Моя рідна мова / Мой родной язык Опции

[olex@]

Про мовну психотравму й українське ґетто.

Історія зі Скрипкою показала, що ще далеко не загоїлось там, де ми думали, що все позросталось. Знову раптово намалювалися «ми» і «вони».

» Нажмите, чтобы показать спойлер - нажмите опять, чтобы скрыть... «

Вирішила вперше розповісти про власний досвід україномовності, який завжди здавався мені очевидним для всіх, але сьогодні я вперше засумнівалась, спостерігаючи за категоричною «травлею» Скрипки. І подумала, що, можливо, потрібно сказати про це публічно. Мій пост більше для російськомовних моїх френдів, які не мали подібного пережиття. До того ж для мене це великий і досі не пережитий біль, і частково пояснює, чому Олег, для якого українська, до слова, навіть є не рідною, а вивченою, міг зірватися на таку емоційну некоректну репліку.

Отже, більшість україномовних дітей мого покоління (особливо центру і сходу) у свій спосіб пережили травму своєї україномовності і знають, що таке бути частиною українського ґетто в російському мовному і культурному морі. Я закінчила російську школу (батько вважав, що мене треба русифікувати, щоб підготувати до життя)… І ось ця школа життя була настільки жорстокою, що я досі ношу в голові рани і синці.

Україномовність у Києві – це коли ти дитиною виходив за поріг своєї київської квартири до школи і відразу ж, відразу відчував крижаний залізобетонний опір середовища. Найм’якіший вияв цього опору – ти інтуїтивно знаєш, що починаючи з ліфта, скрізь – у магазині, у дворі, школі, піонертаборі твоя українська – «нєкстаті», що це виклик, провокація для оточуючих, недоречна демонстрація скелету у шафі, тупе настоювання на цьому скелеті.

Це коли в тролейбусі мама говорить до тебе, п’ятирічної, українською, а чоловік в стоптаних сандалях з сусіднього місця каже: «он реп’ях до сраки прицепился бл.дь. Сколько же вас сюда приперлось, рагулей». Це коли ти називаєш своє ім’я, а тебе питають «А что за имя? Щирі украінци тіпа, да?». Це коли мама твоєї найближчої подруги каже твоїй мамі: «Мирослава хочет поступать в Шевченка на филфак? А вот я расстреляла бы всех сразу там, это же рассадник национализма». А твоя однокласниця, розповідаючи про поїздку в морський круіз, говорить: «С нами на корабле были дипломаты, интересно, что по-украински разговаривали... Не все украинцы жлобы, в основном, но не все». Це коли ти вступаєш в універ, потрапляєш нарешті в інше середовище (хоча б частково, маєш якусь підтримку) і твій сусід Володька, до якого ти заговорюєш українською питає: «Мира, а ты можеш не вы.бываться? Ты же вроде бы нормальный человек». Це коли тобі чотринадцять і маму викликають на розмову в КГБ за програму «Маруся Чурай», а бабуся звечора навіщось напрасовує мамі нічну сорочку у сумку на випадок арешту. Це коли директриса школи Зоя Сергіївна, викликавши маму до школи за якісь мої абсолютно невинні бешкети, какби вскольз на прощання каже: «Классный руководитель сообщила нам, что у вас в доме бывают гомосексуалисты и ранее судимые товарищи, поэтому я не знаю, что у нее там под чистенькой формой» (як я розумію, це про Параджанова). Одним словом, це тотально подвійне життя. Вдома – акторське письменницьке українське середовище, колядки, самвидав, в школі – ти російськомовна київська «дєвочка», хтось інший, вдаваний, не ти. І так десять років. Ви думаєте, що все це абсурд, ідіотизм і це не боляче? Що це не травма? Чи це пережите і загоєне в мені? Ви пишете пости про те, як сильно образив вас Скрипка своїм випадом? До речі, під час флешмобу #янебоюсьсказати я не раз думала про те, що всі сексуальні домагання, доторки дорослих чоловіків, різні посягання в підлітковому віці я навіть не згадую, хоч вони й були неодноразово. Для мене все перекрила мовна травма.
Пікетування Київської міської ради на підтримку проекту рішення про застосування української мови у сфері обслуговування. Київ, 20 квітня 2017 року

Пікетування Київської міської ради на підтримку проекту рішення про застосування української мови у сфері обслуговування. Київ, 20 квітня 2017 року

Я і десятки моїх знайомих україномовних пам’ятаємо кожну деталь, кожну підколку, хамство, кожен наш бій і кожну поразку на цих нескінченних барикадах. Ви не повірите, але я бачу україномовних людей перед тим, як вони відкриють рота. Ми навчились бачити і розпізнавати одне одного без слів, по очах. Так мало нас завжди було. Таким малим був і далі є наш український світ.

Перед цією агресією в дитинстві ти безсилий, незахищений, крихкий і тобі доводиться маневрувати, просити маму не говорити українською при дівчатах, бо дівчата кажуть, що це жлобство і ім’я твоє теж сільське. Мама у відповідь, лежачи з тобою в спальні плаче в темноті і каже: «Як так? Як мені моя дитина може таке казати? Господи, за що мені таке?» і ти відчуваєш, що твій світ розпинається в цьому мороці, відчуваєш, що єдина втіха – те, що цілу ніч ти не бачитимеш цього світу, школи, однокласників, маминих сліз, цієї всієї виснажливої битви, де ти наперед – жертва і де тобі не хочеться жити.

Ясна річ, що ці наші травми і неврози ми всі якось пережили, відрефлексували, витіснили, у мене не буває ніяких істерик, ніякого ідіотського кидання грошей в обличчя російськомовній касирці. Я не люблю сильних зворотів, категоричності, патріотичного пафосу, серед моїх найближчих друзів більше якраз російськомовних людей. Але мені хочеться, щоб мої російськомовні співвітчизники, сьогоднішні коментатори вчинку Скрипки ось ці мої травми і цей мій біль відчували, усвідомлювали, щоб вони у своїх оцінках, рішеннях, судженнях брали їх до уваги by default.

Після століть імперського катка варіант «а тепер давайте перегорнемо сторінку і з цього моменту хай буде мир, дружба, рівні можливості і політкоректність, а хто не погоджується з цим, той упоротий і національно озабочєний» – не працює. Це неможливо без проговорення, розуміння і усвідомлення вами того, що нам довелось пережити в кількох поколіннях. Тому, дорогі мої російськомовні друзі, інтелектуали, блогери, любимі колеги, перед тим, як судити Олега Скрипку – відчуйте будь ласка і наш біль, проникніться ним так, щоб ми це відчули. І тоді нас усіх попустить.

Скрипку жорстоко розпинати за його зрив.

Мені зрозумілі причини цього зриву. Олег один з тих, хто сам українізувався і став одним з кількох людей, які почали українське культурне відродження. Він бився і б’ється з цим опором шоубізнесового, медійного середовища довгі десятиліття. І це страшенно виснажливо, особливо коли ти кладеш на це життя. Для Скрипки російськомовність – гірка реальність постколоніалізму, портал російської культури і, як би нам не хотілося це визнавати, частково пожива, клей для ідей «русского міра» і російської державності. Я погоджуюся з ним у тому, що або наша національна революція поступово, нашими з вами спільними зусиллями, нашим порозумінням переможе, або між нами далі буде «трещина, замазанная густым пафосом» і вже наші діти, всі – і російськомовні, і україномовні – стануть одним великим ґетто в російському світі.

Мирослава Барчук, українська журналістка та телеведуча
з.і. Це правда. Не збираюся виправдовувати Олега Скрипку, тим більше, що коли грав проти нього в КВН - ФЕПС і ВТ vs радіофаку, спілкувалися виключно російською. Можна списати на те, що він був в образі Остапа Бендера, але це слабке виправдання.
Реально, на власному досвіді можу стверджувати, що Київ 80-х - був русифікованим містом і україномовність була серйозним викликом: або ти селюк, або ти націоналіст. Я мав певні проблеми з цим, бо російську мову вчив у школі, багато читав, але не розмовляв. Тому мені знадобився майже рік, щоб я, нарешті, зміг вільно володіти "язиком".
При всьому тому, мешкаючи спільно з мадярами в гуртожитку, намагався якось вивчити угорську.
(Бо ж скільки мов ти знаєш, стільки ти людина.)
Та йдеться не про те. А про мовний тиск. Свою українськість ти мусив приховувати, бо, бачте, незручно іншим. Математику, яку роками в школі вивчав українською, треба було перекладати на російську. А це складно - похідна є похідна, а не проізводная
І що смішно - я не був винятком. Зі мною в гуртожитку жили студенти - українські діти з усієї України, які, як я розумію тепер, теж, певною мірою потерпали.
Як зараз пам'ятаю слова моєї співгрупниці, коли затинаючись, я хотів щось сказати російською;
- Не бійся, говори українською, я своя.
Тоді не йшлося про політику, ми не думали про неї, про те, чому, чорт забирай!, ми приймаємо ці правила гри. Але відтоді у мені щось повернулося. І всюди, де було можливо, я говорив рідною мовою.
У Скрипки процес національної ідентифікації був складнішим. І українська його - набута мова.
І, в принципі, він має підстави звинувачувати інших в дебілізмі, бо сам зміг не лише вивчити, а й стати частиною української культури у більш важчі часи.
А після 25 років існування вже незалежної України, де державною мовою є українська, дійсно, не вивчити її здатні лише ідіоти, перепрошую за мою французьку.
з.і.2 Прошу вірно зрозуміти - ніхто не забороняє розмовляти російською, Боже збав. Але знати і вміти говорити мовою держави, в якій живеш - це обов'язково. Інакше, ти абсолютно не поважаєш ані народ, ані історію, ані культуру. Який сенс тоді мешкати тут?
Хоча, якщо дебіл, то є варіанти.

Сообщение отредактировал olex@ - Apr 25 2017, 12:32

[olex@]

Я вже пару раз в цій темі писав на захист російськомовних українців, які просувають ідею українізації.
Доведеться повторитися. І як приклад, я називав Фінляндію.
Ось повний текст статті Як фіни ставали фінами. Проти Швеції - фольклор, проти Росії - терор

» Нажмите, чтобы показать спойлер - нажмите опять, чтобы скрыть... «

Фінляндія – ще одна країна з офіційною двомовністю (фінська та шведська мови), яку поряд з Бельгією, Канадою та Швейцарією дуже люблять ставити в приклад прихильники надання російській мові в Україні статусу другої державної. Насправді вони просто не знають, що рекламують. Адже якби в Україні дійсно діяли так, як діяли свого часу фіни, то «рускаязичноє насєлєніє» перестало б існувати протягом одного-двох поколінь. Історичний факт: у Фінляндії шведська мова абсолютно домінувала не десятиліттями – віками. Зараз же 92% громадян Фінляндії вважають рідною мовою фінську, а шведська займає 5,5%.

АВТОР:Іван Мельник

Три кулі для генерала
16 червня 1904 року точно об 11 годині ранку 61-річний генерал-губернатор Фінляндії Ніколай Бобриков прибув до центрального входу до будівлі фінського Сенату, відпустив свій почет і став підніматися сходами, прямуючи до зали зібрань економічного департаменту. В цьому будинку він почував себе господарем – адже протягом майже семи років Бобриков був фактично одноосібним правителем Фінляндії, підпорядкованим лише імператору Ніколаю II. І дуже багато зробив для того, щоб Велике князівство Фінляндське забуло про свою автономність і перетворилося на ще одну губернію Російської Імперії.

Ейген Шауман, 29-річний клерк з міністерства освіти, чекав на генерал-губернатора вище по сходах, біля вікна. Коли той піднявся до сходового майданчика, Шауман швидко спустився, підійшов впритул і не кажучи ні слова, тричі вистрілив у Бобрикова з пістолета. Смертельно поранений генерал-губернатор упав. Ейген Шауман приставив ствол пістолета до своїх грудей і зробив два постріли.



Фрагмент картини Акселі Галлен-Калела "Захист Сампо", написаної за сюжетом епосу "Калевала"
Шауман помер на місці, генерала Бобрикова відвезли до лікарні. Протягом дня на вулицях Гельсінкі почали збиратися юрми народу. Всіх цікавило, чи виживе Бобриков – стало відомо, що кулі Шаумана влучили в нагороди і поранили . Однак ближче до вечора медсестра з лікарні повідомила, що «все йде у вірному напрямку» - тобто, Бобриков помирає.

Юрба не приховувала радості, подекуди на вулиці вже розливали шампанське. Поліція почала арештовувати фінів за «немотивовані прояви щастя», серед кинутих до каталажки опинився відомий у майбутньому композитор Ян Сібеліус. Однак це не дуже допомогло – коли о першій ночі надійшла новина про смерть генерал-губернатора, щасливий натовп влаштував на вулицях міста справжнє свято.

Це був найдраматичніший, але далеко не єдиний епізод боротьби фінів за те, щоб залишатися фінами, розмовляти фінською мовою і жити в своїй власній країні. Вони йшли до цієї мети протягом століть чужоземного володарювання. І зрештою здобули бажане – хоча саме фінам серед усіх європейських народів, які в 19-столітті почали усвідомлювати себе нацією, було чи не найважче.

Шведські володарі та російські «визволителі»
У 13 столітті територія, яку населяли фінські племена, потрапила під контроль Шведського королівства. Взагалі ситуація, коли більшість населення говорить однією мовою, а аристократія, суди та церква – іншою, була для Європи досить типовою. Зрештою, навіть в Британії в часи норманського домінування мовою влади була французька. Однак фінів на цьому тлі вирізняє, по-перше, тривалість домінування чужої мови – аж до початку 19 століття. А по-друге, фінська мова протягом цього періоду була мовою не другого і навіть не третього, а четвертого сорту – після шведської, латини та німецької.



Ейген Шауман стріляє у Ніколая Бобрикова
Влада говорила шведською, церква – латиною, а після поширення реформації – німецькою. Про хоч якусь освіту фінською не було й мови. Її сфера використання не виходила за межі потреб неосвіченого селянства.

Та ж сама ситуація була і з літературною мовою та писемністю. Власних літературних пам’яток у фінів не було до 19 сторіччя, а писемність з’явилася у зв’язку з перекладом Біблії на фінську мову, виконану в 16 столітті єпіскопом Мікаелем Агріколою (до речі, його латинське прізвище можна перекласти як «селянин», «фермер»).

Подібна ситуація з фінською мовою, що тривала століттями, призвела до того, що фіни, які за своїм статусом хоч трохи піднімалися над рівнем неосвічених народних мас, перетворювалися на шведів. Вони не тільки ставали шведськомовними – навіть прізвища записувалися на шведський копил. Імовірно, від повної асиміляції фінів врятувала периферійність географічного положення та дуже суттєва відмінність у мові. Фінська, як відомо, не належить до індоєвропейських мов, і це послаблювало процес її «придушення».

Однак через 600 років подібного невтішного становища фінам пощастило: в ході російсько-шведської війни 1808-09 років шведи зазнали поразки, і територія нинішньої Фінляндії перейшла до Російської Імперії. На той час шведське населення складало 15%, однак в містах воно становило абсолютну більшість.

Однак із зникненням шведського політичного домінування ситуація почала розвертатися в інший бік: від фінів більше не вимагали, щоб вони ставали шведами, і освічені кола почали все активніше цікавитися власною історією, мовою, фольклором. Націоналістичний рух у Фінляндії з кожним роком посилювався. Його неофіційним гаслом стала фраза, точний автор якої невідомий: «ми не стали шведами, ми не станемо росіянами, тож будьмо фінами».

Феномен феноманії
Процес того, як фіни знову ставали фінами, увійшов до історії під назвою «феноманія». І з мовно-культурної точки зору цей процес – справжній феномен, зрівнятися з яким може хіба що трансформація івриту з мертвої мови релігійних текстів у живу мову спілкування.

На чолі фінізації стояли, як це було в аналогічних рухах інших народів Європи, представники вищих, освічених шарів суспільства. Але на відміну від українофілів 19 століття в Україні, більшість першого покоління феноманів... не знала фінської мови!!! Більше того, ці люди переважно мали шведські прізвища – за століття перебування під шведською владою імена були трансформовані «по-шведськи».

І феномани почали міняти власні імена на фінські! І за життя, і після смерті: на могильних пам’ятниках того періоду часто ставили два прізвища – офіційне шведське і «правильне» фінське.

Борцям за відродження фінської мови було недостатньо перейти на спілкування фінською в сім’ї та побуті: в багатьох випадках треба було спочатку вивчити мову. Однак тут існувала серйозна проблема: у фінів не було Національної Книги: тексту, який би став своєрідним центром кристалізації процесів національного відродження.

Точніше, не було до 1835 року, коли фінський фольклорист та лінгвіст (і лікар за основним фахом) Еліас Льоннрот упорядкував розрізнені народні пісні в цілісну епічну поему – «Калевала».

«Калевала», в якій йдеться про подвиги героя Вяйнемяйнена та його сподвижників, мала надзвичайно потужний вплив: феномани отримали переконливий доказ, що в сенсі культури та історії вони нічим не гірші від інших «великих націй».

Це відчуття особливо стало в пригоді в стосунках із «шведським табором»: у відповідь на посилену фінізацію шведськомовні кола утворили альтернативний рух «свекоманів». Центральна ідея, на яку спирався цей рух, полягала в тому, що «германська раса» (і відповідно, мова) є сильнішою й перспективнішою, ніж «відстала та нерозвинена» фінська, і відповідно, фінам таки треба изучать русский язык – язык межнационального общения ставати шведами. Загалом ця логіка мало чим відрізнялася від логіки «культурного збагачення» українців шляхом переходу на російську мову, про що люблять час від часу згадувати наші політичні русофіли.

Однак у феноманів була головна перевага: їх було більше. І вони все активніше вимагали гарантування своїх мовних прав не лише в культурно-історичній, але й в освітній та офіційній сферах.

Постріли в русифікацію
Існує поширена точка зору, що розвиток фінського націоналізму заохочувався... Російською Імперією. Мовляв, саме в такий спосіб влада намагалася «відірвати» фінів від Швеції.

Ця версія справедлива лише частково. Дійсно, Велике князівство Фінляндське отримало в складі Росії значну автономію: так, бюджет князівства витрачався виключно для внутрішніх потреб, закони розроблялися безпосередньо в місцевому сенаті (після чого імператор затверджував їх своїм підписом), призову в армію не було і т.д. Але, по-перше, процеси зацікавлення власною культурою, які зазвичай є першою ознакою появи національної свідомості, розпочалися ще у 18 столітті, а по-друге, Росія аж ніяк не займалася «фінізацією» фінів. Вона просто чинила мінімум перешкод.

Втім, були й періоди репресій: так, в 1850 році було заборонено друкувати книги фінською мовою, за винятком творів релігійного та сільськогосподарського змісту – захід, подібний до сумнозвісного Валуєвського указу 1863 року. Однак заборона проіснувала недовго. Більше того, саме в 1863 році фіни отримали довгоочікуване право користуватися рідною мовою в офіційній сфері нарівні із шведською.

Період «автономного благополуччя» фінів тривав до кінця 19 століття. Після чого імператор Ніколай II прийняв рішення, що настав час русифікувати Фінляндію. І призначив виконавцем цього завдання генерал-губернатора Ніколая Бобрикова.

Бобриков узявся за справу завзято і брутально. Спочатку фіни втратили право укладати власні закони. Потім була скасована окрема армія, і фінів почали забирати до війська на загальних засадах. Розпочалася жорстока русифікація: російську мову запровадили в Сенаті, викладання в школах та університетах почали переводити на російську, фінські газети закривалися, натомість відкривалися російськомовні.

В 1902 році Бобриков, отримавши особливі повноваження, почав висилати за кордон громадських діячів, які опиралися політиці русифікації. А коли його попросили не чинити так жорстоко, відповів: «у мене достатньо повноважень, щоб не просто висилати, але й вішати».

Героям слава
Бобрикова ненавиділа вся Фінляндія (прикметно, що ця ненависть збереглася і через півстоліття: у фінській антирадянській пісні про міністра закордонних справ СРСР Молотова говорять, що він "бреше як Бобриков"). І Ейген Шауман, який покінчив з губернатором на сходах фінського Сенату, став національним героєм.

Варто зауважити, що Шаумана аж ніяк не слід вважати екзальтованим інтелігентом: він був спортсменом, мисливцем і добре підготовленим стрільцем. І це було не просто хобі: «Товариство єгерів Фінляндії», де Шауман був скарбником, розглядалося ним як спосіб підготовки людей, знайомих із зброєю та готових у разі потреби піднятися на боротьбу за незалежність. З цією метою Шауман навіть налагодив імпорт до Фінляндії американських «вінчестерів 25-32». Правда, досить швидко він зрозумів, що для бойової зброї ця гвинтівка «заслабка», і почав рекламувати німецькі «маузери». І ця ініціатива не минула даремно: під час громадянської війни 1918 року у Фінляндії серед шюцкорів, які дали відсіч фінській червоній гвардії, було чимало "мисливців-єгерів".

Одного разу на вулиці Шаумана спробував вдарити нагайкою «рускій казачок» - за те, що той нібито загородив йому проїзд. Шауман без особливих рефлексій вийняв з кишені ножа (національний фінський ніж «пуукко», відомий на пострадянських територіях як «фінка», користувався у феноманів такою ж популярністю, як кинджал в кавказьких народів), і вдарив нападника в груди. Тому пощастило: клинок потрапив у металеву пряжку і зігнувся. Шауману вдалося втекти.

Готуючи замах на Бобрикова, Ейген Шауман свідомо прийняв рішення не тікати, а покінчити життя самогубством. Більше того, він написав листа імператору, в якій пояснював причину свого вчинку несприйняттям русифікаторських дій Бобрикова, та особливо наголошував на непричетності до замаху своєї родини, друзів чи будь-яких політичних партій.

Зараз поборники ліберально-гуманітарних цінностей люблять просторікувати про те, що від героїчних вчинків у національно-визвольній боротьбі користі мало: мовляв, краще творити культуру, ніж убивати ворогів і йти на смерть самим.

Вчинок Ейгена Шаумана переконливо спростовує це твердження. Російська влада побоялася, що в разі продовження політики русифікації вчинок Шаумана може стати початком масової боротьби фінів проти імперії. І «увімкнула задній хід». Призов фінів до російської армії було скасовано, а новий губернатор був значно менш агресивнішим стосовно фінської мови та фінського самоврядування.

На завершення варто навести два цікавих факти, які пов’язують вчинок Ейжена Шаумана з Україною. Перший – це те, що Шаумана можна вважати нашим земляком, він народився в Харкові, де служив його батько. Підказка харківській владі: поява в місті вулиці Шаумана була б цілком доречною.

Другий факт прямого зв’язку з фінськими подіями не має, але є вельми символічним за змістом. Через тридцять років, 15 червня 1934 року – майже день у день із вбивством Бобрікова – ОУНівець Григорій Мацейко так само трьома кулями відправив на той світ міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького. І з тих же самих причин: організовані Перацьким «пацифікації» українського населення "східних кресів" Польщі за суттю не дуже відрізнялися від того, що робив Бобриков у Фінляндії. І цілком логічно й виправдано, що українці відповіли на ці утиски точно так само, як свого часу - фіни.

Для тих, кому ліньки заглядати аіл спойлер я прицитую найбільш важливе, що стосується мого посту

Феномен феноманії
Процес того, як фіни знову ставали фінами, увійшов до історії під назвою «феноманія». І з мовно-культурної точки зору цей процес – справжній феномен, зрівнятися з яким може хіба що трансформація івриту з мертвої мови релігійних текстів у живу мову спілкування.

На чолі фінізації стояли, як це було в аналогічних рухах інших народів Європи, представники вищих, освічених шарів суспільства. Але на відміну від українофілів 19 століття в Україні, більшість першого покоління феноманів... не знала фінської мови!!! Більше того, ці люди переважно мали шведські прізвища – за століття перебування під шведською владою імена були трансформовані «по-шведськи».

І феномани почали міняти власні імена на фінські! І за життя, і після смерті: на могильних пам’ятниках того періоду часто ставили два прізвища – офіційне шведське і «правильне» фінське.

Борцям за відродження фінської мови було недостатньо перейти на спілкування фінською в сім’ї та побуті: в багатьох випадках треба було спочатку вивчити мову. Однак тут існувала серйозна проблема: у фінів не було Національної Книги: тексту, який би став своєрідним центром кристалізації процесів національного відродження.

Точніше, не було до 1835 року, коли фінський фольклорист та лінгвіст (і лікар за основним фахом) Еліас Льоннрот упорядкував розрізнені народні пісні в цілісну епічну поему – «Калевала».

«Калевала», в якій йдеться про подвиги героя Вяйнемяйнена та його сподвижників, мала надзвичайно потужний вплив: феномани отримали переконливий доказ, що в сенсі культури та історії вони нічим не гірші від інших «великих націй».

Це відчуття особливо стало в пригоді в стосунках із «шведським табором»: у відповідь на посилену фінізацію шведськомовні кола утворили альтернативний рух «свекоманів». Центральна ідея, на яку спирався цей рух, полягала в тому, що «германська раса» (і відповідно, мова) є сильнішою й перспективнішою, ніж «відстала та нерозвинена» фінська, і відповідно, фінам таки треба изучать русский язык – язык межнационального общения ставати шведами. Загалом ця логіка мало чим відрізнялася від логіки «культурного збагачення» українців шляхом переходу на російську мову, про що люблять час від часу згадувати наші політичні русофіли.

Однак у феноманів була головна перевага: їх було більше. І вони все активніше вимагали гарантування своїх мовних прав не лише в культурно-історичній, але й в освітній та офіційній сферах.

Висновки здатні зробити самі. І зрештою, припинити срати в репутаціях, чи дебільно докоряти, чому не українською. Бо можемо, знаємо і самостійно вирішуємо, яку мову, де і коли використовувати. Що не заважає любити свою країну, поважати мову, культуру та звичаї.

Сообщение отредактировал olex@ - Mar 14 2018, 15:19