Моя рідна мова / Мой родной язык Опции

[olex@]

Про мовну психотравму й українське ґетто.

Історія зі Скрипкою показала, що ще далеко не загоїлось там, де ми думали, що все позросталось. Знову раптово намалювалися «ми» і «вони».

» Нажмите, чтобы показать спойлер - нажмите опять, чтобы скрыть... «

Вирішила вперше розповісти про власний досвід україномовності, який завжди здавався мені очевидним для всіх, але сьогодні я вперше засумнівалась, спостерігаючи за категоричною «травлею» Скрипки. І подумала, що, можливо, потрібно сказати про це публічно. Мій пост більше для російськомовних моїх френдів, які не мали подібного пережиття. До того ж для мене це великий і досі не пережитий біль, і частково пояснює, чому Олег, для якого українська, до слова, навіть є не рідною, а вивченою, міг зірватися на таку емоційну некоректну репліку.

Отже, більшість україномовних дітей мого покоління (особливо центру і сходу) у свій спосіб пережили травму своєї україномовності і знають, що таке бути частиною українського ґетто в російському мовному і культурному морі. Я закінчила російську школу (батько вважав, що мене треба русифікувати, щоб підготувати до життя)… І ось ця школа життя була настільки жорстокою, що я досі ношу в голові рани і синці.

Україномовність у Києві – це коли ти дитиною виходив за поріг своєї київської квартири до школи і відразу ж, відразу відчував крижаний залізобетонний опір середовища. Найм’якіший вияв цього опору – ти інтуїтивно знаєш, що починаючи з ліфта, скрізь – у магазині, у дворі, школі, піонертаборі твоя українська – «нєкстаті», що це виклик, провокація для оточуючих, недоречна демонстрація скелету у шафі, тупе настоювання на цьому скелеті.

Це коли в тролейбусі мама говорить до тебе, п’ятирічної, українською, а чоловік в стоптаних сандалях з сусіднього місця каже: «он реп’ях до сраки прицепился бл.дь. Сколько же вас сюда приперлось, рагулей». Це коли ти називаєш своє ім’я, а тебе питають «А что за имя? Щирі украінци тіпа, да?». Це коли мама твоєї найближчої подруги каже твоїй мамі: «Мирослава хочет поступать в Шевченка на филфак? А вот я расстреляла бы всех сразу там, это же рассадник национализма». А твоя однокласниця, розповідаючи про поїздку в морський круіз, говорить: «С нами на корабле были дипломаты, интересно, что по-украински разговаривали... Не все украинцы жлобы, в основном, но не все». Це коли ти вступаєш в універ, потрапляєш нарешті в інше середовище (хоча б частково, маєш якусь підтримку) і твій сусід Володька, до якого ти заговорюєш українською питає: «Мира, а ты можеш не вы.бываться? Ты же вроде бы нормальный человек». Це коли тобі чотринадцять і маму викликають на розмову в КГБ за програму «Маруся Чурай», а бабуся звечора навіщось напрасовує мамі нічну сорочку у сумку на випадок арешту. Це коли директриса школи Зоя Сергіївна, викликавши маму до школи за якісь мої абсолютно невинні бешкети, какби вскольз на прощання каже: «Классный руководитель сообщила нам, что у вас в доме бывают гомосексуалисты и ранее судимые товарищи, поэтому я не знаю, что у нее там под чистенькой формой» (як я розумію, це про Параджанова). Одним словом, це тотально подвійне життя. Вдома – акторське письменницьке українське середовище, колядки, самвидав, в школі – ти російськомовна київська «дєвочка», хтось інший, вдаваний, не ти. І так десять років. Ви думаєте, що все це абсурд, ідіотизм і це не боляче? Що це не травма? Чи це пережите і загоєне в мені? Ви пишете пости про те, як сильно образив вас Скрипка своїм випадом? До речі, під час флешмобу #янебоюсьсказати я не раз думала про те, що всі сексуальні домагання, доторки дорослих чоловіків, різні посягання в підлітковому віці я навіть не згадую, хоч вони й були неодноразово. Для мене все перекрила мовна травма.
Пікетування Київської міської ради на підтримку проекту рішення про застосування української мови у сфері обслуговування. Київ, 20 квітня 2017 року

Пікетування Київської міської ради на підтримку проекту рішення про застосування української мови у сфері обслуговування. Київ, 20 квітня 2017 року

Я і десятки моїх знайомих україномовних пам’ятаємо кожну деталь, кожну підколку, хамство, кожен наш бій і кожну поразку на цих нескінченних барикадах. Ви не повірите, але я бачу україномовних людей перед тим, як вони відкриють рота. Ми навчились бачити і розпізнавати одне одного без слів, по очах. Так мало нас завжди було. Таким малим був і далі є наш український світ.

Перед цією агресією в дитинстві ти безсилий, незахищений, крихкий і тобі доводиться маневрувати, просити маму не говорити українською при дівчатах, бо дівчата кажуть, що це жлобство і ім’я твоє теж сільське. Мама у відповідь, лежачи з тобою в спальні плаче в темноті і каже: «Як так? Як мені моя дитина може таке казати? Господи, за що мені таке?» і ти відчуваєш, що твій світ розпинається в цьому мороці, відчуваєш, що єдина втіха – те, що цілу ніч ти не бачитимеш цього світу, школи, однокласників, маминих сліз, цієї всієї виснажливої битви, де ти наперед – жертва і де тобі не хочеться жити.

Ясна річ, що ці наші травми і неврози ми всі якось пережили, відрефлексували, витіснили, у мене не буває ніяких істерик, ніякого ідіотського кидання грошей в обличчя російськомовній касирці. Я не люблю сильних зворотів, категоричності, патріотичного пафосу, серед моїх найближчих друзів більше якраз російськомовних людей. Але мені хочеться, щоб мої російськомовні співвітчизники, сьогоднішні коментатори вчинку Скрипки ось ці мої травми і цей мій біль відчували, усвідомлювали, щоб вони у своїх оцінках, рішеннях, судженнях брали їх до уваги by default.

Після століть імперського катка варіант «а тепер давайте перегорнемо сторінку і з цього моменту хай буде мир, дружба, рівні можливості і політкоректність, а хто не погоджується з цим, той упоротий і національно озабочєний» – не працює. Це неможливо без проговорення, розуміння і усвідомлення вами того, що нам довелось пережити в кількох поколіннях. Тому, дорогі мої російськомовні друзі, інтелектуали, блогери, любимі колеги, перед тим, як судити Олега Скрипку – відчуйте будь ласка і наш біль, проникніться ним так, щоб ми це відчули. І тоді нас усіх попустить.

Скрипку жорстоко розпинати за його зрив.

Мені зрозумілі причини цього зриву. Олег один з тих, хто сам українізувався і став одним з кількох людей, які почали українське культурне відродження. Він бився і б’ється з цим опором шоубізнесового, медійного середовища довгі десятиліття. І це страшенно виснажливо, особливо коли ти кладеш на це життя. Для Скрипки російськомовність – гірка реальність постколоніалізму, портал російської культури і, як би нам не хотілося це визнавати, частково пожива, клей для ідей «русского міра» і російської державності. Я погоджуюся з ним у тому, що або наша національна революція поступово, нашими з вами спільними зусиллями, нашим порозумінням переможе, або між нами далі буде «трещина, замазанная густым пафосом» і вже наші діти, всі – і російськомовні, і україномовні – стануть одним великим ґетто в російському світі.

Мирослава Барчук, українська журналістка та телеведуча
з.і. Це правда. Не збираюся виправдовувати Олега Скрипку, тим більше, що коли грав проти нього в КВН - ФЕПС і ВТ vs радіофаку, спілкувалися виключно російською. Можна списати на те, що він був в образі Остапа Бендера, але це слабке виправдання.
Реально, на власному досвіді можу стверджувати, що Київ 80-х - був русифікованим містом і україномовність була серйозним викликом: або ти селюк, або ти націоналіст. Я мав певні проблеми з цим, бо російську мову вчив у школі, багато читав, але не розмовляв. Тому мені знадобився майже рік, щоб я, нарешті, зміг вільно володіти "язиком".
При всьому тому, мешкаючи спільно з мадярами в гуртожитку, намагався якось вивчити угорську.
(Бо ж скільки мов ти знаєш, стільки ти людина.)
Та йдеться не про те. А про мовний тиск. Свою українськість ти мусив приховувати, бо, бачте, незручно іншим. Математику, яку роками в школі вивчав українською, треба було перекладати на російську. А це складно - похідна є похідна, а не проізводная
І що смішно - я не був винятком. Зі мною в гуртожитку жили студенти - українські діти з усієї України, які, як я розумію тепер, теж, певною мірою потерпали.
Як зараз пам'ятаю слова моєї співгрупниці, коли затинаючись, я хотів щось сказати російською;
- Не бійся, говори українською, я своя.
Тоді не йшлося про політику, ми не думали про неї, про те, чому, чорт забирай!, ми приймаємо ці правила гри. Але відтоді у мені щось повернулося. І всюди, де було можливо, я говорив рідною мовою.
У Скрипки процес національної ідентифікації був складнішим. І українська його - набута мова.
І, в принципі, він має підстави звинувачувати інших в дебілізмі, бо сам зміг не лише вивчити, а й стати частиною української культури у більш важчі часи.
А після 25 років існування вже незалежної України, де державною мовою є українська, дійсно, не вивчити її здатні лише ідіоти, перепрошую за мою французьку.
з.і.2 Прошу вірно зрозуміти - ніхто не забороняє розмовляти російською, Боже збав. Але знати і вміти говорити мовою держави, в якій живеш - це обов'язково. Інакше, ти абсолютно не поважаєш ані народ, ані історію, ані культуру. Який сенс тоді мешкати тут?
Хоча, якщо дебіл, то є варіанти.

Сообщение отредактировал olex@ - Apr 25 2017, 12:32

[olex@]

» Нажмите, чтобы показать спойлер - нажмите опять, чтобы скрыть... «

чтобы приобщаться к какой-то культуре должен быть интерес или необходимость
делать это путём принуждения - сомнительно

основой распространения английского служат необходимость (технологии, международное общение) и интерес к культуре Великобритании, США
но на английском никто не заставляет никого говорить, не хочешь - не учи, не развивайся
тем не менее, английский учат многие, в том числе украинцы

для чего нужен украинский? чтобы пойти во власть воровать? чтобы прочитать "великие" произведения литературы?
по-твоему - для сохранения украинской культуры, хорошо
скажи, а ты испытываешь какие-то сожаления по поводу утраты в качестве разговорного латыни, древнеегипетского, старо(церковно)славянского, ацтекского языков?

вот я владею русским, украинским и английским B2+ (ещё несколько (3) других, но слабо)
русский для меня родной и я постоянно стараюсь расширить свои знания в нём, читаю на нём, смотрю фильмы с переводом на рус. и т.д.

ты делаешь то же самое в отношении украинского

но почему кто-то из нас должен отказываться от своих предпочтений?
примерно треть моего времени (больше половины рабочего) составляет общение на английском, но это никак не угрожает моему интересу к русскому

разве у украинского языка маленький ареал? - нет, огромный
есть множество государств и языков, в которых носителей культуры/языка в разы (даже на порядок) меньше

в википедии украинский на 16м месте, не так и плохо (учитывая демонстрируемый уровень "проблемы")

короче, к чему все эти разборки, просто развивайте язык и культуру, только не за счёт желания других говорить на своём родном языке
и ещё надо украинцам больше рожать, но обеспечивать это должно государство и власть, которую выбрали
а наш премьер заявляет о том, что украинцы спасают экономику Польши - вот бы и ушёл в отставку, тварь такая..

ps: много чего удалил в процессе написания, сам понимаешь, тема широкая и дискуссионная

Ти так і не відповів, як сталося, що білоруси практично відмовилися від рідної мови.
Хоча, а я читав білоруською, не можна сказати, що це бідна мова, чи там якась недолуга абощо.
Ба більше, у неї були перспективи перестати бути містечковою і перетворитися на національну мову держави Білорусь. Послідовна політика русифікації за сотні років, зменшення ареалу вживання, відсутність національної школи, дитсадків, вищої освіти призвели до зменшення попиту.
Ти ж сам написав нещодавно, що кількість молодих україномовних збільшується. Чи це не завдяки тому, що значно збільшилася україномовна частка всіх державних установ. Ти ж не назвеш це наругою, бо було би смішно обурюватися тому, що в Україні вивчають українську мову і вона потрібна в спілкуванні.
Щодо "прінуждєнія", то як кажуть, не хочеш жити в Україні, світ великий. На те вона і Україна. Так само, як Франція чи Польща...
Так, ми не імперія і ніколи не прагнули. І мова не для того, щоб красти чи розвивати культуру. Це засіб спілкування на цій території. створений віками. Нащо відмовлятися від того, що дано нам змалку. І впроваджувати новий, занесений імперією. Для цього існує Росія.
Ніхто не забороняє вивчати популярні (і непопулярні) мови, говорити ба навіть творити. Однак українець, як мінімум, має знати і розуміти українську в Україні. Це ж не TOEFL. І це природно. Не потрібно примусу, це апріорі, як всюди. Якщо є ще дві-три мови плюс - це прекрасно.