно владеет 4,5% русских, тогда как на юге и западе страны — 9%, а в столице — 17,4%.

Демография и политика

Несмотря на массовую эмиграцию славянского населения, наиболее активная фаза которой пришлась на 1990-е гг., численность русских, по данным на начало 2016 г., составляет 3 миллиона 644,5 тысячи чел., или 20,6% всего населения Казахстана. Кроме того, в республике проживает 289,7 тысячи украинцев и 58 тысяч белорусов, этнически очень близких к русским и почти поголовно русскоязычных. В совокупности численность восточнославянского населения Казахстана приближается к 4 миллионам., что составляет около четверти населения страны.

Большинство русского населения по-прежнему сконцентрировано в северных и северо-восточных регионах Казахстана, граничащих с зоной сплошного расселения русских в России. Так, в Костанайской области доля русского населения, по данным на начало 2016 г., составляет 41,6%, в Карагандинской — 36,5%, в Акмолинской — 33,6%, в Павлодарской — 36,5%, в Северо-Казахстанской — 49,7%, в Восточно-Казахстанской — 37%. При этом в Костанайской и Северо-Казахстанской областях относительная численность русских больше, чем казахов. Русские составляют 15% населения новой столицы Казахстана Астаны и 27,5% — старой столицы Алма-Аты. По мнению казахской элиты и экспертного сообщества, преобладание славянского населения в граничащих с Россией северных регионах порождает проблему этнического сепаратизма, которая угрожает территориальному единству Казахстана.

После 2014 г. опасения по поводу возможного повторения в северных регионах Казахстана «крымского сценария» лишь усилились. Поэтому эмиграции русских из республики сегодня никто не препятствует. В целом ее объемы в последнее время устойчиво растут, но пока не слишком велики (23 тыс. за прошлый год), и в обозримой перспективе русские останутся вторым по численности народом Казахстана. Поэтому казахстанские власти намерены стимулировать миграцию этнических казахов с юга на север. В 2018-2022 гг. на территорию четырех, наиболее «русифицированных» областей — Северо-Казахстанской, Костанайской, Павлодарской и Восточно-Казахстанской — планируется переселить 59 тысяч казахский семей из южных регионов. В рамках этой программы правительство планирует компенсировать переселенцам транспортные расходы, стоимость аренды жилья, льготные жилищные кредиты, стимулировать трудоустройство и выдавать гранты на развитие бизнеса.

Как построить казахское национальное государство

Во многом этнонациональные проблемы Казахстана проистекают из выбранной им модели строительства национального государства, требующей консолидации нации на этнической основе. Попытки строить ее как политическую (общегражданскую) сталкиваются с противодействием националистически настроенных властных и культурных элит, считающих, что в Казахстане есть только одна нация — казахская, а все остальные народы являются этническими меньшинствами. Отсюда же проистекает и проблема государственного языка, который в национальном государстве может быть только казахским.


Ссылки на огромную роль русского языка в становлении современного Казахстана наталкиваются на «теорию колониализма», аккумулирующую все негативные моменты пребывания казахов в составе Российской империи и СССР.

Процессы «национального возрождения» казахского этноса на протяжении последней четверти века провоцируют дальнейший рост казахского этнонационализма. Проведенное АСиП в апреле-мае прошлого года исследование «Этнорелигиозные идентификации казахстанской молодежи», охватившее 29 населенных пунктов в 14 областях республики, показало усиление роли этноконфессиональных факторов формирования национального самосознания казахов. «…Казахоязычная молодежь выделяется в сравнении со своими русскоязычными сверстниками более высокими показателями направленных этнофобий, интолерантности, конфликтогенного потенциала на этнорелигиозной почве, — говорится в докладе, — отдельные лица или группы региональной молодежи все чаще оказываются в центре деструктивных событий» (массовые беспорядки на этнической почве, теракты и т.п.).
При этом в политическом плане большинство русских относится к числу последовательных сторонников Назарбаева, которого они считают гарантом своего нынешнего относительно спокойного («терпимого») положения.

Среди казахстанских русских сильны опасения по поводу того, что преемник действующего президента будет проводить еще более жесткую национально-культурную политику, что негативно отразиться на их положении. Для власти же сокращение численности русских влечет за собой сокращение ее электоральной базы. По мере снижения численности славянского населения наблюдается обострение противоречий внутри самого казахского этноса, причем как между русско- и казахоговорящими казахами, так и между разными жузами (племенными союзами), которые в политических и экономических элитах республики представлены далеко не равномерно.

Риски и угрозы

Непосредственной угрозы для Казахстана усиление отчужденности между русскими и казахами пока не представляет. «…В материале опроса не находит существенного эмпирического подтверждения гипотетический риск массового «выхода» конфликтогенной энергии русского населения, хотя на локально-региональном уровне признаки аккумулирования такой энергии фиксируются, — отмечает Бектурганова. — Загоняя внутрь недовольство своим нынешним положением они (русские) отдают предпочтение спокойствию и стабильности, образцом которых для них является современный «назарбаевский» Казахстан… Скорее всего, в ближайший год никакая мобилизационная «русская идея» даже под привлекательными лозунгами о социальной справедливости не может рассчитывать на поддержку русского большинства в Казахстане». Тем не менее, усиление этнической отчужденности вполне может создать угрозы внутренней стабильности в средне- и долгосрочной перспективе.
К числу внутриполитических рисков относится отсутствие у русских, более трети которых «чувствуют себя свободными от принадлежности к единому народу Казахстана», «общеказахстанского» самосознания.
Более половины русских отрицательно оценивают политическую ситуацию в стране, а уровень запроса на политическую реформу среди них составляет 45,5%. Каждый 10-й русский является сторонником радикальных методов реформирования политической системы, а каждый 6-й декларирует готовность к радикализации политических взглядов и действий. Более четверти казахстанских русских ожидают массовых акций протеста и столько же выражают готовность в них участвовать. Основные причины их недовольства — материально-экономические и этноязыковые проблемы.
«Завязанные в тугой узел эти проблемы способны мобилизовать протестный ресурс русского населения, серьезно осложнив отношения между Казахстаном и Россией», — говорится в материале АСиП.
Тем не менее казахский этнонационализм, «в последние годы активно проявляющий нетерпимость к русскоязычным согражданам, в том числе и своей этнической группы», оценивается социологами как более опасный фактор, чем скрытое недовольство русского населения.
Рост этнического национализма среди титульного этноса создает особенно благоприятную почву для вмешательства извне по типу Украины, где в качестве движущей силы «майдана» были использованы именно националистические группировки.
Пока неясным остается внутриполитический курс будущего преемника Н.А. Назарбаева, который может сохранить прежнюю модель строительства национального государства, усилить ее этнический характер или же начать следовать модели общегражданской нации. Но все эти варианты, так или иначе, создают условия для «негативной консолидации» казахов. В случае обострения внутриполитической ситуации велика вероятность резкого роста эмиграции славян, которая может достичь масштабов 1990-х гг., когда она измерялась сотнями тысяч.