Моя рідна мова / Мой родной язык Опции

[olex@]

Про мовну психотравму й українське ґетто.

Історія зі Скрипкою показала, що ще далеко не загоїлось там, де ми думали, що все позросталось. Знову раптово намалювалися «ми» і «вони».

» Нажмите, чтобы показать спойлер - нажмите опять, чтобы скрыть... «

Вирішила вперше розповісти про власний досвід україномовності, який завжди здавався мені очевидним для всіх, але сьогодні я вперше засумнівалась, спостерігаючи за категоричною «травлею» Скрипки. І подумала, що, можливо, потрібно сказати про це публічно. Мій пост більше для російськомовних моїх френдів, які не мали подібного пережиття. До того ж для мене це великий і досі не пережитий біль, і частково пояснює, чому Олег, для якого українська, до слова, навіть є не рідною, а вивченою, міг зірватися на таку емоційну некоректну репліку.

Отже, більшість україномовних дітей мого покоління (особливо центру і сходу) у свій спосіб пережили травму своєї україномовності і знають, що таке бути частиною українського ґетто в російському мовному і культурному морі. Я закінчила російську школу (батько вважав, що мене треба русифікувати, щоб підготувати до життя)… І ось ця школа життя була настільки жорстокою, що я досі ношу в голові рани і синці.

Україномовність у Києві – це коли ти дитиною виходив за поріг своєї київської квартири до школи і відразу ж, відразу відчував крижаний залізобетонний опір середовища. Найм’якіший вияв цього опору – ти інтуїтивно знаєш, що починаючи з ліфта, скрізь – у магазині, у дворі, школі, піонертаборі твоя українська – «нєкстаті», що це виклик, провокація для оточуючих, недоречна демонстрація скелету у шафі, тупе настоювання на цьому скелеті.

Це коли в тролейбусі мама говорить до тебе, п’ятирічної, українською, а чоловік в стоптаних сандалях з сусіднього місця каже: «он реп’ях до сраки прицепился бл.дь. Сколько же вас сюда приперлось, рагулей». Це коли ти називаєш своє ім’я, а тебе питають «А что за имя? Щирі украінци тіпа, да?». Це коли мама твоєї найближчої подруги каже твоїй мамі: «Мирослава хочет поступать в Шевченка на филфак? А вот я расстреляла бы всех сразу там, это же рассадник национализма». А твоя однокласниця, розповідаючи про поїздку в морський круіз, говорить: «С нами на корабле были дипломаты, интересно, что по-украински разговаривали... Не все украинцы жлобы, в основном, но не все». Це коли ти вступаєш в універ, потрапляєш нарешті в інше середовище (хоча б частково, маєш якусь підтримку) і твій сусід Володька, до якого ти заговорюєш українською питає: «Мира, а ты можеш не вы.бываться? Ты же вроде бы нормальный человек». Це коли тобі чотринадцять і маму викликають на розмову в КГБ за програму «Маруся Чурай», а бабуся звечора навіщось напрасовує мамі нічну сорочку у сумку на випадок арешту. Це коли директриса школи Зоя Сергіївна, викликавши маму до школи за якісь мої абсолютно невинні бешкети, какби вскольз на прощання каже: «Классный руководитель сообщила нам, что у вас в доме бывают гомосексуалисты и ранее судимые товарищи, поэтому я не знаю, что у нее там под чистенькой формой» (як я розумію, це про Параджанова). Одним словом, це тотально подвійне життя. Вдома – акторське письменницьке українське середовище, колядки, самвидав, в школі – ти російськомовна київська «дєвочка», хтось інший, вдаваний, не ти. І так десять років. Ви думаєте, що все це абсурд, ідіотизм і це не боляче? Що це не травма? Чи це пережите і загоєне в мені? Ви пишете пости про те, як сильно образив вас Скрипка своїм випадом? До речі, під час флешмобу #янебоюсьсказати я не раз думала про те, що всі сексуальні домагання, доторки дорослих чоловіків, різні посягання в підлітковому віці я навіть не згадую, хоч вони й були неодноразово. Для мене все перекрила мовна травма.
Пікетування Київської міської ради на підтримку проекту рішення про застосування української мови у сфері обслуговування. Київ, 20 квітня 2017 року

Пікетування Київської міської ради на підтримку проекту рішення про застосування української мови у сфері обслуговування. Київ, 20 квітня 2017 року

Я і десятки моїх знайомих україномовних пам’ятаємо кожну деталь, кожну підколку, хамство, кожен наш бій і кожну поразку на цих нескінченних барикадах. Ви не повірите, але я бачу україномовних людей перед тим, як вони відкриють рота. Ми навчились бачити і розпізнавати одне одного без слів, по очах. Так мало нас завжди було. Таким малим був і далі є наш український світ.

Перед цією агресією в дитинстві ти безсилий, незахищений, крихкий і тобі доводиться маневрувати, просити маму не говорити українською при дівчатах, бо дівчата кажуть, що це жлобство і ім’я твоє теж сільське. Мама у відповідь, лежачи з тобою в спальні плаче в темноті і каже: «Як так? Як мені моя дитина може таке казати? Господи, за що мені таке?» і ти відчуваєш, що твій світ розпинається в цьому мороці, відчуваєш, що єдина втіха – те, що цілу ніч ти не бачитимеш цього світу, школи, однокласників, маминих сліз, цієї всієї виснажливої битви, де ти наперед – жертва і де тобі не хочеться жити.

Ясна річ, що ці наші травми і неврози ми всі якось пережили, відрефлексували, витіснили, у мене не буває ніяких істерик, ніякого ідіотського кидання грошей в обличчя російськомовній касирці. Я не люблю сильних зворотів, категоричності, патріотичного пафосу, серед моїх найближчих друзів більше якраз російськомовних людей. Але мені хочеться, щоб мої російськомовні співвітчизники, сьогоднішні коментатори вчинку Скрипки ось ці мої травми і цей мій біль відчували, усвідомлювали, щоб вони у своїх оцінках, рішеннях, судженнях брали їх до уваги by default.

Після століть імперського катка варіант «а тепер давайте перегорнемо сторінку і з цього моменту хай буде мир, дружба, рівні можливості і політкоректність, а хто не погоджується з цим, той упоротий і національно озабочєний» – не працює. Це неможливо без проговорення, розуміння і усвідомлення вами того, що нам довелось пережити в кількох поколіннях. Тому, дорогі мої російськомовні друзі, інтелектуали, блогери, любимі колеги, перед тим, як судити Олега Скрипку – відчуйте будь ласка і наш біль, проникніться ним так, щоб ми це відчули. І тоді нас усіх попустить.

Скрипку жорстоко розпинати за його зрив.

Мені зрозумілі причини цього зриву. Олег один з тих, хто сам українізувався і став одним з кількох людей, які почали українське культурне відродження. Він бився і б’ється з цим опором шоубізнесового, медійного середовища довгі десятиліття. І це страшенно виснажливо, особливо коли ти кладеш на це життя. Для Скрипки російськомовність – гірка реальність постколоніалізму, портал російської культури і, як би нам не хотілося це визнавати, частково пожива, клей для ідей «русского міра» і російської державності. Я погоджуюся з ним у тому, що або наша національна революція поступово, нашими з вами спільними зусиллями, нашим порозумінням переможе, або між нами далі буде «трещина, замазанная густым пафосом» і вже наші діти, всі – і російськомовні, і україномовні – стануть одним великим ґетто в російському світі.

Мирослава Барчук, українська журналістка та телеведуча
з.і. Це правда. Не збираюся виправдовувати Олега Скрипку, тим більше, що коли грав проти нього в КВН - ФЕПС і ВТ vs радіофаку, спілкувалися виключно російською. Можна списати на те, що він був в образі Остапа Бендера, але це слабке виправдання.
Реально, на власному досвіді можу стверджувати, що Київ 80-х - був русифікованим містом і україномовність була серйозним викликом: або ти селюк, або ти націоналіст. Я мав певні проблеми з цим, бо російську мову вчив у школі, багато читав, але не розмовляв. Тому мені знадобився майже рік, щоб я, нарешті, зміг вільно володіти "язиком".
При всьому тому, мешкаючи спільно з мадярами в гуртожитку, намагався якось вивчити угорську.
(Бо ж скільки мов ти знаєш, стільки ти людина.)
Та йдеться не про те. А про мовний тиск. Свою українськість ти мусив приховувати, бо, бачте, незручно іншим. Математику, яку роками в школі вивчав українською, треба було перекладати на російську. А це складно - похідна є похідна, а не проізводная
І що смішно - я не був винятком. Зі мною в гуртожитку жили студенти - українські діти з усієї України, які, як я розумію тепер, теж, певною мірою потерпали.
Як зараз пам'ятаю слова моєї співгрупниці, коли затинаючись, я хотів щось сказати російською;
- Не бійся, говори українською, я своя.
Тоді не йшлося про політику, ми не думали про неї, про те, чому, чорт забирай!, ми приймаємо ці правила гри. Але відтоді у мені щось повернулося. І всюди, де було можливо, я говорив рідною мовою.
У Скрипки процес національної ідентифікації був складнішим. І українська його - набута мова.
І, в принципі, він має підстави звинувачувати інших в дебілізмі, бо сам зміг не лише вивчити, а й стати частиною української культури у більш важчі часи.
А після 25 років існування вже незалежної України, де державною мовою є українська, дійсно, не вивчити її здатні лише ідіоти, перепрошую за мою французьку.
з.і.2 Прошу вірно зрозуміти - ніхто не забороняє розмовляти російською, Боже збав. Але знати і вміти говорити мовою держави, в якій живеш - це обов'язково. Інакше, ти абсолютно не поважаєш ані народ, ані історію, ані культуру. Який сенс тоді мешкати тут?
Хоча, якщо дебіл, то є варіанти.

Сообщение отредактировал olex@ - Apr 25 2017, 12:32

[olex@]

Так доступно?
УКРАЇНСЬКИЙ ПРАВОПИС 1928
Памятаєш, ти написав

Новые правила обязывают употреблять слова, которых в классическом украинском языке не было - такие как "етер", "анатема", "членкиня", "хімієтерапія", "пів Києва", "мітологія", "Атени" (вместо Афины), "павза" (вместо "пауза") и так далее.

Процитую, бо схоже ти не навчився відкривати посилання

УКРАЇНСЬКИЙ ПРАВОПИС 1928 (харківський правопис, правопис Голоскевича, "скрипниківка") — правопис української мови, складений та унормований впродовж 1925—28, затверджений наркомом освіти УСРР М.Скрипником 6 вересня 1928. На укр. землях у складі Рос. імперії до 1917 не було усталених правописних норм. Існували окремі правописні та граматичні системи й правила, створені літераторами та науковцями, яких дотримувалися письменники, редактори та видавці. Ситуація змінилася в умовах розпаду імперії та Української революції 1917—1921. Українська Центральна Рада видала 17 січня 1918 "Головні правила українського правопису", а УАН (нині Національна академія наук України) впродовж 1919—20 не раз ухвалювала "Головніші правила українського правопису" (оприлюднені 1921 під назвою "Найголовніші правила українського правопису"). Цей "Український правопис 1921" отримав статус першого укр. академічного правопису. Впродовж кількох років потому було проведено велику роботу з унормування укр. літ. мови, наук. термінології, словників. Процеси українізації (див. Українізації політика) посилили потребу подальшої роботи над правописом. За постановою РНК УСРР від 23 липня 1925 була організована держ. комісія на чолі з наркомом освіти УСРР О.Шумським для впорядкування правопису, до якої ввійшли 25 науковців і компартійно-рад. працівників. Упродовж 1925—26 комісія готувала проект правопису, який оприлюднили для обговорення у квітні 1926. Його розглянула Всеукр. правописна конференція (26 травня — 6 червня 1927), у роботі якої брали участь до 75 осіб з УСРР (серед них — 5 академіків, 28 професорів лінгвістики й філології, 8 учителів, 7 журналістів і 8 письменників), а також К.Студинський та І.Свєнціцький від Наукового товариства імені Шевченка і В.Сімович із Праги (нині столиця Чехії). Президія держ. комісії зредагувала пропозиції, що лунали на конференції. 4 вересня 1928 РНК УСРР затвердила Укр. правопис, норми якого стали обов’язковими у вживанні. 31 березня 1929 новий правопис прийняла ВУАН, а 29 травня 1929 — НТШ у Львові. Осн. положення правопису викладені в книзі О.Синявського "Норми української літературної мови", а 1929 Г.Голоскевич видав "Український правописний словник" (бл. 40 тис. слів, погоджених із правописом). Цей правопис увібрав усе те, що закріпила укр. мовна традиція у писемних джерелах і в усному мовленні, відбитому в нар. творчості, з додержанням двох найвагоміших писемних традицій — наддніпрянської (великоукраїнської) та галицької (західноукраїнської).

У.п. 1928 серед ін. норм передбачав у словах іншомовного походження зберігати автентичне звучання літери "Gg" (окрім грецизмів) за допомогою укр. літери "Ґґ". У словах грец. походження радилось передавати літеру "θ" завжди через "т". Напр.: етер, катедра, міт, аритметика, логаритм, дитирамб, ортографія, етіопський, Пітагор, Атени, Картагена, Корінт, Методій, Теодор, Теодосій, Теофан. Зберігалася літера "е" в словах Европа, Еспанія, Етіопія. Пропонувалось пом’якшення літери "л". Напр.: баляда, балянс, бациля, гіперболя, галянтерія, вакуоля, заля, капсуля, клявіш, клявіатура, кляса, лябораторія, лява, лябіялізація, лятифундія, паляталізація, пляж, скаля, бальон, бальотувати, бльокада, кольоквіум, кольорит, льозунг, льомбард, пльомба, сольо, фльора, фльота, шабльон, люмпенпролетаріят, альгебра, алькоголь, альхемія, альфа, альфабет, бухгальтер, Альжир, гільдія, Вільсон, бінокль, вексель, водевіль. Виняток складали грецизми та передача буквосполучення "le". Дифтонги "au", "ou" згідно з вимовою треба було передавати через "ав", "ов": авдиторія, авдієнція, автограф, локавт, бравнінг, фавна, Фавст, Штравс; Бічер-Стов, Бернард Шов. Передача кінцевих "tr", "dr" здійснювалася з використанням "е" у таких словах, як бурмістер, магістер, міністер, циліндер, Олександер. Застосовувалось відмінювання слів іншомовного походження на "-о". Наприклад: пальто — пальта, метро — метра. Зберігався суфікс "-піль" у назвах міст: Маріупіль, Мелітопіль, Севастопіль. У назвах міст на "-ськ" радили вживати укр. форму "-ське": Луцьке, Луганське, Смоленське. Також: Азовське море — Озівське море, Каховка — Кахівка. Англійське "w" перед голосними передавалось через "в", а не через "у". Отже, Вайлд, а не Уальд, Вайт, а не Уайт, Велз, а не Уельс, Вітман, а не Уїтман, Вестмінстер, а не Уестмінстр, ват, кіловат тощо.

Радилось уживати в родовому відмінку іменників 3-ї відміни на "-ть", а також 5-ти винятків (кров, любов, осінь, сіль, Русь), традиційне закінчення "-и", а не "-і". Отже, треба було писати: вісти, радости, повісти, а також відповідних іменників: крови, любови, осени, соли, Руси. Уживалось закінчення "-у" в родовому відмінку назв міст: Берліну, Лондону, Парижу, Риму, Нью-Йорку, Херсону. Виняток складали міста із суфіксальним "-ів", а також такі міста, як Остер, Житомир, Кам’янець, Перемишь, Відень, які зберігали в родовому відмінку закінчення "-а": Харків — Харкова, Чернігів — Чернігова. У давальному відмінку іменників чол. роду треба було вживати переважно закінчення "-ові", "-еві" (після голосних — "-єві"): братові, сторожеві, учителеві, роєві, рідше в іменниках середнього роду, здебільшого в назвах істот на "-ко": теляткові, дитяткові, ягняткові, лихові, військові, святові, серцеві, сонцеві. А "-у" ("-ю") рекомендовано вживати в усіх іменниках середнього роду: дереву, селу, обличчю, знанню; в іменниках чол. роду із закінченнями в називному відмінку на "-ів" ("-їв"), "-ов" ("-йов"): Львів — Львову, Ковалів — Ковалеву, Мліїв — Млієву.

1933, у ході боротьби з "українським буржуазним націоналізмом", оголосили, що У.п. 1928 був скерований на нібито штучний відрив укр. мови від російської. Норми правопису переглянули (він діяв до 18 листопада 1933), наблизили їх до рос. мови (цей процес зафіксували у правописах 1945 та 1969), проте він вживався в Західній Україні, а значна частина укр. діаспори дотримується його донині.

Скасування правопису 1928 було складовою держ. політики нищення українства, отже, ці події збігалися з Голодомором 1932—1933 років в УСРР.

Протягом існування незалежної України до сучасного правопису внесені окремі виправлення, наближені до У.п. 1928.

2018 Мін-во освіти і науки України винесло на громад. обговорення нову редакцію укр. правопису, підготовленого Укр. нац. комісією з питань правопису (склад комісії затверджений постановою КМ України 2015). Комісія констатувала повернення до життя низки "особливостей" "харківського" правопису, "поновлення яких має наукове підґрунтя". 24 жовтня 2018 нова редакція укр. правопису була схвалена на спільному засіданні Президії НАН України та колегії Мін-ва освіти і науки України, 22 травня 2019 — постановою КМ України. Новий правопис почав діяти з 3 червня 2019.