Моя рідна мова / Мой родной язык Опции

[olex@]

Про мовну психотравму й українське ґетто.

Історія зі Скрипкою показала, що ще далеко не загоїлось там, де ми думали, що все позросталось. Знову раптово намалювалися «ми» і «вони».

» Нажмите, чтобы показать спойлер - нажмите опять, чтобы скрыть... «

Вирішила вперше розповісти про власний досвід україномовності, який завжди здавався мені очевидним для всіх, але сьогодні я вперше засумнівалась, спостерігаючи за категоричною «травлею» Скрипки. І подумала, що, можливо, потрібно сказати про це публічно. Мій пост більше для російськомовних моїх френдів, які не мали подібного пережиття. До того ж для мене це великий і досі не пережитий біль, і частково пояснює, чому Олег, для якого українська, до слова, навіть є не рідною, а вивченою, міг зірватися на таку емоційну некоректну репліку.

Отже, більшість україномовних дітей мого покоління (особливо центру і сходу) у свій спосіб пережили травму своєї україномовності і знають, що таке бути частиною українського ґетто в російському мовному і культурному морі. Я закінчила російську школу (батько вважав, що мене треба русифікувати, щоб підготувати до життя)… І ось ця школа життя була настільки жорстокою, що я досі ношу в голові рани і синці.

Україномовність у Києві – це коли ти дитиною виходив за поріг своєї київської квартири до школи і відразу ж, відразу відчував крижаний залізобетонний опір середовища. Найм’якіший вияв цього опору – ти інтуїтивно знаєш, що починаючи з ліфта, скрізь – у магазині, у дворі, школі, піонертаборі твоя українська – «нєкстаті», що це виклик, провокація для оточуючих, недоречна демонстрація скелету у шафі, тупе настоювання на цьому скелеті.

Це коли в тролейбусі мама говорить до тебе, п’ятирічної, українською, а чоловік в стоптаних сандалях з сусіднього місця каже: «он реп’ях до сраки прицепился бл.дь. Сколько же вас сюда приперлось, рагулей». Це коли ти називаєш своє ім’я, а тебе питають «А что за имя? Щирі украінци тіпа, да?». Це коли мама твоєї найближчої подруги каже твоїй мамі: «Мирослава хочет поступать в Шевченка на филфак? А вот я расстреляла бы всех сразу там, это же рассадник национализма». А твоя однокласниця, розповідаючи про поїздку в морський круіз, говорить: «С нами на корабле были дипломаты, интересно, что по-украински разговаривали... Не все украинцы жлобы, в основном, но не все». Це коли ти вступаєш в універ, потрапляєш нарешті в інше середовище (хоча б частково, маєш якусь підтримку) і твій сусід Володька, до якого ти заговорюєш українською питає: «Мира, а ты можеш не вы.бываться? Ты же вроде бы нормальный человек». Це коли тобі чотринадцять і маму викликають на розмову в КГБ за програму «Маруся Чурай», а бабуся звечора навіщось напрасовує мамі нічну сорочку у сумку на випадок арешту. Це коли директриса школи Зоя Сергіївна, викликавши маму до школи за якісь мої абсолютно невинні бешкети, какби вскольз на прощання каже: «Классный руководитель сообщила нам, что у вас в доме бывают гомосексуалисты и ранее судимые товарищи, поэтому я не знаю, что у нее там под чистенькой формой» (як я розумію, це про Параджанова). Одним словом, це тотально подвійне життя. Вдома – акторське письменницьке українське середовище, колядки, самвидав, в школі – ти російськомовна київська «дєвочка», хтось інший, вдаваний, не ти. І так десять років. Ви думаєте, що все це абсурд, ідіотизм і це не боляче? Що це не травма? Чи це пережите і загоєне в мені? Ви пишете пости про те, як сильно образив вас Скрипка своїм випадом? До речі, під час флешмобу #янебоюсьсказати я не раз думала про те, що всі сексуальні домагання, доторки дорослих чоловіків, різні посягання в підлітковому віці я навіть не згадую, хоч вони й були неодноразово. Для мене все перекрила мовна травма.
Пікетування Київської міської ради на підтримку проекту рішення про застосування української мови у сфері обслуговування. Київ, 20 квітня 2017 року

Пікетування Київської міської ради на підтримку проекту рішення про застосування української мови у сфері обслуговування. Київ, 20 квітня 2017 року

Я і десятки моїх знайомих україномовних пам’ятаємо кожну деталь, кожну підколку, хамство, кожен наш бій і кожну поразку на цих нескінченних барикадах. Ви не повірите, але я бачу україномовних людей перед тим, як вони відкриють рота. Ми навчились бачити і розпізнавати одне одного без слів, по очах. Так мало нас завжди було. Таким малим був і далі є наш український світ.

Перед цією агресією в дитинстві ти безсилий, незахищений, крихкий і тобі доводиться маневрувати, просити маму не говорити українською при дівчатах, бо дівчата кажуть, що це жлобство і ім’я твоє теж сільське. Мама у відповідь, лежачи з тобою в спальні плаче в темноті і каже: «Як так? Як мені моя дитина може таке казати? Господи, за що мені таке?» і ти відчуваєш, що твій світ розпинається в цьому мороці, відчуваєш, що єдина втіха – те, що цілу ніч ти не бачитимеш цього світу, школи, однокласників, маминих сліз, цієї всієї виснажливої битви, де ти наперед – жертва і де тобі не хочеться жити.

Ясна річ, що ці наші травми і неврози ми всі якось пережили, відрефлексували, витіснили, у мене не буває ніяких істерик, ніякого ідіотського кидання грошей в обличчя російськомовній касирці. Я не люблю сильних зворотів, категоричності, патріотичного пафосу, серед моїх найближчих друзів більше якраз російськомовних людей. Але мені хочеться, щоб мої російськомовні співвітчизники, сьогоднішні коментатори вчинку Скрипки ось ці мої травми і цей мій біль відчували, усвідомлювали, щоб вони у своїх оцінках, рішеннях, судженнях брали їх до уваги by default.

Після століть імперського катка варіант «а тепер давайте перегорнемо сторінку і з цього моменту хай буде мир, дружба, рівні можливості і політкоректність, а хто не погоджується з цим, той упоротий і національно озабочєний» – не працює. Це неможливо без проговорення, розуміння і усвідомлення вами того, що нам довелось пережити в кількох поколіннях. Тому, дорогі мої російськомовні друзі, інтелектуали, блогери, любимі колеги, перед тим, як судити Олега Скрипку – відчуйте будь ласка і наш біль, проникніться ним так, щоб ми це відчули. І тоді нас усіх попустить.

Скрипку жорстоко розпинати за його зрив.

Мені зрозумілі причини цього зриву. Олег один з тих, хто сам українізувався і став одним з кількох людей, які почали українське культурне відродження. Він бився і б’ється з цим опором шоубізнесового, медійного середовища довгі десятиліття. І це страшенно виснажливо, особливо коли ти кладеш на це життя. Для Скрипки російськомовність – гірка реальність постколоніалізму, портал російської культури і, як би нам не хотілося це визнавати, частково пожива, клей для ідей «русского міра» і російської державності. Я погоджуюся з ним у тому, що або наша національна революція поступово, нашими з вами спільними зусиллями, нашим порозумінням переможе, або між нами далі буде «трещина, замазанная густым пафосом» і вже наші діти, всі – і російськомовні, і україномовні – стануть одним великим ґетто в російському світі.

Мирослава Барчук, українська журналістка та телеведуча
з.і. Це правда. Не збираюся виправдовувати Олега Скрипку, тим більше, що коли грав проти нього в КВН - ФЕПС і ВТ vs радіофаку, спілкувалися виключно російською. Можна списати на те, що він був в образі Остапа Бендера, але це слабке виправдання.
Реально, на власному досвіді можу стверджувати, що Київ 80-х - був русифікованим містом і україномовність була серйозним викликом: або ти селюк, або ти націоналіст. Я мав певні проблеми з цим, бо російську мову вчив у школі, багато читав, але не розмовляв. Тому мені знадобився майже рік, щоб я, нарешті, зміг вільно володіти "язиком".
При всьому тому, мешкаючи спільно з мадярами в гуртожитку, намагався якось вивчити угорську.
(Бо ж скільки мов ти знаєш, стільки ти людина.)
Та йдеться не про те. А про мовний тиск. Свою українськість ти мусив приховувати, бо, бачте, незручно іншим. Математику, яку роками в школі вивчав українською, треба було перекладати на російську. А це складно - похідна є похідна, а не проізводная
І що смішно - я не був винятком. Зі мною в гуртожитку жили студенти - українські діти з усієї України, які, як я розумію тепер, теж, певною мірою потерпали.
Як зараз пам'ятаю слова моєї співгрупниці, коли затинаючись, я хотів щось сказати російською;
- Не бійся, говори українською, я своя.
Тоді не йшлося про політику, ми не думали про неї, про те, чому, чорт забирай!, ми приймаємо ці правила гри. Але відтоді у мені щось повернулося. І всюди, де було можливо, я говорив рідною мовою.
У Скрипки процес національної ідентифікації був складнішим. І українська його - набута мова.
І, в принципі, він має підстави звинувачувати інших в дебілізмі, бо сам зміг не лише вивчити, а й стати частиною української культури у більш важчі часи.
А після 25 років існування вже незалежної України, де державною мовою є українська, дійсно, не вивчити її здатні лише ідіоти, перепрошую за мою французьку.
з.і.2 Прошу вірно зрозуміти - ніхто не забороняє розмовляти російською, Боже збав. Але знати і вміти говорити мовою держави, в якій живеш - це обов'язково. Інакше, ти абсолютно не поважаєш ані народ, ані історію, ані культуру. Який сенс тоді мешкати тут?
Хоча, якщо дебіл, то є варіанти.

Сообщение отредактировал olex@ - Apr 25 2017, 12:32

[olex@]

И еще немного про возрождение "национального кинематографа"... может и клевещут - опровергайте:

Почему люди не ходят на украинское кино, на которое тратят все больше бюджетных денег

Новые украинские фильмы, о войне, атошниках и "плохом" Донбассе массово проваливаются в прокате. Но государство с каждым годом тратит на такое кино все больше денег. Со 175 миллионов три года назад госфинасирование кино дошло до миллиарда в бюджете на 2019 год.

При этом в кинематографе Украины не появилось ни новых имен, ни культовых фильмов. Если украинское кино начиналось с имен Довженко, Параджанова и Курбаса, то спустя годы история отечественного кино редко пополнялась новыми лицами такого же масштаба - а рынок кинопродукции на 95% заполнен зарубежными фильмами.

Не дуже розумію, де ти знайшов такі цифри.
Навіть у вікі дещо інші.
Тим не менше проблема є.
Я не особливий кінокритик, але українські фільми дивлюся. Не в кінотеатрі - маю такий гріх, вибираюся досить рідко. Останню картину "Богемну рапсодію" дивився в IMAX. A "Свінгерів" - вдома.
З того, що бачив, однозначний плюс - "Ізі". "Кіборги" - близькі і зрозумілі, не пафосні, але, звичайно, неособливо касові, бо цікаві нашим або перейнятим українською тематикою. Причому мушу зазначити, що якщо на "Щоденник Петлюри" у Львові квитки треба бронювати, то у Кривому Розі, наприклад, настільки "зручний" час для перегляду, що навіть за великого бажання йти на останній сеанс у місті з таким сполученням, йти на нього проблемно. Навіщо це Вілкулу?
Та дам слово Андрію Кокотюсі
Дві правди про бокс-офіс українських фільмів
Наявні дві правди — критика і творця.
Ці роздуми були у планах до виходу в широкий прокат комедії Влада Дикого «Скажене весілля». Тим більше, що напередодні вийшла інша українська комедія — Олександра Березаня «Шляхетні волоцюги», яка за перший вікенд дала не надто втішний для творців результат. Проте оголошений бокс-офіс — 588 тис. 123 гривні при показі на 144 екранах — підтверджує сумні висновки українських критиків та кіножурналістів про «холості постріли» нового українського кіно.

» Нажмите, чтобы показать спойлер - нажмите опять, чтобы скрыть... «

Парадокс у тому, що нищівно розкритикований навіть опосередковано причетними до кінопроцесів майстрами критики «Таємний щоденник Симона Петлюри» Олеся Янчука лишався лідером прокату серед українських стрічок нового сезону, відлік якого ведеться від прем'єри «Брами» Володимира Тихого. Тобто, загальний бокс-офіс за чотири вікенди склав 2 млн 385 тис. 171 гривню. Решта стрічок пасуть задніх. Дивно, але на другому місці — «Бобот та енергія Всесвіту» з бокс-офісом 1 млн 405 тис. 84 грн за п'ять вікендів. Хоча саме цей фільм, а не будь-який інший, прикро розчарував навіть палких симпатиків українського кінопродукту, до яких належить ваш автор. Імовірно, хоч якось, та й працювала обгортка дитячого кіно. Загалом вітчизняні стрічки до першого мільйона не дотягнули, маючи більшу, ніж раніше, кількість екранів.

Проте вийшло «Скажене весілля» — і все всім зіпсувало. Без малого 14 мільйонів гривень за перший вікенд при оголошеному бюджеті в 10 мільйонів. Тим самим довівши можливості української стрічки збирати повні зали в Україні. За моєю інформацією, в єдиному кінотеатрі міста Бердянська (Запорізька область) комедії спершу віддали на два не надто зручних сеанси на день. Та з наступного тижня їхню кількість збільшили, а розклад показів зробили зручнішими. Отже, кінотеатр відреагував на розголос, пішов назустріч глядацьким запитам, бо на фільмі можна заробити.

Успіх «Скаженого весілля», як на мене, досить прогнозований. І тим більше робить актуальною тему чергового протистояння по вісі «критик — творець». Її загострила публічна (наскільки доцільно вважати публічною) дискусія між критиком та аналітиком кіноринку Сергієм Васильєвим і режисеркою Мариною Степанською, авторкою фільму «Стрімголов». Послідовність подій виглядала наступним чином.

Пан Васильєв регулярно інформує зацікавлену аудиторію про переважно невтішні результати касових зборів українських стрічок. Публікації супроводжує коментарями, від яких не може утриматися в силу професії. Наприклад: «Продюсерам українських фільмів, які, як виявляється, потрібні вельми невеликій кількості глядачів, варто викуповувати по одному квитку на кожний сеанс свого фільму в тих кінотеатрах, політика яких передбачає показ стрічки за умови придбання навіть одного квитка. Буде більше користі». Після енної публікації у схожому тоні пані Степанська вибухнула гнівним дописом у себе у Фейсбуку, де звинуватила критиків у зловтішанні негодами українських фільмів у кінопрокаті. Хоча конкретних прізвищ не назвала, цитати з публікацій пана Васильєва, не лише наведеного фрагмента, але й інших, дала йому підстави прийняти обурення мисткині на свій рахунок. Після чого він детально розібрав допис опонентки та знайшов контраргументи.

Аж тут, як на лихо, трапилося «Скажене весілля». Рекордний на сьогодні бокс-офіс якого обнуляє позиції обох сторін та їхніх прихильників. Так, прокатний успіх згаданої стрічки ставить під сумнів висновок Сергія Васильєва про те, що українські фільми потрібні вельми невеликій кількості глядачів. І водночас конфліктує з цілком логічними висновками Марини Степанської: фільми «падають», бо мала кількість кінотеатрів, погане обладнання, яке нівелює художні чесноти стрічки, низька рентабельність кінотеатрів, відсутність досвіду кінопереглядів у більшості українців. Як бачимо, «Скажене весілля» заперечує обидві тези. Як рік тому — «DZIDZIO Контрабас».

Ви скажете: що хочете, адже говоримо про комедію! Проте «Шляхетні волоцюги» й «Герой мого часу» — теж комедії. Гаразд, друга зі згаданих — комедія соціальна, розрахована на специфічну аудиторію, це не «про поржать». Але ж перша зі згаданих — костюмоване музичне ретро, ще з ексцентрикою, хай сумнівної якості! Отже, не всяка комедія зробить касу та окупить себе. «Скажене весілля» більше рекламували? Так «Шляхетні волоцюги» мали не гіршу рекламу, крім усього іншого — ще й вірусну. І все одно не за горами тексти критиків, котрі дадуть успішній комедії таку саму погану оцінку, як неуспішній. Зрівнявши їх в очах своєї цільової аудиторії та протиставивши «Донбасу» Сергія Лозниці на користь останнього.

Далі закликаю бути максимально уважними. Адже «Донбас», висунутий на «Оскар» від України, так само не потішить авторів притомними касовими зборами. Прогноз підтвердиться, побачите. Згаданий факт знову зажене критиків у глухий кут. Бо доведеться міняти логіку висновків та оцінку стрічок. «Коли падають дерева» Марисі Нікітюк чи «Брама» Володимира Тихого потрібні, як зазначено вище, вельми невеликій кількості глядачів. При державних витратах на виробництво в мільйони гривень бокс-офіс витягує заледве 500 тисяч. Далі бурхливої прем'єри ніхто нікуди не йде. Добре, якщо відзначиться на фестивалі. Українці не виносять кінотеатральні каси й не запитують зайвий квиточок біля входу. Таким чином, кіно — погане.

Питання: як за такою матрицею оцінювати «Донбас», гарно прийнятий критиками задовго до виходу в український прокат? Скажете — він буде обмеженим. Так результат «необмеженого» прокату, як бачимо на наведених вище прикладах, буде таким самим чи трошки кращим, ніж обмеженого. І все одно «Донбас» не здобуде призу глядацьких симпатій, таких, як «Скажене весілля» чи минулорічні «Кіборги».

Українські кінокритики мають серйозно розібратися в собі. Якщо збори за кілька вікендів — показник інтересу й цінності українського фільму, «Донбас» для українців цінності не матиме. Як будь-яка інша стрічка, що вже вийшла у прокат чи ще планується, крім, мабуть, комедії «Секс і нічого особистого». Проте критики вже наполягають на винятковій цінності не лише «Донбасу», а й попередніх стрічок пана Лозниці. Малі бокс-офіси? То просто глядач не зрозумів. Чому ж такий критерій оцінки не застосувати, наприклад, до «Брами»?

Якщо касові збори не ознака якості, то «Скажене весілля» неякісне кіно. Але ж, на переконання критиків та їхніх фейсбук-симпатиків, лише каса є ознакою якості! Тільки порівняння витрат і здобутків свідчить про зраду чи перемогу та є мірилом глядацького інтересу. За такою шкалою цінностей критики просто зобов'язані визнати «DZIDZIO Контрабас» еталоном якості українського фільму. Якому цілком відповідає «Скажене весілля».

Проте Марина Степанська, маючи та відстоюючи свою правду, так само не права. Вона визнає свою стрічку «Стрімголов» авторським кіно. І заступається за аналогічні фільми, непрямо констатуючи: критики своїми оцінками «вбивають» фільми, бо вони — авторські. Протиставляючи їм стрічки про «гетьманів» (де вони, цікаво?), війну (яку, на Донбасі? так поки на цю тему лише «Кіборги» і ось буде «Позивний Бандерас») та виробництва 95-го кварталу («Скажене весілля» до «Студії Квартал 95» стосунку не має). Словом, претензії пані Степанської справді нагадують, за висновком пана Васильєва, маніпуляцію. Зокрема, він наголошує: опонентка вимагає «авторським» фільмам індульгенцію від будь-якої критики.

Нарешті, переходимо до двох головних висновків, до яких підштовхує наявність двох правд: критика і творця.

Критик повинен аналізувати стрічки, але не порівнювати комедію із драмою на користь фільмів Сергія Лозниці. І не брати за основу касові збори. Пора звикнути: українське кіно різне й починає поволі заповнювати порожні ніші, від бойовика до комедії. Глядацький інтерес до українського кіно не дорівнює бокс-офісу. Нове українське кіно — поки що, на жаль, не про касовий успіх та самоокупність, за рідкісним винятком.

Натомість творці завідомо авторського кіно не повинні підставлятися, звинувачуючи масового глядача у відсутності посиленого інтересу до їхніх втілених на великому екрані рефлексій. Їх має задовольняти фестивальний успіх. Вони мають засукати рукави і працювати в Україні не так із фільмом, як із прокатником. Організовуючи спецпокази за участю знімальної групи — але лише за квитками, з мінімумом запрошень та контрамарок. Результат буде той самий чи трошки кращий. Зате не буде сумного видовища порожніх залів.

Сообщение отредактировал olex@ - Dec 3 2018, 14:16