Моя рідна мова / Мой родной язык Опции

[olex@]

Про мовну психотравму й українське ґетто.

Історія зі Скрипкою показала, що ще далеко не загоїлось там, де ми думали, що все позросталось. Знову раптово намалювалися «ми» і «вони».

» Нажмите, чтобы показать спойлер - нажмите опять, чтобы скрыть... «

Вирішила вперше розповісти про власний досвід україномовності, який завжди здавався мені очевидним для всіх, але сьогодні я вперше засумнівалась, спостерігаючи за категоричною «травлею» Скрипки. І подумала, що, можливо, потрібно сказати про це публічно. Мій пост більше для російськомовних моїх френдів, які не мали подібного пережиття. До того ж для мене це великий і досі не пережитий біль, і частково пояснює, чому Олег, для якого українська, до слова, навіть є не рідною, а вивченою, міг зірватися на таку емоційну некоректну репліку.

Отже, більшість україномовних дітей мого покоління (особливо центру і сходу) у свій спосіб пережили травму своєї україномовності і знають, що таке бути частиною українського ґетто в російському мовному і культурному морі. Я закінчила російську школу (батько вважав, що мене треба русифікувати, щоб підготувати до життя)… І ось ця школа життя була настільки жорстокою, що я досі ношу в голові рани і синці.

Україномовність у Києві – це коли ти дитиною виходив за поріг своєї київської квартири до школи і відразу ж, відразу відчував крижаний залізобетонний опір середовища. Найм’якіший вияв цього опору – ти інтуїтивно знаєш, що починаючи з ліфта, скрізь – у магазині, у дворі, школі, піонертаборі твоя українська – «нєкстаті», що це виклик, провокація для оточуючих, недоречна демонстрація скелету у шафі, тупе настоювання на цьому скелеті.

Це коли в тролейбусі мама говорить до тебе, п’ятирічної, українською, а чоловік в стоптаних сандалях з сусіднього місця каже: «он реп’ях до сраки прицепился бл.дь. Сколько же вас сюда приперлось, рагулей». Це коли ти називаєш своє ім’я, а тебе питають «А что за имя? Щирі украінци тіпа, да?». Це коли мама твоєї найближчої подруги каже твоїй мамі: «Мирослава хочет поступать в Шевченка на филфак? А вот я расстреляла бы всех сразу там, это же рассадник национализма». А твоя однокласниця, розповідаючи про поїздку в морський круіз, говорить: «С нами на корабле были дипломаты, интересно, что по-украински разговаривали... Не все украинцы жлобы, в основном, но не все». Це коли ти вступаєш в універ, потрапляєш нарешті в інше середовище (хоча б частково, маєш якусь підтримку) і твій сусід Володька, до якого ти заговорюєш українською питає: «Мира, а ты можеш не вы.бываться? Ты же вроде бы нормальный человек». Це коли тобі чотринадцять і маму викликають на розмову в КГБ за програму «Маруся Чурай», а бабуся звечора навіщось напрасовує мамі нічну сорочку у сумку на випадок арешту. Це коли директриса школи Зоя Сергіївна, викликавши маму до школи за якісь мої абсолютно невинні бешкети, какби вскольз на прощання каже: «Классный руководитель сообщила нам, что у вас в доме бывают гомосексуалисты и ранее судимые товарищи, поэтому я не знаю, что у нее там под чистенькой формой» (як я розумію, це про Параджанова). Одним словом, це тотально подвійне життя. Вдома – акторське письменницьке українське середовище, колядки, самвидав, в школі – ти російськомовна київська «дєвочка», хтось інший, вдаваний, не ти. І так десять років. Ви думаєте, що все це абсурд, ідіотизм і це не боляче? Що це не травма? Чи це пережите і загоєне в мені? Ви пишете пости про те, як сильно образив вас Скрипка своїм випадом? До речі, під час флешмобу #янебоюсьсказати я не раз думала про те, що всі сексуальні домагання, доторки дорослих чоловіків, різні посягання в підлітковому віці я навіть не згадую, хоч вони й були неодноразово. Для мене все перекрила мовна травма.
Пікетування Київської міської ради на підтримку проекту рішення про застосування української мови у сфері обслуговування. Київ, 20 квітня 2017 року

Пікетування Київської міської ради на підтримку проекту рішення про застосування української мови у сфері обслуговування. Київ, 20 квітня 2017 року

Я і десятки моїх знайомих україномовних пам’ятаємо кожну деталь, кожну підколку, хамство, кожен наш бій і кожну поразку на цих нескінченних барикадах. Ви не повірите, але я бачу україномовних людей перед тим, як вони відкриють рота. Ми навчились бачити і розпізнавати одне одного без слів, по очах. Так мало нас завжди було. Таким малим був і далі є наш український світ.

Перед цією агресією в дитинстві ти безсилий, незахищений, крихкий і тобі доводиться маневрувати, просити маму не говорити українською при дівчатах, бо дівчата кажуть, що це жлобство і ім’я твоє теж сільське. Мама у відповідь, лежачи з тобою в спальні плаче в темноті і каже: «Як так? Як мені моя дитина може таке казати? Господи, за що мені таке?» і ти відчуваєш, що твій світ розпинається в цьому мороці, відчуваєш, що єдина втіха – те, що цілу ніч ти не бачитимеш цього світу, школи, однокласників, маминих сліз, цієї всієї виснажливої битви, де ти наперед – жертва і де тобі не хочеться жити.

Ясна річ, що ці наші травми і неврози ми всі якось пережили, відрефлексували, витіснили, у мене не буває ніяких істерик, ніякого ідіотського кидання грошей в обличчя російськомовній касирці. Я не люблю сильних зворотів, категоричності, патріотичного пафосу, серед моїх найближчих друзів більше якраз російськомовних людей. Але мені хочеться, щоб мої російськомовні співвітчизники, сьогоднішні коментатори вчинку Скрипки ось ці мої травми і цей мій біль відчували, усвідомлювали, щоб вони у своїх оцінках, рішеннях, судженнях брали їх до уваги by default.

Після століть імперського катка варіант «а тепер давайте перегорнемо сторінку і з цього моменту хай буде мир, дружба, рівні можливості і політкоректність, а хто не погоджується з цим, той упоротий і національно озабочєний» – не працює. Це неможливо без проговорення, розуміння і усвідомлення вами того, що нам довелось пережити в кількох поколіннях. Тому, дорогі мої російськомовні друзі, інтелектуали, блогери, любимі колеги, перед тим, як судити Олега Скрипку – відчуйте будь ласка і наш біль, проникніться ним так, щоб ми це відчули. І тоді нас усіх попустить.

Скрипку жорстоко розпинати за його зрив.

Мені зрозумілі причини цього зриву. Олег один з тих, хто сам українізувався і став одним з кількох людей, які почали українське культурне відродження. Він бився і б’ється з цим опором шоубізнесового, медійного середовища довгі десятиліття. І це страшенно виснажливо, особливо коли ти кладеш на це життя. Для Скрипки російськомовність – гірка реальність постколоніалізму, портал російської культури і, як би нам не хотілося це визнавати, частково пожива, клей для ідей «русского міра» і російської державності. Я погоджуюся з ним у тому, що або наша національна революція поступово, нашими з вами спільними зусиллями, нашим порозумінням переможе, або між нами далі буде «трещина, замазанная густым пафосом» і вже наші діти, всі – і російськомовні, і україномовні – стануть одним великим ґетто в російському світі.

Мирослава Барчук, українська журналістка та телеведуча
з.і. Це правда. Не збираюся виправдовувати Олега Скрипку, тим більше, що коли грав проти нього в КВН - ФЕПС і ВТ vs радіофаку, спілкувалися виключно російською. Можна списати на те, що він був в образі Остапа Бендера, але це слабке виправдання.
Реально, на власному досвіді можу стверджувати, що Київ 80-х - був русифікованим містом і україномовність була серйозним викликом: або ти селюк, або ти націоналіст. Я мав певні проблеми з цим, бо російську мову вчив у школі, багато читав, але не розмовляв. Тому мені знадобився майже рік, щоб я, нарешті, зміг вільно володіти "язиком".
При всьому тому, мешкаючи спільно з мадярами в гуртожитку, намагався якось вивчити угорську.
(Бо ж скільки мов ти знаєш, стільки ти людина.)
Та йдеться не про те. А про мовний тиск. Свою українськість ти мусив приховувати, бо, бачте, незручно іншим. Математику, яку роками в школі вивчав українською, треба було перекладати на російську. А це складно - похідна є похідна, а не проізводная
І що смішно - я не був винятком. Зі мною в гуртожитку жили студенти - українські діти з усієї України, які, як я розумію тепер, теж, певною мірою потерпали.
Як зараз пам'ятаю слова моєї співгрупниці, коли затинаючись, я хотів щось сказати російською;
- Не бійся, говори українською, я своя.
Тоді не йшлося про політику, ми не думали про неї, про те, чому, чорт забирай!, ми приймаємо ці правила гри. Але відтоді у мені щось повернулося. І всюди, де було можливо, я говорив рідною мовою.
У Скрипки процес національної ідентифікації був складнішим. І українська його - набута мова.
І, в принципі, він має підстави звинувачувати інших в дебілізмі, бо сам зміг не лише вивчити, а й стати частиною української культури у більш важчі часи.
А після 25 років існування вже незалежної України, де державною мовою є українська, дійсно, не вивчити її здатні лише ідіоти, перепрошую за мою французьку.
з.і.2 Прошу вірно зрозуміти - ніхто не забороняє розмовляти російською, Боже збав. Але знати і вміти говорити мовою держави, в якій живеш - це обов'язково. Інакше, ти абсолютно не поважаєш ані народ, ані історію, ані культуру. Який сенс тоді мешкати тут?
Хоча, якщо дебіл, то є варіанти.

Сообщение отредактировал olex@ - Apr 25 2017, 12:32

[Vox]

Ти реально заперечуєш можливість розвитку української мови. Тобто, нехай залишається все, так як воно є. Ну, типу була русифікація України (сподіваюся, з цим ти погоджуєшся), так сталося, що ж поробиш, треба йти далі. Це, як крадію сказати, ну, вкрав, жертва якось впоралася зі втратою, можеш лишати собі.
Про справедливість не йдеться. Відновлювати статус кво не будемо. Всі вже звикли. Какая разніца?

Как я уже писал дальше, история меня перестала интересовать, историю на хлеб не намажешь и своим работникам, в качестве зарплаты, я выдать тоже не могу, так что русификацию, украинизацию, даже вопрос о том, чей язык больше выдуман, я предпочитаю оставить во вчерашнем дне, пусть в этом историки ковыряются. У меня есть сегодняшний день и день этот не очень, завтрашний день тоже будет не очень, если я буду сидеть и думать только о вчерашнем.

Або ще краще. А давайте хай ринок вирішує. Я навіть не хочу тут наводити причини, які унеможливлюють це робити. Бо мова - це не товар.
Якщо так міркувати, то ми б досі не мали української озвучки в кінотеатрах, бо дяді, що роблять російську, можуть легко продавати її всюди, де люди розуміють російську мову. Нащо себе обтяжувати додатково? Піпл схаває і так.
Квоти задля підтримки вітчизняних "виробників" не наш велосипед, ця практика існує в багатьох країнах. Інша річ - правильно виписати умови і забезпечити якість виконання. Але ж це вже питання політики радіостанцій. Наприклад, я слухаю Джаз ФМ і не маю особливих закидів щодо плейлісту.

Так работает капитализм, мы же всеми силами отгребаем от себя "проклятый совок", а на деле строим новый, еще хуже. И да, язык - это не товар, это инструмент общения, в этом его функция.
Насчет дубляжа, скажу с точки зрения бизнеса - если государство ничего не сделало дли изготовления какого-либо продукта, то справедливо было бы ему нахер сходить со своими пожеданиями. Государство снимает кино - пожалуйста, на том языке, на котором его хочет смотреть его зритель.

Ну да ладно, у нас типа представительская демократия и некоторые лица, которым дали возможность, протянули эту обязаловку, ну ок, к сожалению, эта схема именно так и работает, но я кошельком голосую против и просто не хожу в кино. Радио тоже не слушаю. Жду своего представителя, за которого я буду голосовать и агитировать других, если он пообещает вернуть мне выбор и даст возможность голосовать кошельком за интересный мне продукт. Надеюсь, рано или поздно, такой представитель появится.

До чого я веду? Вірна збалансована послідовна українізація зшиває Україну. Народ у своєму загалі не надто переймається мовним питанням, позаяк, існують більш важливі проблеми. Російськомовним треба змиритися з тим, що державна мова в Україні - українська, що тягне за собою певні обов'язки.
І найближчим часом Рада має прийняти закон про мови меншин, як і пропонувалося. Ось це може захистити ваші права і зняти напругу і зайві очікування.

Я не вижу никаких швов в принудиловке, а в популяризаторство наши влажноможцы не умеют. Хотите дубляж - сделайте дубляж и предложите его дешевле, а народ сам выберет, что он хочет смотреть. Хотите книгоиздательство - влейте денег в украинские переводы и сделайте их доступней, вот это правильный путь, который не будет вызывать спопротивления и отторжения. Но когда просто отбирают выбор - это вызывает презрение, не более.

И языковым вопросом народ вполне себе интересуется, я по себе сужу и по знакомым своим, так уж сложилось, что у нас тут как раз сфера обслуживания и продажники, рассказать, например, чего стоит сейчас переделать какой-нибудь древний непонятно на чем написанный сайт, чтоб он стал двуязычным? И это только ради того, чтоб потом какой-нибудь высер типа той прибацаной пысмэнныкэссы мозг не вынимала.