Моя рідна мова / Мой родной язык Опции

[olex@]

Про мовну психотравму й українське ґетто.

Історія зі Скрипкою показала, що ще далеко не загоїлось там, де ми думали, що все позросталось. Знову раптово намалювалися «ми» і «вони».

» Нажмите, чтобы показать спойлер - нажмите опять, чтобы скрыть... «

Вирішила вперше розповісти про власний досвід україномовності, який завжди здавався мені очевидним для всіх, але сьогодні я вперше засумнівалась, спостерігаючи за категоричною «травлею» Скрипки. І подумала, що, можливо, потрібно сказати про це публічно. Мій пост більше для російськомовних моїх френдів, які не мали подібного пережиття. До того ж для мене це великий і досі не пережитий біль, і частково пояснює, чому Олег, для якого українська, до слова, навіть є не рідною, а вивченою, міг зірватися на таку емоційну некоректну репліку.

Отже, більшість україномовних дітей мого покоління (особливо центру і сходу) у свій спосіб пережили травму своєї україномовності і знають, що таке бути частиною українського ґетто в російському мовному і культурному морі. Я закінчила російську школу (батько вважав, що мене треба русифікувати, щоб підготувати до життя)… І ось ця школа життя була настільки жорстокою, що я досі ношу в голові рани і синці.

Україномовність у Києві – це коли ти дитиною виходив за поріг своєї київської квартири до школи і відразу ж, відразу відчував крижаний залізобетонний опір середовища. Найм’якіший вияв цього опору – ти інтуїтивно знаєш, що починаючи з ліфта, скрізь – у магазині, у дворі, школі, піонертаборі твоя українська – «нєкстаті», що це виклик, провокація для оточуючих, недоречна демонстрація скелету у шафі, тупе настоювання на цьому скелеті.

Це коли в тролейбусі мама говорить до тебе, п’ятирічної, українською, а чоловік в стоптаних сандалях з сусіднього місця каже: «он реп’ях до сраки прицепился бл.дь. Сколько же вас сюда приперлось, рагулей». Це коли ти називаєш своє ім’я, а тебе питають «А что за имя? Щирі украінци тіпа, да?». Це коли мама твоєї найближчої подруги каже твоїй мамі: «Мирослава хочет поступать в Шевченка на филфак? А вот я расстреляла бы всех сразу там, это же рассадник национализма». А твоя однокласниця, розповідаючи про поїздку в морський круіз, говорить: «С нами на корабле были дипломаты, интересно, что по-украински разговаривали... Не все украинцы жлобы, в основном, но не все». Це коли ти вступаєш в універ, потрапляєш нарешті в інше середовище (хоча б частково, маєш якусь підтримку) і твій сусід Володька, до якого ти заговорюєш українською питає: «Мира, а ты можеш не вы.бываться? Ты же вроде бы нормальный человек». Це коли тобі чотринадцять і маму викликають на розмову в КГБ за програму «Маруся Чурай», а бабуся звечора навіщось напрасовує мамі нічну сорочку у сумку на випадок арешту. Це коли директриса школи Зоя Сергіївна, викликавши маму до школи за якісь мої абсолютно невинні бешкети, какби вскольз на прощання каже: «Классный руководитель сообщила нам, что у вас в доме бывают гомосексуалисты и ранее судимые товарищи, поэтому я не знаю, что у нее там под чистенькой формой» (як я розумію, це про Параджанова). Одним словом, це тотально подвійне життя. Вдома – акторське письменницьке українське середовище, колядки, самвидав, в школі – ти російськомовна київська «дєвочка», хтось інший, вдаваний, не ти. І так десять років. Ви думаєте, що все це абсурд, ідіотизм і це не боляче? Що це не травма? Чи це пережите і загоєне в мені? Ви пишете пости про те, як сильно образив вас Скрипка своїм випадом? До речі, під час флешмобу #янебоюсьсказати я не раз думала про те, що всі сексуальні домагання, доторки дорослих чоловіків, різні посягання в підлітковому віці я навіть не згадую, хоч вони й були неодноразово. Для мене все перекрила мовна травма.
Пікетування Київської міської ради на підтримку проекту рішення про застосування української мови у сфері обслуговування. Київ, 20 квітня 2017 року

Пікетування Київської міської ради на підтримку проекту рішення про застосування української мови у сфері обслуговування. Київ, 20 квітня 2017 року

Я і десятки моїх знайомих україномовних пам’ятаємо кожну деталь, кожну підколку, хамство, кожен наш бій і кожну поразку на цих нескінченних барикадах. Ви не повірите, але я бачу україномовних людей перед тим, як вони відкриють рота. Ми навчились бачити і розпізнавати одне одного без слів, по очах. Так мало нас завжди було. Таким малим був і далі є наш український світ.

Перед цією агресією в дитинстві ти безсилий, незахищений, крихкий і тобі доводиться маневрувати, просити маму не говорити українською при дівчатах, бо дівчата кажуть, що це жлобство і ім’я твоє теж сільське. Мама у відповідь, лежачи з тобою в спальні плаче в темноті і каже: «Як так? Як мені моя дитина може таке казати? Господи, за що мені таке?» і ти відчуваєш, що твій світ розпинається в цьому мороці, відчуваєш, що єдина втіха – те, що цілу ніч ти не бачитимеш цього світу, школи, однокласників, маминих сліз, цієї всієї виснажливої битви, де ти наперед – жертва і де тобі не хочеться жити.

Ясна річ, що ці наші травми і неврози ми всі якось пережили, відрефлексували, витіснили, у мене не буває ніяких істерик, ніякого ідіотського кидання грошей в обличчя російськомовній касирці. Я не люблю сильних зворотів, категоричності, патріотичного пафосу, серед моїх найближчих друзів більше якраз російськомовних людей. Але мені хочеться, щоб мої російськомовні співвітчизники, сьогоднішні коментатори вчинку Скрипки ось ці мої травми і цей мій біль відчували, усвідомлювали, щоб вони у своїх оцінках, рішеннях, судженнях брали їх до уваги by default.

Після століть імперського катка варіант «а тепер давайте перегорнемо сторінку і з цього моменту хай буде мир, дружба, рівні можливості і політкоректність, а хто не погоджується з цим, той упоротий і національно озабочєний» – не працює. Це неможливо без проговорення, розуміння і усвідомлення вами того, що нам довелось пережити в кількох поколіннях. Тому, дорогі мої російськомовні друзі, інтелектуали, блогери, любимі колеги, перед тим, як судити Олега Скрипку – відчуйте будь ласка і наш біль, проникніться ним так, щоб ми це відчули. І тоді нас усіх попустить.

Скрипку жорстоко розпинати за його зрив.

Мені зрозумілі причини цього зриву. Олег один з тих, хто сам українізувався і став одним з кількох людей, які почали українське культурне відродження. Він бився і б’ється з цим опором шоубізнесового, медійного середовища довгі десятиліття. І це страшенно виснажливо, особливо коли ти кладеш на це життя. Для Скрипки російськомовність – гірка реальність постколоніалізму, портал російської культури і, як би нам не хотілося це визнавати, частково пожива, клей для ідей «русского міра» і російської державності. Я погоджуюся з ним у тому, що або наша національна революція поступово, нашими з вами спільними зусиллями, нашим порозумінням переможе, або між нами далі буде «трещина, замазанная густым пафосом» і вже наші діти, всі – і російськомовні, і україномовні – стануть одним великим ґетто в російському світі.

Мирослава Барчук, українська журналістка та телеведуча
з.і. Це правда. Не збираюся виправдовувати Олега Скрипку, тим більше, що коли грав проти нього в КВН - ФЕПС і ВТ vs радіофаку, спілкувалися виключно російською. Можна списати на те, що він був в образі Остапа Бендера, але це слабке виправдання.
Реально, на власному досвіді можу стверджувати, що Київ 80-х - був русифікованим містом і україномовність була серйозним викликом: або ти селюк, або ти націоналіст. Я мав певні проблеми з цим, бо російську мову вчив у школі, багато читав, але не розмовляв. Тому мені знадобився майже рік, щоб я, нарешті, зміг вільно володіти "язиком".
При всьому тому, мешкаючи спільно з мадярами в гуртожитку, намагався якось вивчити угорську.
(Бо ж скільки мов ти знаєш, стільки ти людина.)
Та йдеться не про те. А про мовний тиск. Свою українськість ти мусив приховувати, бо, бачте, незручно іншим. Математику, яку роками в школі вивчав українською, треба було перекладати на російську. А це складно - похідна є похідна, а не проізводная
І що смішно - я не був винятком. Зі мною в гуртожитку жили студенти - українські діти з усієї України, які, як я розумію тепер, теж, певною мірою потерпали.
Як зараз пам'ятаю слова моєї співгрупниці, коли затинаючись, я хотів щось сказати російською;
- Не бійся, говори українською, я своя.
Тоді не йшлося про політику, ми не думали про неї, про те, чому, чорт забирай!, ми приймаємо ці правила гри. Але відтоді у мені щось повернулося. І всюди, де було можливо, я говорив рідною мовою.
У Скрипки процес національної ідентифікації був складнішим. І українська його - набута мова.
І, в принципі, він має підстави звинувачувати інших в дебілізмі, бо сам зміг не лише вивчити, а й стати частиною української культури у більш важчі часи.
А після 25 років існування вже незалежної України, де державною мовою є українська, дійсно, не вивчити її здатні лише ідіоти, перепрошую за мою французьку.
з.і.2 Прошу вірно зрозуміти - ніхто не забороняє розмовляти російською, Боже збав. Але знати і вміти говорити мовою держави, в якій живеш - це обов'язково. Інакше, ти абсолютно не поважаєш ані народ, ані історію, ані культуру. Який сенс тоді мешкати тут?
Хоча, якщо дебіл, то є варіанти.

Сообщение отредактировал olex@ - Apr 25 2017, 12:32

[olex@]

Активіст і волонтер з Бахмута Артем Мірошниченко помер в лікарні після того, як 29 листопада його жорстоко побили.

Про це повідомляє брат загиблого Сергій Мірошниченко.
«Прошу припинити допомогу. Артем помер», – написав він на сторінці у соцмережі.

«Помер не від кулі російського окупанта чи їхнього посібника. Не від ворожого ГРАДу. Помер через ненависть до української мови з боку місцевих тітушок, які почувши його мову, здійснили на нього напад», пише на своїй сторінці у фейсбуці голова правління ГО «Українська народна рада Донеччини та Луганщини» Станіслав Федорчук.

«Я не бачу причин більше мовчати. Надто багато років ми мовчали про очевидне.

Українська Донеччина та Луганщина – існує. Попри війну, відсутність реальної підтримки з боку будь-кого, крім невеликого кола людей.

Право бути українцем та говорити українською – практично завжди було викликом для місцевого криміналу, орієнтованого на Росію. Для місцевої влади, яка снила Москвою та тульськими пряниками. Нафталінових керівників освітніх та культурних закладів для яких українське означало тільки маргінальне, смішне, непотрібне. Віночки і гопки скакати.

» Нажмите, чтобы показать спойлер - нажмите опять, чтобы скрыть... «

Війна Росії проти України на Донеччині та Луганщині показала, що російським окупантам кісткою в горлі стоять українці, які пам’ятають про те, хто вони. За слово українською, за знайдені жовто-блакитні стрічки в речах можна було потрапити на підвал.

Але ця війна почалася не в 2014 році. Донецька мафія та олігархи Донеччини та Луганщини робили все аби маргіналізувати Україну та її прояви. Аби система освіти та науки належала совку та вірним підлабузникам. Щоб виховували й далі людей без прапору й національності. Без знання мови та історії.

Сьогоднішня смерть Артема Мирошниченка – це черговий злочин проти України. Це не хуліганська бійка з летальним результатом, як нас будуть переконувати місцеві поліцейські. Це продовження війни проти справжніх українців.

Тому коли ви почуєте або побачите виродків, які будуть вам розказувати про те, як потерпає «російськомовне населення Донбасу», нагадайте їм про Артема та сотень тих, кого вже не повернути.

Освіта, наука та культура мають керуватися з Києва. Жодні місцеві «еліти» не мають мати впливу на виховання громадян. Якщо ми не хочемо повторення трагедії та вбивств українців на своїй землі», – йдеться дописі.

Із самого початку війни вся родина Мирошниченків була активними учасниками волонтерського руху в місті, яке несподівано стало прифронтовим, передає Depo.Донбас з посиланням на Тиждень.

Вони не просто відкрито брали участь у патріотичних заходах, а й займались практичною допомогою військовим: понад п’ять років кожного вечора плели маскувальні сітки у волонтерському гуртку, що жартівливо називали "Весела хунта", їздили на будування укріплень навколо міста, постійно відвідували військових.

Артем, як тільки в місті з’явився медичний шпиталь Нацгвардії, одразу запропонував допомагати на кухні: за 2014-2015 рік перечистив, мабуть, тони картоплі, якою потім годували військових медиків та поранених бійців. Не рахуючись з власним часом, він все літо робив ремонт у волонтерській кімнаті, де надавали психологічну та матеріальну допомогу переселенцям. А ще він опікувався тваринами, що залишились на війні, був модератором тематичної групи на Facebook, прилаштовував покинутих тварин у добрі руки.

З початку війни вся родина принципово перейшла на українську — не тільки на офіційних заходах чи в соцмережах, а й в побуті. Мирошниченки часто ділились з друзями досвідом такого переходу, надихали спробувати, давали поради.

"За ці п’ять років я взагалі не можу назвати якусь корисну подію, що організовувалась активістами міста, в якій не брав участь Артем", - каже Володимир Курило, один з друзів Артема.

І в той трагічний вечір він теж не просто гуляв: повертався з фестивалю документальних фільмів про сучасну війну. Про причини конфлікту, яка призвела до бійки розповів випадковий перехожий, що став свідком, але зараз просить зберігти його анонімність

"Вони були добряче на напідпитку, тому їм хотілось відчувати себе сильними. "Чего ты тут ходишь?", - спитали вони випадкового перехожого. Той щось відповів, та пришвидшив рух. "А на нармальном языке ти не можешь? Мы на этом не понимаем!" - почув він", - пише видання з посиланням на це анонімне джерело.

» Нажмите, чтобы показать спойлер - нажмите опять, чтобы скрыть... «

Через дві години непритомного Мирошніченка знайшла продавчиня кіоску, що неподалік. Вона побігла до батьків, які впізнали сина, викликали швидку та поліцію. Вже вночі Артема на спецавтомобілі відвезли в Лиман, де зараз розташована обласна травматологія. Там йому зробили важку операцію, після чого він впав в кому. Лікарі не дають жодних прогнозів.

В суботу були затримані два неповнолітніх, яких підозрюють у жорстокому нападі на Артема. "Два мешканці міста Бахмута: одному 16, іншому 17, який раніше був засуджений за грабіж. Вони наздогнали його, один з них почав бити рукою і ногою по голові та тулубу, вже коли він лежав на землі. Потім він спробував його протягнути й кинути на узбіччя. Вже непритомного його ще раз кинули головою на тротуарну плитку. По другій людині ще йде слідство, а нападнику інкримінували статтю "Умисне тяжке тілесне ушкодження", але попри наше прохання про продовження арешту, можливий і інший варіант, бо він неповнолітній і раніше не притягався до кримінальної відповідальності", - розповів на терміновому брифінгу, де зібралися не тільки ЗМІ, а й громадськість міста, в.о. начальника Бахмутської поліції Ярослав Межений.

Підозрюваних затримали, одного з них, чиї професійні рухи "бійця" можна побачити на камері спостереження, залишили в ізоляторі на три дні. Подія сколихнула місто, люди були обурені зухвальством підлітків та вимагали жорсткого контролю за цим процесом. Але на першому ж судовому засіданні, де обирали запобіжний захід 16-річному спортсмену, який таким чином вирішив відпрацювати свої навички боїв без правил, громадськості вказали на двері: адвокат довела суду, що "цей натовп" активістів погано впливає на психологічний стан підлітка. На зауваження активістів, що в суді хоча б вона повинна користуватися державною мовою, вона дуже різко відповіла – "в нашом регионе все говорят на русском!" А підліток, своєю чергою, сказав, що не розуміє українську (закінчив державну українську школу, навчається в училищі).

"Після цього вже майже ніхто не сумнівався, що саме українська мова в його нетверезій свідомості стала "тригером", через який почалась бійка", – зазначає видання.

Через п’ять годин суд відмовив у клопотанні прокуратурі, відправивши підозрюваного під домашні арешт. В залі суду підліток дослухався до порад своїх опікунів і попросив пробачення у рідних Артема – мовляв, я не думав, що так все вийде... Громадськість не збирається залишати це поза увагою: зараз почали збирати гроші не тільки на лікування Артема, а й на адвоката, який буде допомагати в цій справі. Планується організація акцій під час судових засідань, навіть якщо буде заборонена присутність у залі сторонніх осіб.

Зараз відпрацьовується інша версія, менш дражлива

16-річний боєць ММА, не професійний спортсмен, побив волонтера на вулиці. За цим спостерігав ще один неповнолітній. Другий зараз знаходиться на умовно-достроковому терміні за грабіж. За даними поліції, хлопець-нападник був напідпитку та вирішив випробувати відомі йому прийоми. Вони хотіли також пограбувати чоловіка, але не змогли забрати сумку, залишили непритомного активіста і пішли додому.

Бо визнати те, що пацани причепилися до Артема лише тому, що той відповів українською, достатньо небезпечно.
Зрозуміло, що можна все це списати на Пачіму в шляпє? чи Пачиму нєт? абощо та будемо чесні і я з цим стикався неодноразово - відповідаючи українською швидше можна нарватися на таке.
Після цього здається огидним проведення толерантних опитувань, що в нашій темі.
Годі лицемірства. Можна просто запустити - українофоб ти чи ні?
Та хто ж чесно відповість?
p/s/ суки... я в Україні живу?