Моя рідна мова / Мой родной язык Опции

[Федор Сумкин]

Федя, ощущение что ты только сидишь и ждешь когда по ictv прокрутят бриллиантовую руку

Это только дурачки типа тебя так думают. Умные люди умеют читать и понимают что под понятие "поширення" попадает любая легальная коммерческая деятельность (прокат, вещание в онлайне и прочее). Я вот давно уже легально кино покупаю на посмотреть, но тут придется вернуться на пиратские торенты. Кстати да, на юьуб тоже можно накатать жалобу за нарушение закона про распространение...

[rombel]

Это только дурачки типа тебя так думают. Умные люди умеют читать и понимают что под понятие "поширення" попадает любая легальная коммерческая деятельность (прокат, вещание в онлайне и прочее). Я вот давно уже легально кино покупаю на посмотреть, но тут придется вернуться на пиратские торенты. Кстати да, на юьуб тоже можно накатать жалобу за нарушение закона про распространение...

не дурачек. почитай это с твоей голосовалик

Телерадіоорганізації, зазначені в частинах другій - четвертій цієї статті, у кожному із визначених у цій статті проміжків часу здійснюють трансляцію фільмів та/або передач, які не є їхнім власним продуктом, виключно державною мовою, за винятком фільмів і передач (крім дитячих та анімаційних), створених до 1 серпня 1991 року.
https://protocol.ua/ua/pro_telebachennya_i_...nya_stattya_10/

Сообщение отредактировал rombel - Jul 17 2021, 11:41

[sergo_riz]

в "горячо любимой цивилизованной и демократической Европе" нет таких строгих правил в большинстве стран - есть нормальный выбор между языками...

Назови хоть одну европейскую страну (и не только европейскую), где на на законодательном уровне закреплено, что знание государственного языка необязательно для граждан этого государства.

[drocha]

Ок. Давайте разберемся с Голанскими высотами. Шо там по закону и шо в реальности ? Ну что бы видно было как "многие страны все таки соблюдают закон".

а какие страны признают право Израиля на владение этой территорией ?

» Нажмите, чтобы показать спойлер - нажмите опять, чтобы скрыть... «

Кстати, а чего это пан olex@ пропустил такую знатную перемогу мовных борцунов ?

• мовою поширення та демонстрування фільмів в Україні є державна мова. Фільми, створені іноземною мовою, розповсюджуються та демонструються, зокрема і на телебаченні, дубльованими або озвученими державною мовою. Поряд із державною мовою фільми можуть містити аудіодоріжки іншими мовами. Демонстрування іноземних фільмів мовою оригіналу з субтитрами державною мовою дозволяється в кінотеатрах, якщо кількість таких сеансів не перевищує 10 % від усіх сеансів або в рамках кінофестивалів. Про показ фільму мовою оригіналу із субтитрами має бути повідомлено завчасно;

• українські видавці зобов'язані видавати державною мовою не менше 50 відсотків усіх виданих упродовж року назв книжкових видань, а частка книжок державною мовою, наявних у продажу в кожній книгарні або іншому закладі, що здійснює книгорозповсюдження, має становити не менше 50 відсотків.

Если с книжками еще куда ни шло, говна для пропорции напечатают много, но вот стоить из-за этого они станут совсем дохера, то старых советских фильмов больше не будет, и это вот жалко.... Хотя наверно 17 мгновений или Место встречи на украинском выглядели бы шедеврально....

на английском же смотрят ,и не возмущаются а ты Федор фильмы с Джеки Чаном на языке оригинала смотришь?

ох умора,вы два таких кумедных персонажа ,читаешь и не надо никаких юморных сайтов открывать

[SSSK0]

Назови хоть одну европейскую страну (и не только европейскую), где на на законодательном уровне закреплено, что знание государственного языка необязательно для граждан этого государства.

Ух ты - какой шикарный вопрос... ну вот прямо вершина манипуляции...

Когда есть выбор - все нормально... хоть один язык надо знать... что тут непонятного? Хотя насчет обязанности я сомневаюсь - был бы рад увидеть подтверждения ОБЯЗАННОСТИ всех граждан без исключения знать гос. язык... - это точно про Европу?

Швейцария - немецкий, французский, итальянский, ретороманский (национальные языки на федеральном уровне)...
Австрия — закон об использовании хорватского, венгерского и словенского языков...
Бельгия - французский, нидерландский...
Ирландия - английский, ирландский...
....

...ну лень уже постить общеизвестные факты - ну почти нигде так патриоты с ума не сходят ради ОДНОГО языка... ну тупик же... ну глупо же всё и всех загонять в стойло одного провинциального языка...

[rombel]

....

...ну лень уже постить общеизвестные факты - ну почти нигде так патриоты с ума не сходят ради ОДНОГО языка... ну тупик же... ну глупо же всё и всех загонять в стойло одного провинциального языка...

все верно. поэтому не надо навязывать российский язык

[SSSK0]

все верно. поэтому не надо навязывать российский язык

Полностью поддерживаю! Не надо навязывать ОДИН язык - это путь в никуда...

[drocha]

Ух ты - какой шикарный вопрос... ну вот прямо вершина манипуляции...

Когда есть выбор - все нормально... хоть один язык надо знать... что тут непонятного? Хотя насчет обязанности я сомневаюсь - был бы рад увидеть подтверждения ОБЯЗАННОСТИ всех граждан без исключения знать гос. язык... - это точно про Европу?

Швейцария - немецкий, французский, итальянский, ретороманский (национальные языки на федеральном уровне)...
Австрия — закон об использовании хорватского, венгерского и словенского языков...
Бельгия - французский, нидерландский...
Ирландия - английский, ирландский...
....

...ну лень уже постить общеизвестные факты - ну почти нигде так патриоты с ума не сходят ради ОДНОГО языка... ну тупик же... ну глупо же всё и всех загонять в стойло одного провинциального языка...

глупо выглядит твое блеяние,это факт !

писали тебе уже об этом не не один раз ,но старость берет свое

а в Германии деловодство и вещание на тв и радио на каком языке?

[Федор Сумкин]

а какие страны признают право Израиля на владение этой территорией ?

А какие страны это осуждают и ввели за это санкции ?

[drocha]

А какие страны это осуждают и ввели за это санкции ?

те страны ,которые не признали эту землю за Израилем ,или этого мало?

а еще есть страны ,которые не признают Израиль?

Сообщение отредактировал drocha - Jul 17 2021, 19:42

[Федор Сумкин]

те страны ,которые не признали эту землю за Израилем ,или этого мало?

И вы даже способны назвать эти страны ?

[drocha]

И вы даже способны назвать эти страны ?

я тебе назову одну ,которая признала -Америка ,да и то сравнительно недавно ...

[olex@]

Лонгрід, що пояснює все щодо мовного питання.
Прочитайте, друзі, багато що проясниться.
Ярослав Грицак
Історик, професор Українського Католицького університету

Коротка історія української мови

Одним із головних російських арґументів, чому українці та росіяни — це один народ і, відповідно, мають жити в одній державі, є арґумент мови. Що з цим не так

» Нажмите, чтобы показать спойлер - нажмите опять, чтобы скрыть... «

У київському видавництві «Портал» готується до друку нова книжка історика Ярослава Грицака «Подолати минуле: Глобальна історія України» (2021 рік). Поява цього видання припадає на той час, коли Кремль все більше використовує історію як інструмент для своєї аґресії проти українців. Зі згоди видавництва, друкуємо у скороченому вигляді ті частини книжки, які стосуються тем, котрі найбільше маніпулюються російською пропагандою. Замість того, щоб відповідати на аргументи Путіна за його ж правилами — скажімо, вияснювати, чиєю державою була Київська Русь чи якою мовою у ній розмовляли — книжка пропонує перейти на інший рівень: показати, наскільки примітивними є ці аргументи з точки зору сучасної історичної науки, і шукати розв’язки наших проблем в іншій площині, аніж у тій, що пропонує Путін.

Одним із головних російських арґументів, чому українці та росіяни — це один народ і, відповідно, мають жити в одній державі, є арґумент мови. Мовляв, їхні мови походять зі спільного джерела і настільки близькі між собою, що не потребують перекладача. Довгий час росіяни й українці нібито навіть розмовляли однією мовою. Різниці виникли аж у ХVI столітті, внаслідок полонізації тих земель, які ввійшли до Речі Посполитої. Тому українська мова є штучним витвором, так само, як українська нація та українська держава.

Над цими арґументами легко іронізувати. Так, дійсно, українська «чарка до сніданку» звучить майже так само, як «рюмка к завтраку»! І походження в них «спільне»: чарка — давньослов’янське, рюмка — німецьке.

Насправді мови не ростуть на дереві. Вони, як і всі плоди цивілізації, є штучними. Різниці між польськими, російськими, українськими (варто згадати і білоруські) діялектами спостерігалися ще до утворення Речі Посполитої. А сучасна близькість української та російської мов пояснюється тим, що російська мова останні два століття була і залишається в широкому вжитку на українських землях. Українці ж, які виросли поза російськими впливами, у Західній Європі чи в Північній Америці, мають труднощі з розумінням російської.

З українського боку можна почути інший арґумент: росіяни — взагалі не слов’яни, а слов’янізовані угро-фіни, та й українська мова старша за російську і така ж давня, як схожий на неї санскрит, або й ще давніша, і нею нібито розмовляли ще арії. На додаток вона ще й морально чистіша, бо не має матюків.

Насправді українська мова сформувалася більш-менш у тому самому часі, що й інші європейські мови — тобто в ранньомодерну добу. У ній, як і в кожній мові, є своя питома нецензурна лексика. Інша річ, що під тиском мовної русифікації останніх десятиліть вона майже зовсім забулася — її витіснила «общепринятая» російська.

Над арґументами обох сторін можна і варто посміятися. Та вони слугують доброю вступною ілюстрацією до того, як еліти вживають мову як інструмент для будівництва імперій та націй. Ті, хто хоче поглинути іншу націю чи етнічну групу, стараються звести до мінімуму різниці між своєю мовою і мовою тих, кого хочуть асимілювати, щоб позбавити їхню мову гідності. Ті ж, хто хоче вберегти свою окремішність від поглинання, стараються ці різниці максималізувати й надати своїй мові майже сакрального значення.

У мовних суперечках складно знайти залізні арґументи. Жоден, навіть найгеніальніший, філолог не визначить точного часу народження мови. Мова не постає готовою, а розвивається протягом століть. Цей процес не тільки лінгвістичний, але й соціальний. Можемо лише дуже приблизно сказати, що українська, як і інші слов’янські мови, постала з праслов’янської, яка сама виділилася з балто-слов'янської мовної групи десь у VI столітті.

Формування української мови зайняло майже тисячу років. Її перші писемні сліди простежуються в давньоруських написах на стінах Софійської та інших церков княжої доби. У цих написах проступають риси, які властиві сучасній українській мові і не властиві російській: кличний відмінок («Марку», а не «Марк»), особлива форма давального відмінка («Петрові», а не «Петру») та українська версія імені князя («Володимир», а не «Владимир»). Українізми проглядаються в Реймському Євангелії, одному з найстаріших (ХІ століття) текстів, які походять з української території. Однак ці сліди є лише поодинокими вкрапленнями. Євангеліє, як і значна частина графіті, написане церковнослов’янською мовою. Чи, точніше сказати, «церковнослов'янською мовою української редакції» (науковий термін).

Російська мова — це мова окупанта чи історичне надбання України?

«Церковнослов’янська мова» — це умовна назва книжної мови. Колись вона була живою староболгарською або, як ще її називають, давньомакедонською говіркою. Її знали Кирило і Мефодій, і саме нею вони переклали Євангелія та інші християнські тексти. Завдяки їхнім перекладам вона стала сакральною (священною) мовою східнохристиянських церков. Церковнослов’янська розповсюджувалася разом із поширенням цих церков, в ареалі, більшому навіть за територію східних слов’ян (у певні часи вона була мовою літургії в чехів, хорватів та румунів). Окрім української редакції, існували також російська, сербська, словацька, хорватська і чеська. Ці редакції не були результатом цілеспрямованої мовної політики місцевих правителів чи книжників. Вони були наслідком обставин: церковнослов’янська мова, поширюючись зі свого первинного ядра, староболгарського царства, неминуче вбирала в себе елементи місцевих діялектів, у нашому випадку — українізми. Подібну ситуацію бачимо в історії інших сакральних мов — латинської та арабської. Писати чи розмовляти ними вміли одиниці, та й то з помилками, які видавали їхнє походження.

Більшість була неписьменною і розмовляла місцевими говірками (вернакулярами). Неможливо точно визначити кількість цих говірок. Автор «Повісті минулих літ» налічує двадцять п’ять слов’янських племен. Із них п’ятнадцять вважаються східнослов'янськими, а вісім мешкали на території сучасної України. Усі ці племена, за словами літописця, «мали ж свої обичаї та закони предків своїх і заповіти, кожне — свій норов». Можна припустити, що — і свою мову. Чи так було насправді, не знаємо. Жодне з цих племен не залишило після себе текстів. Робити ж узагальнення на підставі поширення археологічних культур ризиковано: це те саме, якби знайдені тисячу років по нас банки з-під кока-коли вважалися доказом того, що на території сучасної України жили американці.

Можна, утім, із певністю казати, що ці говірки були взаємно зрозумілими. Мандрівники, котрі в XIV-XVII століттях вирушали з Константинополя до Львова чи з Відня до Москви, твердили, що, знаючи одну слов’янську говірку, можна було порозумітися зі слов’янами з інших земель без перекладача. Різниці між слов’янськими говірками не були такими значними, як між різними діялектами англійської, німецької чи французької. Мандрівник, подорожуючи всією Францією, таки потребував би перекладача, настільки діялекти півночі (Langues d’oïl) відрізнялися від південних (Langues d’oc).

Звідки взагалі взялася ця «українська російська»?
Близькість цих говірок зовсім не означала, що населення давньої Русі розмовляло однією «давньоруською мовою». Такої мови не існувало. Вона є плодом фантазій політиків та недобросовісних науковців. Але так само не існувало української, білоруської та російської мов. Існував матеріал для їх творення. Філологи називають п’ять великих реґіонів, на основі яких формувалися сучасні східнослов'янські мови: києво-поліський; галицько-подільський; полоцько-смоленський; новгород-сіверський; муромо-рязанський. Українська мова творилася на базі двох перших, російська — двох останніх, білоруська — на основі третього реґіону.

Легко зрозуміти, як розвивалася білоруська мова: співвідношення мови до реґіону 1:1. Трохи складніше, але все-ще можна зрозуміти, чому російська постала з двох реґіонів. Після того, як Москва завоювала й підкорила Новгород, шанси на появу окремої «новгородської мови» були мінімальними. Найважче, однак, пояснити, чому в українському випадку появилися не дві, а одна мова: ані Київ не завойовував Львів, ані Львів не завойовував Києва. Вирішальну роль відіграло свідоме рішення західно- і східноукраїнських еліт творити спільну мову. Цей вибір не був легким та очевидним. Він супроводжувався й досі супроводжується суперечками навколо того, яка з них «більш українська». Та це не міняє загального висновку: не мова творить націю, а нація творить мову.

Формування української мови не було подорожжю з пункту А в пункт Б по магістралі з однією смугою. Воно більше нагадувало мандри різнодоріжжям. Немає критеріїв, за якими можна було б визначити наперед говірку чи групу говірок, що стануть мовою. Найпростіше визначення мови таке: це говірка (діялект), якою розмовляє армія. Військова дружина перших київських князів розмовляла, найімовірніше, скандинавською говіркою. У міру того, як їхня варязька військово-торгова компанія перетворилася на державу, виникла потреба в мові діловодства. Так з’явилася руська діловодна мова. Тільки що вона вже була не скандинавською, а слов’янською. Подібне перетворення сталося з мовою перших болгарських завойовників, які, потрапивши в переважно слов’янське середовище, теж ослов’янилися.

Руська мова як мова діловодства пережила княжу Русь і була офіційною мовою у Великому Литовському князівстві, на тих його землях, які потім ввійшли до складу Речі Посполитої, а також у Молдавії. Ця діловодна мова з часом еволюціонувала у т. зв. «просту» мову. Серед філологів немає єдиної думки, що це була за мова. Найпростіше її було би означити як перехідний гібрид від мови діловодства до літературної мови. Крім офіційних документів, нею писали полемічні твори, поезії (вірші) і перші драми. Вона містила багато українських елементів, але більше нагадувала сучасну білоруську — унаслідок того факту, шо головними центрами руського культурного життя в Речі Посполитій були Вільнюс, Полоцьк та Смоленськ. На межі XVI і XVII століть вони поступово втрачають свою вагу на користь Львова, Острога, Луцька і Києва. Це привело до того, що руська «проста» мова все більше набирала українських рис. З іншого боку, завдяки запозиченням із польської, німецької, чеської і латинської мов за своїм словниковим складом вона стала ближчою до західнослов'янських, аніж до церковнослов’янської та російської. Коли козацькі землі перейшли під владу московського царя, великоросійські чиновники мусили наймати перекладачів, щоб порозумітися з малоросами.

Час, на який припадає існування козацтва, був дуже важливим для формування сучасних мов на Європейському континенті. Саме тоді масово пишуться граматики та мовні підручники. Ключову роль відіграла Реформація. Протестантизм приніс ідею, що слово Христа має бути доступним і зрозумілим для всіх, а не лише для священників та монахів. Переклади Біблії на місцеві говірки можна вважати умовною датою народження європейських мов. На українських землях перші такі переклади — Пересопницьке Євангеліє на Волині та ін.- з’явилися в 1550−60-х.

З іншого боку, католицький тиск на Православну Церкву привів до несподіваного відродження церковнослов’янської мови. Так з’являються Острозька Біблія, перекладена на нову, модернізовану версію цієї мови, та перші місцеві церковнослов’янські граматики і словники Мелетія Смотрицького, Памва Беринди та Лаврентія Зизантія.

Мовну ситуацію домодерної і ранньомодерної доби описують як диглосію: співіснування двох мов, кожної зі своєю сферою вжитку. Така ситуація була універсальною. Найближчі приклади — існування двох мов, «високої» та «низької», серед німців і чехів. Козацька старшина молилася церковнослов’янською, вела діловодство руською, а з козаками, селянами та слугами розмовляла місцевою говіркою. Між мовами, з одного боку, і говірками, з другого, не існувало неперехідних перегородок. Вони взаємно проникали з поверху на поверх. Із такої взаємодії могла розвинутися одна національна мова, спільна для всіх. Ключовою умовою є якнайширше охоплення всіх поверхів. У ХVII — на початку XVIII століття руська мова стрімко наближалася до такого стану. Її вже можна назвати староукраїнською, хоча формально вона й далі називалася руською.

Цей мовний злет припиняється під кінець XVIII століття. У Речі Посполитій інтенсивніше за руську розвивалася старопольська. Їй вдалося те, що не вдалося руській: майже повністю витіснити сакральну (латинську) мову як мову освіти та високої літератури. Вона також витіснила й «просту» мову. Польська поширилася не лише серед світських, але й серед церковних еліт, і не лише серед греко-католиків чи протестантів, а навіть православних. Паралельно послаблюється роль руської мови як однієї із двох мов діловодства в Речі Посполитій, а в 1696 році її офіційно позбавляють цього статусу.

Руська мова прожила довше в козацькій державі. Але після поразки Мазепи (1709) та перетворення Московського царства на Російську імперію (1721) ця мова все більше піддається русифікації, а з ліквідацією Гетьманату (1764) її повністю замінює російська. Подібна доля спіткала місцеву редакцію церковнослов’янської - її витіснила російська версія цієї мови. Спроби руської еліти розвивати дві власні мови — сакральну та секулярну — закінчилися тим, шо вона залишилася без жодної. Довелося починати з чистого аркуша. І першою позицією на цьому аркуші стала поема Котляревського «Енеїда» (1798), написана новою, народною мовою.

Ця мова не була чисто селянською. Усній культурі традиційного селянського суспільства бракувало понять для вираження складних почуттів і думок. Скажімо, селяни знали, що жебракові при церкві треба дати милостиню, а гостя слід нагодувати й забезпечити ночівлею — але селяни не знали слів «жертовність» чи «гостинність». Потрібні слова доводилося запозичувати або перековувати з мов високої культури. Тому кожна модерна мова за означенням була синтетичною — тобто творилася з декількох джерел. Скажімо, Шевченко творив свою мову на основі трьох українських діялектів (південно-східного, північного і північно-західного), елементів церковнослов’янської мови, а також мовного матеріалу ранніх українських літературних творів. Бралася до уваги якість синтезу: наскільки природно він звучав для тренованого вуха. Слухаючи вірші Шевченка, селяни могли не цілком їх розуміти. Але не переставали дивуватися: як щось таке могло постати на їхній мові?

Роль національних поетів у творенні національної мови настільки велика, що напрошується майже парадоксальний висновок: поет творить мову, а мова творить націю! Цей висновок, однак, не звучатиме аж так парадоксально, якщо нагадати загальне правило: не мови творять націю, а нації творять мови. Просто поети є тією частиною національної еліти, яка творить національну мову найактивніше.

Оскільки у Східній Європі матеріалу на творення було більше, аніж на одну мову і одну націю, то творення націй неминуче оберталося навколо питання: котра мова гідна називатися національною? Претендентів було багато, призових місць — мало, вибір мав характер zero-sum game: я виграв — ти програв. Це надавало мовному питанню особливої гостроти та високого емоційного реґістру. Гетьман Павло Скоропадський, сам людина російської культури і критик «галицької (тобто україномовної) України», писав, що російська еміґрація в Києві 1918 року ніщо не ненавиділа так сильно, як українську мову.

Усі ці мовні суперечки та кпини мали в центрі ключове питання: чи може українська стати мовою модерності? Це питання було не філологічним, а політичним. У принципі, кожна мова при певній сумі зусиль і підтримки може задовільнити потреби модерного суспільства. Роль арбітра в цьому питанні перебрала держава. Відповіддю Російської імперії до останніх років її існування було: «Ніякої особливої малоросійської мови не було, нема і бути не може». Важливо зазначити: російській імперській владі не йшлося про повну заборону української мови. В окремі роки дії Валуєвського та Емського указів у Російській імперії україномовних книжок виходило навіть більше, аніж в Австро-Угорській. Російська влада дбала насамперед про те, щоб українська не стала мовою шкіл та Церкви, тобто наймасовішої сфери вжитку.

Більшовики використовували поезію Шевченка як засіб революційної пропаганди, а заборону урядом української мови — як ще один привід для боротьби із царським режимом. Революція 1917 року та національно-визвольні змагання привели до разючого розширення сфери вжитку української мови. Навіть поразка українських національно- визвольних змагань 1917−20 років не зупинила її розвитку, бо вона була мовою революційної селянської стихії, з якою більшовицький уряд не міг не рахуватися. Ще перед початком українізації 1920-х Ленін вимагав, щоб у всіх штабах та військових установах Червоної армії в Україні були перекладачі з російської на українську. А під час українізації Володимир Маяковський, поет більшовицької революції, писав:

Говорю себе: товарищ москаль,

На Украину шуток не скаль.

Разучите эту мову на знаменах-лексиконах алых,

— Эта мова величава и проста:

«Чуешь, сурмы загралы, час расплаты настав…»

(останній рядок — цитата з українського перекладу «Інтернаціоналу»).

1920-ті роки були найвищою точкою в розвитку української мови. Офіційна українізація «згори» та неофіційна українізація «знизу» сумарно витворили ефект: українська ставала мовою модерності. Але навіть у цій точці найвищого піднесення вона впиралася у скляну стелю. Бо, по-перше, так і не стала публічною мовою у великих містах: досягнення такої цілі вимагало декількох поколінь, а не одного десятиліття. По-друге, українська мова не досягла командних висот радянського державного апарату — більшовицької верхівки, каральних органів та керівництва армії.

Зі згортанням українізації вона знову почала сходження вниз. Факт, що змушує задуматися: велике число осіб, які не розмовляють рідною мовою, зафіксоване серед народів, що пережили катастрофу великого голоду: ірландців, казахів та українців. Сталінським репресіям підлягали не лише українці, але й їхня мова. За новим правописом 1933 року з української мови забрали більшість елементів та ознак, які відрізняли її від російської. Зокрема, було вилучено тверде «ґ», а німецький дифтонґ «ei» («ай») відтоді треба було читати як «ей» (Ейнштейн, а не Айнштайн).

Після смерті Сталіна наступного великого удару по українській мові завдала освітня реформа кінця 1950-х. Згідно з цією реформою у школах Української РСР скасовувалося обов’язкове вивчення української мови — натомість російська залишалася обов’язковою. По-суті, це був вирок українській мові. Вона поволі витіснялася з усіх сфер модерного життя саме в той час, коли радянська модернізація досягла вершка: Україна вперше стала урбанізованим суспільством, середню освіту оголосили загальною, розвивалися нові засоби комунікації - радіо й телебачення. Бути міським, освіченим та робити успішну кар'єру в радянській Україні майже автоматично означало бути російськомовним. Українська мова вмирала — відповідно до офіційної тези про відмирання націй при комунізмі. І можливо, таки вмерла б, якби радянська влада протрималася ще хоч одне покоління.

Розпад СРСР та проголошення української незалежності поставили мовне питання по-новому. Національна держава має мати національну мову. Україна ще в 1989 році проголосила українську мову державною. Цю правову норму закріпила Конституція України в 1996 році.

В Україні немає проблеми з державним статусом української мови. Навколо цього питання в останні роки склався стійкий консенсус. Суперечки стосуються статусу російської. Хоча більшість мешканців України називають українську рідною, спілкуються вони російською (у 1991 році таких було п’ятдесят сім відсотків). Багато з них вимагали надати російській статусу другої державної мови.

З цим теж не було би проблеми. Ірландія та Канада мають дві державні мови, Бельгія і Люксембург — три, Сінґапур — чотири, Південно-Африканська Республіка — тринадцять, а Болівія — аж тридцять сім. Країни, що мають більш ніж одну державну мову, як правило, це держави з колоніальним минулим: одна мова — мова метрополії, решта є місцевими мовами. Україна була колонією, але колонією своєрідною. Ані ірландська, ані канадська, а тим більше сінґапурська чи болівійська еліти не допускалися до управління імперією, і їх вплив на імперську мову був мінімальним, якщо взагалі був. Українці ж допускалися, і то двічі: перший раз у ХVIII cтолітті, удруге — після смерті Сталіна, і їх вплив на формування мови та культури обох імперій був досить значним. У тому відношенні український випадок більше схожий на шотландський. З іншого боку, у Російській імперії та СРСР українська мова піддавалася системним репресіям і витіснялася з публічної сфери. Із цієї перспективи український випадок подібний до ірландського. Різниця полягала в тому, що, на відміну від ірландської мови, українська таки вистояла і залишилася мовою масового спілкування.

У загальному балансі в Російській, а пізніше — Радянській імперії українці починали, як шотландці, а закінчили, як ірландці, з тою лише різницею, що, на відміну від ірландців, їм таки вдалося зберегти свою мову. Російськомовні в Україні загрожують піти тим самим шляхом — від лояльності до сепаратизму — якщо їхній мові не буде надано статусу державної. Офіційно вони вимагають закріплення двомовності. Фактично ж ідеться про збереження одномовності на території їхнього компактного проживання — індустріалізованому Сході і Півдні України. Іронія ситуації полягає в тому, що якщо мешканці цих реґіонів дійсно хочуть двомовності, їм треба вивчити українську!

Сучасна мовна ситуація в Україні набагато складніша, аніж просто поділ на україно- та російськомовних. Значна частина українців розмовляє і російською, і українською або ж російсько-українським суржиком; мовний сепаратизм в Україні, за винятком Криму, ніде не був сильним; навіть у монолітно російськомовному Донецьку до російсько-української війни російська ідентичність за популярністю поступалася українській, а обидві разом — донецькій та радянській; донецька еліта у своєму поході за владу йшла не від, а до Києва.

У незалежній Україні мова з ідентичністю не пов’язана однозначно. Таке пов’язання існує серед україномовних, але не серед російськомовних: більшість із них вважає себе не росіянами, а українцями. Соціологічні дослідження показують, що російськомовні поступаються україномовним за такими показниками, як любов до України, готовність її захищати, підтримка незалежності, ставлення до Росії як аґресора, і вони більшою мірою, аніж україномовні, вважають українців та росіян близькими між собою чи навіть одним народом. Різниці між україномовними та російськомовними, однак, кількісні, а не якісні. Серед російськомовних немає виразної проросійської більшості. Навпаки, більшість вважає себе причетною до української традиції і негативно ставиться до Путіна.

Переважна більшість мешканців України не вважає мовну проблему ні головною, ні навіть важливою. Утримувати напругу в мовному питанні «допомагають» два фактори. По-перше, воно має великий емоційний потенціал і більше промовляє до серця, аніж до розуму. І завдяки цьому ідеально піддається на політичні маніпуляції, особливо під час виборів. Другим фактором є Росія: навряд чи у Квебеку могла би вільно розвиватися французька мова, якби Франція напала на Канаду!

Ситуація виглядає патовою. Ті, хто вимагає статусу російської мови як другої державної, погрожують, що інакше Україна розпадеться. Ті, хто виступає проти, вважають, що Україна розпадеться якраз тоді, коли російській мові нададуть такого статусу.

Історично Україна ніколи не була одномовною і навряд чи коли-небудь такою стане. Можна надіятися, що впродовж наступних десятиліть вона справді стане двомовною на Півдні та Сході. Але найкращим виходом була би тримовність України — коли володіння англійською стане умовою успішної кар'єри.

Однією з причин, чому російська мова зберігала сильні позиції в Україні, є її статус світової мови. Упродовж двох останніх століть завдяки державній підтримці, блискучому розвитку російської культури та експорту комунізму вона зробила стрибок від провінційної європейської мови до мови світової культури. Після розпаду СРСР вона почала втрачати цей світовий статус. Згідно з оцінками, число носіїв російської мови поза Росією на просторах колишнього СРСР зменшиться від ста до тридцяти мільйонів у 2025 році. Російською у 2025-му розмовлятимуть стільки ж осіб, скільки на початку ХХ століття, і вона не ввійде навіть у десятку найпоширеніших мов світу.

У самій Україні ще 2000 року більшість громадян називала російську головною мовою спілкування. Але вже у 2002-му частка української зрівнялася з російською і відтоді невпинно зростає, особливо після Євромайдану та російської агресії. Це пояснюється не лише демографічними змінами (появою покоління ровесників української незалежності) та втратою російськомовних Донбасу і Криму. Цей процес є також наслідком зниження престижу російської мови. Сучасна Росія не має що запропонувати світові, окрім експорту газу та війни. Як іронізував Г’ю Лорі, навіть російська горілка не годиться ні на що інше, як мити нею мікрохвильову пічку.

Мовне питання стало ще одним «подарунком», який минуле зробило сучасній Україні. Воно має глибоке історичне коріння, тому навряд чи вдасться розв’язати його швидко. Загальна історична тенденція показує, що практика мовних заборон та репресій найнеуспішніша. Вона може на якийсь час загнати це питання під поверхню, але спроби наглухо накрити його могильною плитою марні. Це, зокрема, засвідчує доля української мови за Російської імперії та Радянського Союзу. І навпаки: ліберальна демократія дає кращі шанси на його більш-менш задовільне розв’язання — бо виступає проти будь-якої мовної дискримінації. Велике питання, чи стане Україна ліберальною демократією. Вона рухається в цьому напрямку, та навіть якщо й стане, то це забере багато часу.

А поки що нам треба привчитися жити з мовним питанням. Воно — як хронічна хвороба, котра докучає, але від якої не вмирають. У найстислішому вигляді мовне питання можна сформулювати так: російська мова — це мова окупанта чи історичне надбання України? Арґументи можна знайти і для першої, і для другої точок зору. Жоден із них не можна ані повністю довести, ані повністю спростувати. Тому за порадою українського журналіста й політолога Євгена Середи розмову про мову в Україні найкраще завершити словами Блеза Паскаля: наша велич виявляється не в тому, щоби триматися одного берега, але радше в тому, щоби стояти водночас на обох, заповнюючи простір між ними.

[SSSK0]

Лонгрід, що пояснює все щодо мовного питання.

Хороший текст! Благодарю за информацию.

Конечно, как и все гуманитарные исследования, эта статья никак не "объясняет ВСЕ" в языковых вопросах...

Искать украинские слова в Х-ХI веках - это, примерно, как "натягивать сову на глобус"... естественно, что все можно найти в толще веков и почти для всех языков, но что это доказывает? Ничего ровным счетом...

А вот выводы хорошие и правильные, полностью поддерживаю:

* Історично Україна ніколи не була одномовною і навряд чи коли-небудь такою стане...

* Але найкращим виходом була би тримовність України — коли володіння англійською стане умовою успішної кар'єри.

* А поки що нам треба привчитися жити з мовним питанням. Воно — як хронічна хвороба...

[revolver]

Лонгрід, що пояснює все щодо мовного питання.

ещё не прочитал (завтра буду читать), но может кто-то быстро подскажет: там объясняется причина наличия в украинском паспорте страниц на украинском и русском языках?
почему вдруг решили продублировать украинское написание полного имени и детали выдачи паспорта на русском языке?
это потому что русские - некоренной народ или потому что их очень мало?
может другая причина есть?

[olex@]

ещё не прочитал (завтра буду читать), но может кто-то быстро подскажет: там объясняется причина наличия в украинском паспорте страниц на украинском и русском языках?
почему вдруг решили продублировать украинское написание полного имени и детали выдачи паспорта на русском языке?
это потому что русские - некоренной народ или потому что их очень мало?
может другая причина есть?

Отрыжка СССР.
Якщо ти не в курсі, то зараз

Кожен громадянин України, який досягнув 14-річного віку, зобов’язаний отримати паспорт громадянина України. Тепер паспорт громадянина України виготовляється у формі ID-картки, що містить безконтактний електронний носій.

Якщо тобі муляє російська мова в паспорті старого зразка, можеш поміняти його на картку. Там все українською і дубль ПІБ - англійською.

[Виктор Степанович]

Володіння українською мовою є обов'язком кожного громадянина України.

А что в замен дает государство ? Какие-то соц гарантии? Что в нашей стране государством вообще придерживается из того, что указано в конституции?

[QNX]

А что в замен дает государство ? Какие-то соц гарантии? Что в нашей стране государством вообще придерживается из того, что указано в конституции?

привилегию платить налоги и конскую комуналку

мне понравилось как они технично вайлдбериз грохнули

сначала наехали под предлогом продажи книг запрещенных издательств - результат - все книги убрали

дальше решили наехать как на спонсирование агрессора и приехали

а то что там можно было купить тот же лего, игрушки ребенку, всякие развивашки куда дешевле чем у нас, конечно же - это не было причиной

как покупка нероссийского газа

Сообщение отредактировал QNX - Jul 27 2021, 15:33

[Vox]

Ну, когда сервисы мейл.ру и яндекса грохали, то все улюлюкали и радовались, потому что это была звытяжна боротьба, теперь вот звытяжно забороли маркетплейс под тем же соусом, хорошая это штука - боротьба, под нее можно что угодно протянуть. Так можно все вподряд бороть, оставить только национально-полноценный АТБ, Эпицентр и говноедов из АПИТУ.

[drocha]

не пользовался этим несчастьем мейл ру и тындексом вообще ,то и пофиг есть он или нет