Моя рідна мова / Мой родной язык Опции

[olex@]

Про мовну психотравму й українське ґетто.

Історія зі Скрипкою показала, що ще далеко не загоїлось там, де ми думали, що все позросталось. Знову раптово намалювалися «ми» і «вони».

» Нажмите, чтобы показать спойлер - нажмите опять, чтобы скрыть... «

Вирішила вперше розповісти про власний досвід україномовності, який завжди здавався мені очевидним для всіх, але сьогодні я вперше засумнівалась, спостерігаючи за категоричною «травлею» Скрипки. І подумала, що, можливо, потрібно сказати про це публічно. Мій пост більше для російськомовних моїх френдів, які не мали подібного пережиття. До того ж для мене це великий і досі не пережитий біль, і частково пояснює, чому Олег, для якого українська, до слова, навіть є не рідною, а вивченою, міг зірватися на таку емоційну некоректну репліку.

Отже, більшість україномовних дітей мого покоління (особливо центру і сходу) у свій спосіб пережили травму своєї україномовності і знають, що таке бути частиною українського ґетто в російському мовному і культурному морі. Я закінчила російську школу (батько вважав, що мене треба русифікувати, щоб підготувати до життя)… І ось ця школа життя була настільки жорстокою, що я досі ношу в голові рани і синці.

Україномовність у Києві – це коли ти дитиною виходив за поріг своєї київської квартири до школи і відразу ж, відразу відчував крижаний залізобетонний опір середовища. Найм’якіший вияв цього опору – ти інтуїтивно знаєш, що починаючи з ліфта, скрізь – у магазині, у дворі, школі, піонертаборі твоя українська – «нєкстаті», що це виклик, провокація для оточуючих, недоречна демонстрація скелету у шафі, тупе настоювання на цьому скелеті.

Це коли в тролейбусі мама говорить до тебе, п’ятирічної, українською, а чоловік в стоптаних сандалях з сусіднього місця каже: «он реп’ях до сраки прицепился бл.дь. Сколько же вас сюда приперлось, рагулей». Це коли ти називаєш своє ім’я, а тебе питають «А что за имя? Щирі украінци тіпа, да?». Це коли мама твоєї найближчої подруги каже твоїй мамі: «Мирослава хочет поступать в Шевченка на филфак? А вот я расстреляла бы всех сразу там, это же рассадник национализма». А твоя однокласниця, розповідаючи про поїздку в морський круіз, говорить: «С нами на корабле были дипломаты, интересно, что по-украински разговаривали... Не все украинцы жлобы, в основном, но не все». Це коли ти вступаєш в універ, потрапляєш нарешті в інше середовище (хоча б частково, маєш якусь підтримку) і твій сусід Володька, до якого ти заговорюєш українською питає: «Мира, а ты можеш не вы.бываться? Ты же вроде бы нормальный человек». Це коли тобі чотринадцять і маму викликають на розмову в КГБ за програму «Маруся Чурай», а бабуся звечора навіщось напрасовує мамі нічну сорочку у сумку на випадок арешту. Це коли директриса школи Зоя Сергіївна, викликавши маму до школи за якісь мої абсолютно невинні бешкети, какби вскольз на прощання каже: «Классный руководитель сообщила нам, что у вас в доме бывают гомосексуалисты и ранее судимые товарищи, поэтому я не знаю, что у нее там под чистенькой формой» (як я розумію, це про Параджанова). Одним словом, це тотально подвійне життя. Вдома – акторське письменницьке українське середовище, колядки, самвидав, в школі – ти російськомовна київська «дєвочка», хтось інший, вдаваний, не ти. І так десять років. Ви думаєте, що все це абсурд, ідіотизм і це не боляче? Що це не травма? Чи це пережите і загоєне в мені? Ви пишете пости про те, як сильно образив вас Скрипка своїм випадом? До речі, під час флешмобу #янебоюсьсказати я не раз думала про те, що всі сексуальні домагання, доторки дорослих чоловіків, різні посягання в підлітковому віці я навіть не згадую, хоч вони й були неодноразово. Для мене все перекрила мовна травма.
Пікетування Київської міської ради на підтримку проекту рішення про застосування української мови у сфері обслуговування. Київ, 20 квітня 2017 року

Пікетування Київської міської ради на підтримку проекту рішення про застосування української мови у сфері обслуговування. Київ, 20 квітня 2017 року

Я і десятки моїх знайомих україномовних пам’ятаємо кожну деталь, кожну підколку, хамство, кожен наш бій і кожну поразку на цих нескінченних барикадах. Ви не повірите, але я бачу україномовних людей перед тим, як вони відкриють рота. Ми навчились бачити і розпізнавати одне одного без слів, по очах. Так мало нас завжди було. Таким малим був і далі є наш український світ.

Перед цією агресією в дитинстві ти безсилий, незахищений, крихкий і тобі доводиться маневрувати, просити маму не говорити українською при дівчатах, бо дівчата кажуть, що це жлобство і ім’я твоє теж сільське. Мама у відповідь, лежачи з тобою в спальні плаче в темноті і каже: «Як так? Як мені моя дитина може таке казати? Господи, за що мені таке?» і ти відчуваєш, що твій світ розпинається в цьому мороці, відчуваєш, що єдина втіха – те, що цілу ніч ти не бачитимеш цього світу, школи, однокласників, маминих сліз, цієї всієї виснажливої битви, де ти наперед – жертва і де тобі не хочеться жити.

Ясна річ, що ці наші травми і неврози ми всі якось пережили, відрефлексували, витіснили, у мене не буває ніяких істерик, ніякого ідіотського кидання грошей в обличчя російськомовній касирці. Я не люблю сильних зворотів, категоричності, патріотичного пафосу, серед моїх найближчих друзів більше якраз російськомовних людей. Але мені хочеться, щоб мої російськомовні співвітчизники, сьогоднішні коментатори вчинку Скрипки ось ці мої травми і цей мій біль відчували, усвідомлювали, щоб вони у своїх оцінках, рішеннях, судженнях брали їх до уваги by default.

Після століть імперського катка варіант «а тепер давайте перегорнемо сторінку і з цього моменту хай буде мир, дружба, рівні можливості і політкоректність, а хто не погоджується з цим, той упоротий і національно озабочєний» – не працює. Це неможливо без проговорення, розуміння і усвідомлення вами того, що нам довелось пережити в кількох поколіннях. Тому, дорогі мої російськомовні друзі, інтелектуали, блогери, любимі колеги, перед тим, як судити Олега Скрипку – відчуйте будь ласка і наш біль, проникніться ним так, щоб ми це відчули. І тоді нас усіх попустить.

Скрипку жорстоко розпинати за його зрив.

Мені зрозумілі причини цього зриву. Олег один з тих, хто сам українізувався і став одним з кількох людей, які почали українське культурне відродження. Він бився і б’ється з цим опором шоубізнесового, медійного середовища довгі десятиліття. І це страшенно виснажливо, особливо коли ти кладеш на це життя. Для Скрипки російськомовність – гірка реальність постколоніалізму, портал російської культури і, як би нам не хотілося це визнавати, частково пожива, клей для ідей «русского міра» і російської державності. Я погоджуюся з ним у тому, що або наша національна революція поступово, нашими з вами спільними зусиллями, нашим порозумінням переможе, або між нами далі буде «трещина, замазанная густым пафосом» і вже наші діти, всі – і російськомовні, і україномовні – стануть одним великим ґетто в російському світі.

Мирослава Барчук, українська журналістка та телеведуча
з.і. Це правда. Не збираюся виправдовувати Олега Скрипку, тим більше, що коли грав проти нього в КВН - ФЕПС і ВТ vs радіофаку, спілкувалися виключно російською. Можна списати на те, що він був в образі Остапа Бендера, але це слабке виправдання.
Реально, на власному досвіді можу стверджувати, що Київ 80-х - був русифікованим містом і україномовність була серйозним викликом: або ти селюк, або ти націоналіст. Я мав певні проблеми з цим, бо російську мову вчив у школі, багато читав, але не розмовляв. Тому мені знадобився майже рік, щоб я, нарешті, зміг вільно володіти "язиком".
При всьому тому, мешкаючи спільно з мадярами в гуртожитку, намагався якось вивчити угорську.
(Бо ж скільки мов ти знаєш, стільки ти людина.)
Та йдеться не про те. А про мовний тиск. Свою українськість ти мусив приховувати, бо, бачте, незручно іншим. Математику, яку роками в школі вивчав українською, треба було перекладати на російську. А це складно - похідна є похідна, а не проізводная
І що смішно - я не був винятком. Зі мною в гуртожитку жили студенти - українські діти з усієї України, які, як я розумію тепер, теж, певною мірою потерпали.
Як зараз пам'ятаю слова моєї співгрупниці, коли затинаючись, я хотів щось сказати російською;
- Не бійся, говори українською, я своя.
Тоді не йшлося про політику, ми не думали про неї, про те, чому, чорт забирай!, ми приймаємо ці правила гри. Але відтоді у мені щось повернулося. І всюди, де було можливо, я говорив рідною мовою.
У Скрипки процес національної ідентифікації був складнішим. І українська його - набута мова.
І, в принципі, він має підстави звинувачувати інших в дебілізмі, бо сам зміг не лише вивчити, а й стати частиною української культури у більш важчі часи.
А після 25 років існування вже незалежної України, де державною мовою є українська, дійсно, не вивчити її здатні лише ідіоти, перепрошую за мою французьку.
з.і.2 Прошу вірно зрозуміти - ніхто не забороняє розмовляти російською, Боже збав. Але знати і вміти говорити мовою держави, в якій живеш - це обов'язково. Інакше, ти абсолютно не поважаєш ані народ, ані історію, ані культуру. Який сенс тоді мешкати тут?
Хоча, якщо дебіл, то є варіанти.

Сообщение отредактировал olex@ - Apr 25 2017, 12:32

[sergo_riz]

Олесь Бузина: Наш русский Шевченко

три четверти произведений Шевченко написаны по-русски! Шевченко — это русский прозаик. Даже свой дневник он вел не на наречии родного села, а на языке империи.

Ничего, что в тогдашних условиях, в Российской империи, для того, чтобы издаваться, нужно было писать на русском? (Это, кстати, и Гоголя касается). Для информации

А вот что писал Шевченко (Бузина об этом почему-то не вспоминает).

» Нажмите, чтобы показать спойлер - нажмите опять, чтобы скрыть... «

Тарас Шевченко про мову



Микито, рідний брате!

Минуло вже більш як півтора року, а я до тебе не написав ні півсловечка. Вибачай, голубе сизий, так трапилось. Скажу щиру правду, не те, щоб ніколи було або що, а так собі ні се, ні те, ще раз вибачай... Воно, бач, і так і не так, а все-таки лучше, коли получиш, прочитаєш хоч одно слово рідне. Серце ніби засміється, коли знаєш, що там діється... А сам, як тільки получиш моє оце письмо, зараз до мене напиши, щоб я знав. Та, будь ласка, напиши до мене так, як я до тебе пишу, не по-московському, а по-нашому.

Бо москалі чужі люди,

Тяжко з ними жити:

Немає з ким поплакати,

Ні поговорити.

Так нехай же я хоч через папір почую рідне слово, нехай хоч раз поплачу веселими сльозами... Ще раз прошу, напиши мені письмо, та по-своєму, будь ласкав - а не по-московському...

Не забудь же, зараз напиши письмо - та по-своєму.

1839, ноября 15 дня, С.Петербург



Т.Шевченко, твори в 10 томах, т.6, ст.15-16





Брате Микито, треба б тебе полаять, а я не сердитий. Нехай буде так, як робиться. Бач за що я хочу тебе лаять, чом ти, як тільки получив моє письмо, до мене не написав, бо я тут турбувався. Трапляється, що письма з грішми пропадають - а в друге за те, що я твого письма не второпаю, чорт зна по-якому ти його скомпонував, не по-нашому, не по-московському - ні се ні те, а я ще тебе просив, щоб ти писав по-своєму, щоб я хоч з твоїм письмом побалакав на чужій стороні язиком людським...

Скажи Іванові Федьорці, нехай він до мене напише письмо окреме - та тілько не по-московському, а то і читать не буду - кланяйся йому.

Санкт-Петербург, Марта 2 - 1840.



Т.Шевченко, т.6, ст.17-18





... Спасибі вам і панові Артемовському за ласкаве слово. І спасибі всім тим, хто пише по-нашому або про наше.

8 декабря 1841.





Переписав оце свою Слепую, та й плачу над нею, який мене чорт спіткав і за який гріх, ще я ще сповідаюся кацапам, черствим кацапським словом. Лихо, брате отамане, єй-богу лихо. Це правда, що окрім бога і чорта в душі нашій єсть ще щось таке, таке страшне, що аж холод іде по серцеві, як хоч трошки його розкриєш, цур йому, мене тут і земляки зовуть дурним, воно правда, але що я маю робить, хіба ж я винен, що я уродився не кацапом або не французом. Що нам робить, отамане брате? Прать против рожна чи закопаться заживо в землю - не хочеться, дуже не хочеться мені друкувать С л е п у ю, але вже не маю над нею волі, та цур їй, а обридла вже вона мені.

С.П. 1842 - 15 сентября.



Т.Шевченко, т.6, ст.24





Спасибі вам і за ласкаве слово про дітей моїх Гайдамаків. Пустив я їх у люди, а до цієї пори ще ніхто й спасибі не сказав. Може й там над нами сміються так, як тут москалі зовуть мене ентузіастом, сиріч дурнем. Бог їм звидить, нехай я буду і мужицький поет, аби тілько поет, то мені більше нічого й не треба. Нехай собака лає, вітер рознесе...

Обіцянку пришлю вашим дівчатам к Великодню, а може й раньше, коли впораюсь. Тільки не ту, що вам писав, а іншу, по-московському скомпоновану. Щоб не казали москалі, що я їх язика не знаю.

С.Петербург, 25 января 1843



Т.Шевченко, т.6, ст.27





Ще ось що, чи я вам розказував, що я хочу рисувать нашу Україну, коли не розказував, то слухайте... На види і на людський бит текст буду сам писать або Куліша проситиму, а на історію потурбуйтесь, будьте ласкаві, ви писать три листочки в год. Тілько по-нашому - щоби тямили безглузді кацапи.

6-7 травня 1844. С.Петербург.



Т.Шевченко , т.6, ст.32





Нарисую види, які єсть на Україні, чи то історією, чи то красотою прикметні, вдруге - як теперішній народ живе, втретє - як він колись жив і що виробляв; із теперішнього биту посилаю вам одну картину для штампу, а ще три будуть готові у августі, а в год буде виходить 16-ть з текстом, а текст исторический будете ви компоновать, бо треба, бачте, по-нашому або так, як єсть в літописах.

29 іюня 1844. С.Петербург



Т.Шевченко, т.6, ст.32-33





Давно ворушиться в мене в голові думка, щоб перевести на наш прекрасний український язик Слово о Полку Ігоря...

Вонми гласу молення моего, друже мій єдиний, пришли мені текст Слова о полку Ігоря, а то на твоїй душі буде гріх, як не буде воно, те Слово, переведено на наш задушевний, прекрасний язик.

1 апреля 1854. Новопетровське укріплення



Т. Шевченко, т. ?





Привітай, друже мій єдиний, оцього уральского козачину, з ним я познайомився не дуже давно, він мені тоді здавався добрим чоловіком і щирим уральским козаком, може тепер зіпсувався у вашій білокаменній. Ось ще він у тебе попросить для мене Слово о полку Ігоря Максимовича або Шишкова, дай йому ради святої нашої поезії один екземпляр, коли маєш. Бачиш, у мене давно вже думка заворушилась перевести його, те слово, на наш милий, на наш любий український язик.

1854, 1 мая. Новопетровське укріплення.



Т. Шевченко, т.6, ст.87





Мой милый, мой добрый Зигмунт! Благодарю тебя за твое ласковое, сердечное, украинское слово, тысячу раз благодарю тебя. Рад бы я отвечать тем же сердцу милым словом, но я так запуган, что боюся родного милого звука.

6 квітня 1855. Новопетровське укріплення



Т. Шевченко, т.6, ст.98



Прислав мені із Пітера курінний Панько Куліш книгу своєї роботи, названу Записки о Южной Руси, писану нашим язиком... Такої доброї книги на нашому язику ще не було друковано.

22 квітня 1857. Новопетровське укріплення



Т. Шевченко, т.6, ст.130.





А Куліша як побачиш, то поцілуй його за мене і скажи йому, що такої книги, як записки о Южной Руси, я ще зроду не читав... Живо й просто вилита стареча мова.

22 квітня 1857. Новопетровське укріплення



Т. Шевченко, т.6, ст.133





Добре, дуже добре ти зробив, що надрукував Чорну раду по-нашому. Я її прочитав і в Руській беседі, і там вона добра, але по-нашому лучче.

5 декабря 1857. Нижній Новгород



Т. Шевченко, т.6, ст.155





Навчи ти мене, будь ласкав, що мені робить з руськими повістями? У мене їх десятків коло двох набереться. Затопити грубу - шкода: багато праці пропаде. Та й грошей би хотілося, бо тепер вони мені дуже потрібні. Порадь, будь ласкав, що мені робить?

26 января 1858. Нижній Новгород



Т. Шевченко т.6, ст.165





А тепер я захожусь сердиться на тебе, отаманове, наш батьку кошовий! Мабуть ти давно в землях християнських не бував і доброї мови християнської не чував, що зовеш мене закадишним другом. Чи ж чути було коли-небудь мєж християнами таке бридке, паскудне слово? Мабуть ти, батьку, забув нашу християнську мову і дощенту побусурманився?

1859. 17 січня. С.Петербург.



Т. Шевченко т.6, ст.189





Шкода, що твої хлопці написали до мене чорт-зна по якому; вони хоч би у Прісі вчилися писать по-людському.

15 мая. 1860. С.Петербург



Т. Шевченко ,т.6, ст.211





Я оце заходився жениться, то мені, бач, і тут треба гроші: а вся надія на Основу та на Кобзаря. Будущее подружіє моє зоветься Ликеря - крєпачка, сирота, така сама наймичка, як і Харитя, тілько розумніша од неї, письменна і по-московському не говорить.

22,25 августа. 1860. С.Петербург



Т. Шевченко т.6, ст.216





Хотя по языку нас не считал за немцев.



А.Грибоедов





Випускаю оце в люди другого "Кобзаря" свого, а щоб не з порожніми торбами, то наділяю його предісловієм. До вас слово моє, о братія моя українськая возлюбленная...

Велика туга осіла мою душу. Чую, а іноді й читаю: ляхи друкують, чехи, серби, болгари, чорногори, москалі - всі друкують, а в нас анітелень, неначе всім заціпало. Чого ви так, братія моя? Може злякались нашествія іноплеменних журналістів? Не бійтесь, собака лає, а вітер несе. Вони кричать, чом ми по-московські не пишемо?... Кричать о єдіной славянской літературі, а не хочуть і заглянуть, що робиться у слав"ян!

Чи розібрали вони хоч одну книжку польску, чешську, сербську або хоч і нашу?...

А на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своему, а ми по-своему. У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краше, нехай судять люди. Вони здаються на Гоголя, що він пише не по-своєму, а по-московському, або на Вальтер Скотта, що й тей по-своєму не писав. Гоголь виріс в Ніжині, а не в Малороссії - і свого язика не знає: а Вальтер Скотт в Едєнборге, а не в Шотландії - а може і це було що-небудь, що вони себе одцурались. Не знаю. А Боряц усе-таки поет народний і великий. І наш Сковорода таким би був, якби його не збила з пливу латинь, а потім московщина.

Покойний Основ"яненко дуже добре приглядався до народу та не прислухався до язика, бо може його не чув у колискі од матері, а Гулак-Артемовський хоть і чув, так забув, бо в пани постригся. Горе нам! Безуміє нас обуяло отим мерзенним панством. Нехай би вже оті Кирпи

- Гнуч сутяги - їх бог, за тяжкії гріхи наші, ще до зачатія во утробі матерній осудив киснуть і гнить в чорнилах, а то мужі мудрі, учені. Проміняли свою добру, рідну матір - на п"яницю непотребную, а в придатак ще і -в- додали.

Чому В.С.Караджич, Шафарик і іншє не постриглись у німці (Їм би зручніше було), а остались слав"янами, щирими синами матерей своїх, і славу добрую стяжали? Горе нам! Но, братія, не вдавайтесь в тугу, а молітесь богу і работайте разумно, во ім"я матері нашеї України безталанної. Амінь.

1847, марта 8



Т. Шевченко т.1, ст.373-375







Штовхаюсь я; аж землячок,

Спасибі, признався,

З циновими гудзиками:

"Де ты здесь узялся?"

"З України". - "Так як же ты

Й говорить не вмиеш

По-здешнему?" - "Ба ні, - кажу,

Говорить умію,

Та не хочу".



Т. Шевченко т.1, ст. 346





А меж ними і землячки

Де-де проглядають.

По-московській так і ріжуть,

Сміються та лають

Батьків своїх, що змалечку

Цвенькать не навчили

По-німецькій - а то тепер

І кисни в чорнилах!

П"явки! п"явки! Може, батько

Остатню корову

Жидам продав, поки вивчив

Московської мови.

Україно! Україно!

Оце твої діти,

Твої квіти молодії,

Чорнилом политі.

Московською блекотою

В німецьких теплицях

Заглушені!.. Плач, Україно

Бездітна вдовице!



Т. Шевченко т.1, ст. 251-252





І Коллара читаєте

З усієї сили,

І Шафарика, і Ганка,

І в слав"янофіли

Так і претесь... І всі мови

Слав"янського люду -

Всі знаєте. А своєї

Дастьбі... Колись будем

І по-своєму глаголить,

Як німець покаже

Та до того й історію

Нашу нам розкаже,-

Отойді ми заходимось!...



Т. Шевченкот.1, ст. 353





Єсть у мене щирий батько

(Рідного немає)-

Дасть він мені раду з вами,

Бо сам, здоров, знає,

Як то тяжко блукать в світі

Сироті без роду;

А до того - душа щира,

Козацького роду,

Не одцуравсь того слова,

Що мати співала,

Як малого повивала

З малим розмовляла;

Не одцуравсь того слова,

Що про Україну

Сліпий старець, сумуючи,

Співає під тином.



Т. Шевченко т.1, ст.80-81





Ну що б, здавалося, слова...

Слова та голос - більш нічого,

А серце б"ється - ожива

Як їх почує!.. Знать от бога

І голос той і ті слова

Ідуть меж люди!..

... Матрос

Таки земляк наш з Островної

На вахті стоя,

Журився сам собі чогось

Та й заспівав, - звичайно, тихо,

Щоб капітан не чув, бо з лиха

Якийсь лихий, хоч і земляк,

Співа матрос, як той козак,

Що в наймах виріс сиротою,

Іде служити в москалі...



Т. Шевченко т.2, ст. 85





...Ради їх

Людей закованих моїх,

Убогих, нищих... Возвеличу

Малих отих рабів німих!

Я на сторожі коло їх

Поставлю слово.



Т. Шевченко т.2, ст. 289