(SSSK0 @ Nov 13 2021, 1:15)
Тонкости статистики. В Вилларибо у мужчин средняя длина члена 10 см, а в Виллабаджо - 22 см. Только в Вилларибо измеряли, а в Виллабаджо спрашивали.
Я дав посилання, де більш детально описано по областям та містам.
І статистика доволі цікава і, як на мене, правдива.
Мсьє, не чітатєль?
А щодо нашого опитування, то слід враховувати, що, по-перше, опитування запущено Jan 29 2011, 16:54
ще до Майдану, окупації Криму та ОРДЛО. Я думаю, що на сьогодні дані були би інакші.
Ну, і по-друге
Сприйняття рідної мови залежить і від типу поселення. Серед мешканців міст-мільйонників найбільше (55%) рідною вважають українську, 40% – російську. Серед мешканців менших міст та сіл українську називають рідною значно частіше.
p/s/ В якості бонуса, перечитай будь ласка, класику.
» Нажмите, чтобы показать спойлер - нажмите опять, чтобы скрыть... «
Мина Мазайло
Микола Куліш
КОМЕДІЯ
Дійові особи:
(примітка Укрлібу, джерело: Вікіпедія)
В оригінальному творі перелік дійових осіб відсутній.
Мина Мазайло — харківський службовець середніх літ. Змінює своє прізвище з українського Мазайло на російське Мазєнін заради підняття кар'єрними сходинками.
Лина (Килина) Мазайло — його дружина. В усьому підтримує свого чоловіка, надсилає телеграму тьоті Моті.
Рина (Мокрина) Мазайло — їхня дочка. Підтримує батька, просить Улю вплинути на Мокія.
Мокій Мазайло — їхній син. Свідомий українець, не підтримує прагнень батька.
Уля Розсохіна — подруга Рини. Знайомиться із Мокієм, вдаючи з себе українку на прізвище Розсоха, закохується в нього, після чого, попри власні переконання, починає підтримувати його.
Мотрона Розторгуєва (Тьотя Мотя) — сестра Лини з Курська. Вважає, що всі ми "руські" люди.
Тарас Мазайло — брат Мини з Києва. Підтримує українську мову на свій лад. Постійно сперечається з Мокієм стосовно вживання тих чи інших слів.
Баронова-Козино — вчителька "правільних проізношеній" російської мови.
Тертика, Аренський, Губа — комсомольці, друзі Мокія.
ПЕРША ДІЯ
1
Нарешті Уля прийшла. Рина до неї, од люстра:
— Ой, Улю, ой, тільки Улю, і тобі не сором! Я жду тебе, жду, жду! Нерви як не луснуть, серце знемоглося. Ти не можеш з'явить собі, що в нас у кватирі робиться! Це ти купила нові рукавички? За скільки?.. Що тільки, Улю, робиться! Братик мій Мокій уже збожеволів од своєї укрмови, ти розумієш?
Уля тільки на двері — і собі до люстра.
Виглянулась. Примружила очі:
— За три сорок!
Рина до люстра. Зробила трагічні очі:
— І, мабуть, уб'є папу. За три сорок? Дешево... Або папа його, бо вже третя лампочка перегоріла — так пише по-українському, цілу ніч пише, ти розумієш, навіть вірші пише!
Уля повернулася од люстра:
— Що ти кажеш?
Рина до люстра, перехрестилась:
— От на! А папа не те що од Мокія укрмови слухати не хоче, а навпаки — наше малоросійське прізвище змінити хоче і вже напитує собі вчительку, щоб могла навчити його правильно говорити по-руському, наприклад, не "сапоги", а "спаг'і"...
Уля навіть од люстра відійшла:
— Так?
Рина
— А Мокій не тільки не зна про це, а навпаки — мріє, ти розумієш, мріє до нашого прізвища Мазайло додати ще Квач.
Уля аж сіла:
— Та що ти кажеш?
— А папа ще зранку пішов до загсу на вивідки, чи можна змінити прізвище і чи має він право заставити Мокія, ти розумієш? Мокій про це нічого не зна, розумієш? Мама пише секретного в цій справі листа до тьоті Моті в Курськ, щоб Тьотя Мотя негайно (гукнула в двері. "Мамо, на хвилинку!.." До Улі) якнайскоріше приїхала, ти розумієш? Розумієш тепер, що в нас у кватирі робиться!
2
Увійшла Мати. Рина до неї:
— Ти написала листа?
Мати
— Уже й одіслала.
Рина
— Жаль! Я оце подумала; ніхто й не подума, що одного листа мало. Треба телеграму! (Нервово заломила руки, подивилась у люстро, як вийшло). Треба негайно телеграму вдарити! Те-ле-гра-му!
Мати теж заломила руки. В люстро:
— Навіщо телеграму, коли я вже витратила десять копійок, послала листа?
Рина
— Ой мамо, яка ти їй-богу!.. Та поки там Тьотя одержить листа, ти знаєш, що у нас тут статися може? Знаєш?.. (Виразно). Все! А ти кажеш — навіщо... Зараз піди й напиши!
Мати пішла.
Уля
— Слухай, Ринко! Невже і прізвище в загсі міняють?
— А ти думала де? Тільки в загсі! Прізвище, ім'я, по батькові, все життя тепер можна змінити тільки в загсі, розумієш? Ой Улю, ой Улюню! Коли ти мене любиш, зроби так, щоб Мокій закохався у тебе. Може, він кине свої українські фантазії, може, хоч прізвище дасть поміняти...
— Ха-ха! Хіба це поможе?
— Поможе. Закохуються ж так, що на розтрату йдуть, про партію забувають, і не абихто... Улюню! Золотко!
— Ти серйозно?
— Серйозно.
— Не зможу я цього зробити.
— Чого?
— Ну, просто не зможу. Хіба я така?
— Зможеш! У тебе чарівні очі, чудесні губи, прекрасний бюст. Ти його одним махом закохаєш.
— Це тобі так здається.
— От на! Він мені навіть якось сам казав, що в тебе напрочуд гарні очі.
— Серйозно?
— Серйозно! Тим гарні, казав, що іноді нагадують два вечірні озерця в степу.
Уля в люстро:
— Що ти кажеш?
— От на!
Уля роздумливо, мрійно:
— Два вечірні озерця.
Рина підкреслено:
— Не забувай — у степу.
Уля роздумливо, критично:
— Два вечірні озерця, с. Хоч це й поетично, проте... Знаєш, яку партію знайшла собі Оля Семихаткова?
— Ну?
— Комуніста. Молодий ще, ще двадцяти трьох нема, але стаж надзвичайний! Щоліта відпочиватиме в Криму.
А там не два озерця — море. Два моря! Чорне й Каспійське. Крім того, він сам з металістів, мускулатура в нього... Ола каже, як обійме — щось надзвичайне: немов, каже, гарячий удав... А кругом немов тропічний ліс. Температура — сорок.
Рина
— Отож почни з Мокія, Улько, — практику матимеш, як треба закохувати. Думаєш, Оля Семихаткова ото так зразу й взяла комуніста? Практику мала — з комсомольцями тощо. А наш Мокій теж у комсомолі скоро буде, розумієш?
Уля зацікавлено:
— Серйозно?
— Вже на збори ходить.
3
Увійшла Мати.
Рина
— Написала?
Мати
— "Курськ, Корєнний ринок, 36, Мотроні Розторгуєвій. Негайно, негайно приїзди. Подробиці листом. Сестра Лина". Я вмисне написала двічі "негайно", щоб вона, як тільки одержить телеграму, так щоб і їхала...
Рина
— А подробиці листом навіщо?
Мати
— Як навіщо? Щоб з них наперед довідалась, що ж таке у нас робиться...
Рина
— Ну, то вона й ждатиме листа.
Мати з досади прикусила язика. Тоді:
— То я хотіла, щоб не пропали ті десять копійок, що на листа витратила.
Рина
— Дай я покажу, як писати! (Вголос). "Курськ, Корєнний" — це так, ринок можна викинути, знають і так. (Подумала). "Мрія воскресла. папа міняє..."
Мати
— Не папа, а Мина. Телеграма од мене.
Рина
— Не заважай! Мені ніколи!.. "Мрія воскресла. Мина міняє прізвище. Мокій збожеволів укрмови. Станеться катастрофа. Приїзди негайно". (До матері). Розумієш тепер, як треба писати? На, перепиши й одішли! (Мати вийшла, Рина до Улі). Тепер ти розумієш? Жах! Ой, Улюню! Молю тебе, благаю — закохай!
Уля схвильовано:
— Ну як я почну, чудійко ти? Сама знаєш, який він серйозний, ще й український. Ну як до його підступитися? З якого боку?
— З якого?
— Так.
— З українського.
— Не розумію. Як це?
— А так, що тільки з українського.
Уля подумала:
— Ти, я бачу, Рино, дурна. Та в нього ж іншого боку нема, а ти кажеш: тільки з українського. Він же з усіх боків український.
Рина подумала. Раптом:
— Ха-ха! Ти дурна!
— Серйозно?
— Серйозно дурна! А я що тобі кажу? Тільки з українського. Це й означає, що в нього другого боку нема, що він кругом український.
Уля розсердилася:
— Як так, то й розуміти не хочу! Взагалі! Бо все це дурниці взагалі.
Рина побачила — лихо:
— Улю! Золотко! Ти не дурна!
Уля до люстра:
— Не хочу! Не можу! Не знаю, як...
— Я покажу, як. Ось я зараз покличу його і покажу, як почати.
— Ні, ні!
— Побачиш, що зможеш. Ось зараз покличу. Він зразу розсердиться, нахнюпиться, це правда. Та я знаю, як до нього підійти, з якої сторони він одмикається. Дурненька, не бійся! Я тобі дам потайний ключик, я покажу стежечку до його сердечка.
— Ні, ні! Я не розумію! не розумію!
Тоді Рина натхненно, з викликом:
— Не віриш? А хочеш, Улько, і він тебе поведе сьогодні в кіно?
Як усяка Уля, Уля — кіноманка:
— Ти серйозно?
Рина не така, щоб назад.
Перехрестилась, немов збираючись у воду пірнути:
— От на! Тільки ти, Улю, не зірвись. Що не казатиму я, то немов з твого бажання, розумієш? Можеш навіть мовчати, тільки підтакни коли, кивни головою, усміхнися. А далі — сама побачиш... (Постукала в двері до брата). Моко, вийди на хвилинку! Чуєш, Моко?
Уля ледь чутно, самими рухами:
— Рино, не треба! Золотко, не треба! (Побачила, що та не слуха, підбігла до люстра. Очевидно, хотіла зробити очі озерцями. Не вийшло. Вхопилась за серце).
4
Увійшла Мати. До Рини голосно й авторитетно:
— Тьотя не одержить такої телеграми!
Рина
— Цс-с... Чого?
Мати тихше:
— А того, що в ній тринадцять слів, ти розумієш? Треба скоротити.
5
Увійшов Мокій, юнак з чорним висипом, під носом і по підборіддю, з мрійними, але злими очима. Хотів гримнути на сестру, та побачив, що вона не сама:
— Ну?
Рина зробила знак матері, щоб та негайно вийшла.
Мати вийшла.
Рина до брата:
— Ти, здається, знайомився колись. Моя подруга — Уля Розсоха.
Уля самими губами:
— Розсохина.
Рина з натиском:
— Розсоха.
Мокій незграбно подав руку:
— Гм...
Рина
— На хвильку, Моко. Улі страшенно вподобалось українське слово — бразолійний, а я не знаю, що воно означає. Яка його тяма?
Мокій хмуро, недовірливо:
— Бразолійний, ти хочеш сказати?
Рина до Улі:
— Як, Улю?.. Ах, так! Бразолійний! Бразолійний!
Мокій уважніше подивився на Улю. Кахикнув.
Тоді глухо:
— Бразолійний — темно-синій (До сестри). Більш нічого? (Взявся йти).
Рина до Улі:
— Бразолійний — темно-синій, розумієш, Улю?! (До брата). Уля каже, що воно звучне таке, свіже — бразолійний. Бразолійний.
Мокій до Улі. Стримано:
— Ви де чули чи вичитали це слово?
Уля розгубилась:
— Я?.. Я не зна... Воно мені просто взяло і вподобалось...
Рина перехопила:
— Улі ще одне подобалось слово... (До Улі). Яке ще тобі подобалося слово? Здається... ну, як? "Бринить" ти казала?
Уля
— "Бринить".
Рина
— Що таке "бринить", Моко?
Мокій м'якше:
— А, "бринить". По-руському — "звучить". Та тільки одним словом "звучить" його перекласти не можна. "Бринить" має... (До сестри, нахмурившись). Стривай! Ти мене колись за це слово вже питала...
Рина здивовано:
— Я?
Мокій суворіше:
— Авжеж, питала. Просила, щоб я підлоги за тебе натер, і перед тим питала.
Рина
— Невже питала? Тепер пригадую. (До Улі). Пам'ятаєш, ти вже раз у мене за це слово питала... (До брата). А я у тебе спитала для Улі, та забула. (До Улі). Пам'ятаєш?
Уля
— Аж двічі! Рина сказала, що ви добре знаєте українську мову, а мені саме тоді вподобалось це слово, і воно мені, не знаю чого, страшенно вподобалось. Спитала у Рини: що таке... "звучить"?
Рина перебила:
— "Бринить"! Отоді я, Моко, й спитала тебе. Ну да ж. Ти ще, пригадую, сказав, що "бринить" — якесь надзвичайне слово...
Мокій до Улі:
— "Бринить" має декілька нюансів, відтінків. По-українському кажуть: орел бринить. Це означає — він високо, ледве видко — бринить.
Уля примружила очі. Рина до Улі:
— Ти розумієш?
Уля кивнула головою. Мокій м'якше:
— Можна сказати — аеро бринить. А от іще кажуть: сніжок бринить. Це як випаде, а тоді зверху, в повітрі, ледве примітний такий, бринить.
Рина до Улі:
— Ти розумієш?
Уля ніжно всміхнулась. Мокій розворушився:
— Або кажуть — думка бринить. Це треба так розуміти: тільки-тільки береться, вона ще неясна — бринить. Спів бринить. Це, наприклад, у степу далеко ледве чутно пісню...
Уля мрійно:
— Бринить.
Мокій з гумором:
— Губа бринить. Так на селі й кажуть: аж губа бринить, так цілуватися хоче.
Уля
— А знаєш, Рино? Мені справді вподобалось це слово.
Рина
— Серйозно?
Уля
— Серйозно!
Рина
— Браво! Ти, я бачу, тепер зрозуміла, як і що. (До Мокія). Між іншим, Уля страшенно любить українські кінокартини і написи... каже, що вони якісь... (До Улі). Які, Улю?
Уля
— Надзвичайні.
Рина до Мокія:
— Ти розумієш?
Мокій
— На жаль, гарних українських кінокартин дуже мало... Дуже мало!
Рина
— Оце ж вона й прийшла спитати, про оце ж і просить, щоб я з нею пішла сьогодні в кіно. А мені ніколи, розумієш?
Мокій
— Гм... Бачиш, мені треба сьогодні ввечері на комсомольські збори... На жаль, не можу, бо треба на комсомольські збори... Я пішов би, та мені треба на збори комсомолу.
Рина
— Я б сама з нею пішла, та коли ж її цікавить не так картина, як написи до неї: чи чистою укрмовою написано, чи робленою, чи попсованою... (До Улі). Я не знаю, чого тебе це цікавить.
Уля здивовано:
— Мене?
Рина
— Не однаково — чи чистою, чи робленою?..
Мокій
— Авжеж, не однаково! От, наприклад, написи в "Звенигорі" — краса! Стильні, поетичні, справжньою українською мовою писані. А подивіться ви на написи по других кінокартинах. Олива з мухами! Немов навмисне псують таку прекрасну, таку милозвучну мову...
Рина до Улі:
— От хто б тобі розказав, Улю! От хто б відповів на всі твої щодо української мови запитання!
Мокій до Улі:
— Бачите, мені треба на збори комсомолу... А вас справді цікавить все це? Українська мова і... взагалі?
Уля
— Взагалі страх як цікавить!
Рина
— Як стане коло української афіші: читає-читає, думає-думає, чи справжньою мовою написано, чи фальшивою... Я гукаю — Улю! Улю!
Мокій до Улі, приязно:
— Серйозно?
Уля почервоніла:
— Серйозно!
Мокій
— А знаєте, я сам такий. Побачу ото неправильно писану афішу, вивіску або таблицю — і досади тобі на цілий день. А які жахливі афіші трапляються, як перекручують українську мову...
Уля
— Серйозно?
Мокій
— Серйозно перекручують! Серйозно!.. Та ось я вам покажу одну таку афішку — помилуєтесь. (Побіг і вернувся, щоб справити чемність). Вибачте, я зараз... На хвилинку... Такої афішки ви ще... (Побіг).
Рина до Улі:
— А що?! Ще один захід — і ти, Улько, сьогодні в кіно. Ти тепер розумієш, як з ним треба поводиться? От тільки забула я попередити тебе, що не всяке українське він любить, розумієш? Раз на іменини, думаю, що йому купити, який подарунок? Купила малоросійську сорочку й штани. Так ти знаєш, сокирою порубав.
Уля пошепки:
— Що ти кажеш?
— От на... От що, Улюню! Ти котись зараз просто до нього в кімнату, розумієш? Бо тут він покаже тільки афішу, а там у нього словники, книжки. Хвильові всякі. Тичини. Хоч до вечора розпитуйся, залюбки відповідатиме. Побачиш яку книжку — і питай. Побачиш там Хвильового і питай, а тоді в кіно. Ну, а там ти вже сама знаєш, як і що. Іди! Дай я тебе перехрещу!
Уля до люстра. Від люстра під хрест.
Тоді раптом стала:
— А що, як не так спитаю? Не попаду на його смак?
Рина
— Попадеш.
Уля
— Ну як? Як? Коли мені здається, що "Стоїть гора високая" краще за Тичину.
Рина на мить замислилась, потьмарилась.
Раптом обличчя Ті засвітилося:
— Прекрасної Оце і май на увазі: що тобі подобається, те йому не подобається, і навпаки, розумієш?
Уля добрала розуму:
— А не помилюся?
Рина
—Ні!
Уля боязко підійшла до Мокієвих дверей.
Постояла. І таки пішла.
Рина до люстра:
— Ху! Слава Богу.
6
Увійшла Мати.
Рина
— Ну, що там у тебе з телеграмою? Написала?
Мати
— Вже й одіслала. Домаху попросила, щоб віднесла. Тільки я скоротила...
Рина
— Як же ти скоротила?
Мати
— Так, як я одна тільки вмію. Вийшло коротко й дешево. Ось копія: "Курськ, Корєнний, 36. Катастрофа. Мока українець. Приїзди. Лина. Негайно приїзди". Все...
Рина
— Ха-ха! Та тьотя ніколи не одержить такої телеграми!
Мати
— Не вигадуй дурниць! Це тобі досадне за тринадцять?
Рина
— Та кому телеграма? Корєнному ринкові?
Мати
— Тьоті ж: Корєнний, 36, Катастро...
Прикусила язика, аж позеленіла. Тоді:
— Ну що ж тут такого? На Корєнному ринку здогадаються, що ця телеграма до тьоті Моті.
Рина за копію:
— Ослице! Дай я допишу!
Мати вирвала назад:
— Я сама!
Рина
— Дай, кажу!
Мати
— Я сама, кажу!
Знову задзвонив дзвоник. Тепер уже Мати вискочила в коридор.
Повернулась бліда, ще більш схвильована:
— Папа прийшов...
7
Ускочив Мазайло.
Подивився гарячими, натхненними очима:
— Дайте води! (Випив води. Помацав серце). Думав, не переживе...
Мазайлиха і Рина
— Ну?
— Не міняють?
Мазайло
— По радіо читають, в анатоміях пишуть: серце — орган, що гонить кров, орган кровогону. Нічого подібного! Серце — це перш за все орган, що передчува і вгадує. Однині вірю йому, а більш нікому в світі. Серйозно кажу!
Мазайлиха та Дочка й собі за серце:
— Поміняли?
— Не міняють?
Мазайло
— Ще як я підходив до загсу — думалось: а що, як там сидить не службовець, а українець? Почує, що міняю, так би мовити, його українське — і заноровиться. На зло тобі заноровиться. І навпаки думалось: а що, як сидить такий, що не тільки прізвище, всю Україну змінив би? А що, як і такий, що що йому, до твого прізвища — до себе він байдужий під час служби, себто сидить, нічого не бачить і себе не поміча? А що, як такий, думалось, що почне з діда-прадіда? А що, як не той, і не другий, і не третій?.. А що, як і той, і другий, і третій?.. І серце, серце вже тоді передчуло. Там сидів... (Випив води). Од усіх вищезгаданих середній.
Мазайлиха
— Которий же?
— Середній од усіх, кажу! Арихметично середній, помоєму. Увійшов...
Рина
— Хто?
Мазайло
— Я! Він сидів. Спитав сухо, якимсь арихметичним голосом: "Вам чого?" Я до нього — і раптом відчув, що вся кров мені збігла в ноги і стала. А серце, як дзвін на пожар, бев-бев-бев... і десь, немов як справді пожар, зайнялося. Палахкотить... Питаю і не чую свого голосу: чи можна, кажу, змінити прізвище? Він подивився і знов: "Вам чого?" — арихметичним голосом. Як чого? Як чого? — заскакало огненно в голові. Двадцять три роки, кажу, носю я це прізвище, і воно, як віспа на житті — Мазайло!.. Ще малим, як оддав батько в город до школи, першого ж дня на регіт взяли: Мазайло! Жодна гімназистка не хотіла гулятти — Мазайло! За репетитора не брали — Мазайло! На службу не приймали — Мазайло! Од кохання відмовлялися — Мазайло! А він знову: "Вам чого? — питаю".
Мазайлиха
— Мене обдурив: я покохала не Мазайла, а Мазалова, чом не сказав?
Рина
— І тепер сміються, регочуть — Мокрина Мазайло, не сказав?
Мазайло
— Я нічого не сказав. То мені лише здавалось, що питаю, кажу. А вийшло так, що я став перед ним і мовчав.. Мені заціпило...
Мазайлиха
— Було б голкою вколотися.
Мазайло
— Хтось одвів мене до дверей. Все — як у тумані. Не знаю, де я, чого прийшов. Серця вже не чую. І раптом воно тьох! — перед очима якесь писане оповіщення... Немов не я, немов хтось інший за мене чита — (серце!). Список осіб, що міняють своє прізвище. Минько Панас на Мінервина Павла. Читаю, не розумію. Вайнштейн Шмуель-Калман-Беркович на Вершиних Самійла Миколайовича — читаю; Засядь-Вовк на Волкова, читаю, Ісидір Срайба на Алмазова, і тут все прояснилось. Я зрозумів, де я і чого прийшов, повернувся назад, питаю і чую свій голос: скажіть, чи можна змінити своє прізвище і як? І чую арихметичний, щодалі симпатичніший: "Можна!" Отак і отак... Ура! — крикнуло серце.
Рина радісно і разом погрозливо:
— Цс-с-с. (Показала на двері, де Мокій).
Мазайло натхненно, але тихіш:
— Вра! Вдарило, задзвонило, як на Великдень... (Поцілував жінку). Отак! (Дочку). Отак (знов жінку) і отак!
Мазайлиха, мало не плачучи з радості:
— Яке ж тобі прізвище дадуть, Минасю?.. Яке?
Рина
— Було б попросити і нам Алмазова...
Мазайло, немов диригуючи над якимсь невидимим хором:
— Отак і отак! Виберіть прізвище, яке до вподоби.
Жінка і дочка руками, мов крилами птиці, наввипередки:
— Сіренєв! Сіренський!
— Розов! Де Розе!
— Тюльпанов!
— Фон Лілієн!
Мазайло, диригуючи:
— Подайте заяву. На два рублі марок. На публікацію тиждень чи два. Все! (По паузі, погладивши серце). Думав, не переживе.
Мазайлиха
— З Мокієм що робити, Минасю? Він же і слухати не захоче...
Мазайло раптом перестає диригувати. Потемнів:
— Він ще не знає?
Мазайлиха
—Ні!
Мазайло з радісним гнівом:
— Заставлю! Виб'ю з голови дур український! А як ні — то через труп переступлю. Через труп!.. До речі, де він? Покличте його! Покличте негайно! (Гукнув). Мокію! Чуєш? Гей, ти!
Дочка спинила:
— Папо, поки що йому про це ні слова! До публікації, розумієш?
Мазайло
— Тепер не боюсь! Не боюсь! Бо тричі звертавсь я до загсу, тричі, тричі допитував… Аж нічого він не може вдіяти. Маю повне, необмежене право змінити не то що своє прізвище — по батькові й дідове ім'я й прізвище. Чула?… Та після цього… Мокію!
Дочка
— Ти, здається, маєш знайти собі вчительку?
Мазайло
— Правильних проізношеній?.. Вже знайшов! Найняв! В понеділок прийде на лекцію... Прекрасна вчителька. Рафінадна руська вимова... Прізвище Баронова-Козино.
Мазайлиха
— Яка краса!
Дочка до батька:
— І ти думаєш, що Мока, знаючи про зміну прізвища, не вчинить під час лекції демонстрації, скандалу?
Мазайло
— Уб'ю!
Мазайлиха
— Минасю, яка грубість!
Мазайло
— Ну, вигоню з дому!
Дочка
— Ой, папо, ой, тільки, папо! Який ти... Та краще до публікації помовчати. З'яви собі: ти вибираєш прізвище — Мокій нічого про це не зна, розумієш? Ти береш лекції "правильних проізношеній" — Мокій не зна, розумієш? Тим часом я і мама скликаємо родичів на сімейну раду — Мокій не зна...
Мазайлиха
— Сестру мою Мотю з Курська.
Дочка:
— Можна буде ще дядька Тараса з Києва.
Мазайлиха жахнулася:
— Тараса Мазайла? Господь з тобою!.. Та чи не в нього наш Мокій і вдався? Там такий, що в нього кури по-українському говорять.
Дочка
— Без дядька Тараса! Тьотя і ми натиснемо на Мокія, розумієш, папо?
Мати
— Та Мотя одна на нього подіє!.. Хіба ти, Минасю, не знаєш, як вона вміє взагалі?
Дочка
— Крім того, ще один план є на Мокія вплинути... Не віриш? А хочеш, папо, і він за тиждень-два кине свої українські мрії? От давай! Тільки ти мовчок. Розумієш?
Жінка нервово:
— Мино!
Дочка
— Абсолютний мовчок на два тижні. Не віриш? Ну, на тиждень, папочко!
Жінка погрозливо:
— Мин-но!
Дочка, поцілувавши батька:
— Пане Сіренський! Розов! Де Розе! Тюльпанов! Ну?
Мазайло
— Ну, гаразд. На тиждень... (В люстро). Все одно я скоро скажу... Прощай, Мазайло! Здрастуй...
8
В цей момент підвищений, радісний голос Мокіїв:
— ...Мазайло-Квач, наприклад.
Вирвався з рипом дверей. Мокій вийшов з Улею.
Не помітивши навіть батька, переконував далі, агітував Улю:
— Мазайло-Квач, Улю! Це ж таке оригінальне, демократичне, живе прізвище. Це ж зовсім не те, як якесь заяложене, солодко-міщанське: Аренський, Ленський, Юрій Милославський... Взагалі українські прізвища оригінальні, змістовні, колоритні... Рубенсівські — от! Убийвовк, наприклад, Стокоз, Семиволос, Загнибога. Загнибога! Прекрасне прізвище, Улю! Антирелігійне! Це ж не те, що Богоявленський, Архангельський, Спасов. А німецькі хіба не такі, як українські: Вассерман — вода-чоловік, Вольф — вовк. А французькі: Лекок — півень.
Уля обернулася до Рини:
— Ми йдемо в кіно!
ДРУГА ДІЯ
Два дні згодом Рина допитувала в Улі (перед люстром):
— Ну, як же ти не знаєш, ой, Улю. Ти ж з ним в кіно ходила?
— Вчора і завчора.
— Зельтерську воду пила з ним, ти кажеш?
— Навіть із сиропом...
— Печення він тобі купував?
— Аж п'ять, Рино!
— До самого дому провів?
— До воріт. Ще й постояв трохи.
— І ти не знаєш, як він — закохався чи?..
В Улі аж рум'янець спахнув. Перебила Рину рухом-словом:
— Стривай, Ринко!
Рина вичікувальним голосом:
— Ну?
— Стривай, я скажу... Як пили ми після кіно воду, я на нього глянула, отак... Він на мене — отак. Сказав, що по-українському "зрачки" "чоловічками" звуться.
— Ну?
— Тоді, як ішли додому, я, ти знаєш, спотикнулась, а він — хоч би тобі що. Тільки спитавсь, чи не читала я думи про втечу трьох братів? Там, каже, є такі слова: "свої білі ніжки на сире коріння, на біле каміння спотикає". От, каже, де збереглася українська мова.
— Ну?
— Тоді, як повела я його через сквер (це той, де, знаєш, завжди сидять і цілуються), він сказав: як-то прекрасно оповіла українська мова кохання: я покрию, каже, свого милого слідочок, щоб вітер не звіяв, пташки не склювали...
— Ну?
— А як вела його повз тих, що, знаєш, уже лежали, він сказав, як українська мова до того ще й дуже економна та стисла: одна рука в голівоньку, каже, а друга — обняти...
— Ну?
— А біля воріт, як уже розставатися, сказав він мені: ваше прізвище Розсоха — знаєте, що таке "розсоха"? Показав на небо — он Чумацький Шлях, каже, в розсохах є чотири зірки — то криниця, далі три зірки — то дівка пішла з відрами, в розсохах, каже... А тоді подивився мені в очі глибоко-глибоко...
— Ну? Ну?
Уля зітхнула:
— Попрощався і пішов... Ти не скажеш, Рино, як він — чи хоч трохи закохався, чи...
Рина
— Та я тебе про це питаю, Улько, тебе… Ой, яка ж ти дурна, розумієш?
Уля
— Коли я дурна, а ти розумна, то скажи мені, що б ти сказала, коли б ти була я, а я — ти, себто, коли б вів тебе отак проводжав?
— Що б я сказала?
— Так.
— Коли б я була ти, а ти — я?
—Так.
Рина осіклась, поморщила лоба. А Уля як Уля — зраділа:
— Ага! Ага!.. І ти б не знала, що сказати, Рино!
Рина
— Ну да ж! Бо коли б я була ти, то теж була б дурна.
Уля образилась:
— Як так, то тебе більше не питатиму, і ти мене не питай...
Рина
— Улюню, ти не дурна! Золотко, не сердься... Бо й я не знаю... Тільки знаєш що? Мені здається...
Уля
— Ну?
Рина
— Він, кажеш, заглянув тобі в вічі, як пили зельтерську?
— Так.
— І біля воріт, як розставались?
— Глибоко заглянув...
— Мені здається, що він закохався.
Уля в люстро:
— Що ти кажеш, Рино?
Рина
— От на! Принаймні закохується. Тільки ти. Бога ради, поспіши, Улюню, прискор цей процес, розумієш? Треба, щоб він взагалі не вкраїнською мовою мріяв, а тобою, золотко, твоїми очима, губами, бюстом тощо... Ну зроби так, Улю, ну що тобі стоїть?
Уля
— І зробила б, може, та коли ж він чудний такий. Ну чим ти на нього вдієш? Коли навпаки — він на тебе словами отими тощо... аж пахне.
Рина
— Він на тебе словами, віршами, ідеологією, а ти на нього базою, розумієш? Базою... Тим-то і поклалась я на тебе, Улько, що ти маєш такі очі, губи, взагалі прекрасну базу маєш. Крім того, мене ти слухатимеш, моєї поради. Так, Улюню, так?
Уля випнулась уся. Зітхнула. Мовчки поцілувала Рину.
Рина
— Так!.. Добре, серце, що ти сьогодні наділа більш прозористі панчохи, розумієш? За новою модою. До того ж вони й на колір кращі — якісь манливі, теплі... Чудесно!
Уля перед люстром:
— Що ти кажеш?
Рина
— Чудесно, кажу, і кличу Мокія...
Уля, звичайно, за серце, до люстра:
— Рино, хвилинку!..
Та Рина вже без уваги на те. Пішла, покликала Мокія:
"Моко! Тебе на хвилинку просить Уля. Сама вийшла.
2
Увійшов Мокій. Певно, читав, бо з книжкою, олівцем і сантиметр у руках:
— Гм... це ви?
Уля
— Я... по книжку... А ви думали хто?
Мокій
— Думав, що це... ви.
В Улі забриніло в грудях:
— Серйозно?.. А я по книжку до вас.
— По яку?
Уля трошки розгубилась:
— По яку? Взагалі по українську книжку.
У Мокія забриніло в грудях:
— Серйозно? Дуже приємно. Радію вам, Улю.
— Серйозно?
— Серйозно. Якої ж вам книжки дати? З поезії? З прози? З наукових, соціально-економічних?
— Котру можна буде.
— Вибирайте.
— Ну, дайте... яку ви хочете.
Мокій зворушено:
— Та я б хотів, щоб ви всі їх перечитали, Улю!
— А це у вас яка?
— Це?.. Це книжка з української етнографії та антропології.
Уля вже не знала, що далі казати, та:
— Серйозно?
Мокій
— Подивіться.
Уля подивилась:
— Гарна книжка — в палітурках і, здається, з золотим обрєзом...
Мокій
— А знаєте, як по-вкраїнському сказати: з золотим обрєзом?
— Ану, як?
Мокій піднесено:
— Книжка з золотими берегами. Правда, прекрасно?
— Надзвичайно!
— А що іще можна сказати про матерію, що вона з берегами. Фартух дорогий — золоті береги.
Уля щиро:
— Прекрасно!
Мокій зраділо:
— Серйозно?
Уля цілком, щиро:
— Надзвичайно! Фартух дорогий, золоті береги... А скажіть, як буде по-вкраїнському "чулки з розовой каемкой" ? Отакі, як у мене. Ось...
Хотіла показати, та засоромилась. Похилилась.
Мокій того майже не помітив. Ще більш піднесено:
— Панчохи з рожевими бережками.
Уля
— Надзвичайно!
Мокій ще більше запалився:
— А то ще кажуть: миска з крутими берегами. Або пустився берега чоловік, по-руському — на проізвол судьби. Або, нарешті, кажуть, берега дати... Наприклад, треба українській неписьменності берега дати! Ах, Улю. Як ще ми погано знаємо українську мову. Кажемо, наприклад: потяг іде третьою швидкістю, а треба — поїзд третім погоном іде. Погін, а не швидкість. А яка ж вона поетична, милозвучна, що вже багата... Та ось вам на одне слово "говорити" аж цілих тридцять нюансових: говорити, казати, мовити, балакати, гомоніти, гуторити, повідати, торочити, точити, базікати, цвенькати, бубоніти, лепетати, жебоніти, верзти, плести, ґерґотати, бурмотати, патякати, варнякати, пасталакати, хамаркати, мимрити, цокотіти...
Вже втретє дзвонив у сінях дзвоник, коли Мокій та Уля почули.
Пішла одчинити Уля.
3
Вернулась і з нею увійшла суха, потерта якась дама в довоєнному вбранні.
Дама до Улі:
— Я Баронова-Козино. Ваш папа найняв мене показати йому кілька лекцій з правильних проізношеній.
Уля
— Мій папа? У мене нема папи: він помер.
Баронова-Козино
— Помер? Ах, Боже мій, яке нещастя! І це так несподівано, раптом... Боже мій. Ще завчора він найняв мене і дуже просив прийти на першу лекцію сьогодні.
Уля
— Мій папа вже три роки тому як помер... То, мабуть, був не мій папа.
Баронова-Козино
— Вибачте, я, певно, не туди потрапила, хоча адресу добре запам'ятала. (Забурмотіла розгублено). Холодна Гора, ...ськая вулиця, № 27, на воротях напис: "У дворі злі собаки", — та собак, казав ваш папа, нема. І справді нема. Квартира Зама... Майза... Ах, Боже мій, чудне таке прізвище.
Мокій
— Може, Мазайла?
Баронова-Козино
— Так! Мазайла! Він ще казав, що не треба запам'ятовувати прізвища, бо не сьогодні-завтра має змінити його у загсі на інше...
Мокій аж потемнів:
— Мій папа?.. Прізвище?
Баронова-Козино
— А ви його син?.. Вибачте, не знала. (До Мокія з підлесливим просміхом). Хоч ви похожий на вашого папу. Боже, як похожий... Скажіть — змінили вам прізвище? Папа ваш так турбувався... Воно справді якесь чудне. Либонь, малоросійське?
Мокій глухим, здушеним голосом:
— Однині... (розкашлявся) у мене папи нема!
Баронова-Козино
— Як? Ви сказали...
Мокій з натиском:
— Нема, кажу! Нема!..
Баронова-Козино
— Ах, Боже мій! Знов, виходить, я не туди потрапила... Як же так? (Забурмотіла розгублено). Холодна Гора, ...ськая вулиця, № 27, "У дворі злі собаки", квартира...
4
Увійшов Мазайло. Кинувся до Козино:
— Жду вас, жду!
Баронова-Козино
— Вибачте, вийшло таке непорозуміння. Сказали — вас нема, що ви вмерли...
Мазайло показав на двері.
Не зводячи очей з Мокія, вклонився ще раз Бароковій:
— Так, так... Заходьте. Мокію! Я матиму з мадам Бароновою-Козино ділову розмову. Мені потрібна ця кімната...
Баронова-Козино
— І я вже була повірила, що ви вмерли...
Мазайло до Баронової, але вся його увага на Мокієві:
— Дуже приємно... (До Мокія). Розумієш?.. (До Баронової, ще раз вклонившись). Вибачте. Заходьте...
Баронова-Козино заспокоєно і задоволена:
— Мерсі!
Вийшли.
Мокій, ввесь час свердливши батька очима, зірвався з місця. Заходив:
— Ні! Ні!.. Не дам! Не дозволю! І жодної лекції правильних проізношеній! (Помітив Улю біля люстра і раптом увесь засвітився, сповнився якоюсь ідеєю). Так... Бачите тепер, Улю, який я самотній?
Уля
— Серйозно?
— Серйозно, Улю. Рідня — а нема до кого слова промовити, тим паче українського. Слухати не хочуть. (До дверей). Так ні! Буду на зло, на досаду декламувати українське слово. (До Улі). Не розуміють його краси, а з моєї самотності сміються. Отак і живу, самотію, як місяць над глухим степом, як верства в хуртовину. (До дверей). Буду співати, кричати під дверима отут, буду танцювати, свистіти!.. (До Улі). Як одлюдник в пустелі, як копійка у старця, як мізинець у каліки, як...
Уля захвилювалась:
Серйозно?
Мокій
— Серйозно! Скоро вже і я скажу за словом поетовим: "Сиди один в холодній хаті, нема з ким тихо розмовляти, ані порадитись. Нема, анікогісінько нема..." А як хочеться знайти собі такого друга, теплого, щирого, щоб до нього можно було промовитись словом з Грінченкового словника та й з власного серця...
Уля вже никла жалощами:
— А як буде у вас подруга, щира й тепла... Навіть гаряча...
Мокій
— Ах, Улю! Мені вже давно хотілося вам сказати...
Уля трепетно:
Що?
Мокій
— Ще тоді хотілося сказати, як пили ви зельтерську воду, як дивились на зоряну криницю, на дівку а відрами...
Уля
—Що?
Мокій
— Хотілося сказати, а тепер ще охотніше скажу: Улю! Давайте я вас українізую!
Уля мало не впала, одскочила:
— Он ви що! Не хочу!
Мокій у наступ:
— Улю! Ви ж українка!
— Воронь Боже! Я не українка!
— Українка!
— А нізащо! Ні! Ні!
— У вас прізвище українське — Розсоха!
— Ні!
— Та що там прізвище — у вас очі українські, губи, стан!..
Уля, спинившись:
Очі?..
Мокій переконливо:
— Так! Очі, кажу, губи, стан, все українське. Не вірите? Не вірите, Улю? Я вам зараз доведу... Не я, а наука, оця книжка, Улю, антропологія вам доведе, що ви справді українка... (Перегорнувши кілька аркушів, почав вичитувати). Ось: українці здебільшого високого зросту, стрункі... (Глянув на Улю). А ви хіба не струнка? Широкі в плечах (ну, це про мужчин), довгоногі... (До Улі). Нема гірш, як коротконога жінка! (Уля неспокійно подивилася на свої). Ні, у вас українські, Улю... (З книжки). З дуже напігментованою шкірою, себто смугляві, пишноволосі або кучеряві... (Подивився на Улю). А ви не ймете віри. (З книжки). Круглоголові, довгобразі, високо— та широколобі, темноокі, прямоносі, рот помірний, невеликі вуха... (Подивився на Улю). Як про вас писано...
Уля розтанула:
— Що ви кажете?
А сама непомітно в люстро.
Мокій
— Ще не ймете віри? Так ось! Брахікефальності пересічний індекс, себто короткоголовість, у поляків 82,1, у росіян — 82,3, в українців 83,2, у білорусів — 85,1... (Обміряв Улі голову). У мене, міряв, 83,5, у вас — 83,1 — український індекс.
Уля серйозно:
— Серйозно?
Мокій
— Науково-серйозно. (З книжки). Разом з тим, що стрункі та широкоплечі, вони ще груднисті. Пересічний обсяг в грудях, як на довжину тіла — 55,04, у росіян — 56,18, у білорусів...
Уля
— А скільки у мене?
Мокій взявся міряти:
— У вас... Гм. (Доторкнувся до грудей). Вибачте... У вас тут теж український індекс...
Уля вдячно заглянула в книжку:
— Скажіть, а про родимки тут пишеться! У мене ось родимка на шиї... і ще одна є...
Мокій
— Не дочитав ще... Прізвище українське, індекси українські, очі, рот, стан, все чисто українське. Тепер ви вірите, Улю?
Уля
— Вірю.
Мокій
— Отже, дозвольте мені вас українізувати, Улю!
Уля тихо:
— Українізуйте, Моко.
Мокій, узявши Улю за руку?
— Ой, Улю, вивчивши мову, ви станете. Що там українкою. Ви станете більш культурною, корисною громадянкою, от вам клянусь! Ви станете ближче до робітників, до селян та й до мене, а я до вас, от (Безпорадно замахав руками). Над мовою нашою бринять тепер такі червоні надії, як прапори, як майові світанки. З чудесної гори СРСР її далеко буде чути. По всіх світах буде чути!. Та от я прочитаю вам зразок народної пісні. Ви ще не чули такої.
Уля
— Серйозно?
5
Увійшла Мазайлиха з якоюсь химерною електричною мухобійкою в руках.
Почала ляскати на мух. Поляскавши, вийшла.
6
Мазайло увів Баронову-Козино.
Зачинив Мокієві двері. Тоді до Барокової:
— Навіть мух я наказав вибити електричною мухобійкою власного винаходу, щоб навіть мухи нам не заважали. Починайте, будь ласка!
Баронова-Козино захвилювалась:
— Починати? Ах, Боже мій, — починати... Може, ви почнете?
Мазайло теж захвилювався:
— Ні! Ні! Я тепер не можу, ви — моя вчителька. Починайте ви!
Баронова-Козино ще гірш захвилювалась:
— За десять років я так одвикла од цього діла, що... Я вся хвилююсь і не можу почати. Не можу! Ах, Боже мій, ну, як його почати, як?.. Мені, старій гімназіяльній вчительці...
Мазайло захвилювався.
— Починайте так, як ви починали колись, молодою... У хлопчачій чи в дівочій гімназії працювали?
Баронова-Козино
— В дівочій, відомства імператриці Марії Теодоровни. Боже мій! Тоді ми всі починали молитвою. Пам'ятаєте молитву перед навчанням?
Мазайло
— Молитву?.. Стривайте! Так-так! У нас в городському вчилищі молитву співали... Так-так, всі хором. А хто спізнявся, той після лекції ще дві години в класі сидів — "без обєда" називалось...
Баронова-Козино
— Її нас у гімназії співали. Прекрасно співали. Пам'ятаю слова...
Мокій, прочинивши двері, заляскав електричною мухобійкою.
Баронова-Козино
— Ах, Боже мій! Невже забула? За десять років. Не може бути... Молитва перед навчанням... Невже забула?
Мазайло
— Молитва перед навчанням. Невже забув?.. Ах, Господи!.. Преблагій Господі!..
Баронова-Козино згадала. Очі засяяли. голос сам заспівав:
— Преблагій Господі, нізпошлі нам благодать…
Мазайло, зрадівши, що згадалось, підхопив на весь голос:
— ...Духа Твоєго Свято-о...
Баронова-Козино крізь сльози, з просміхом у голосі поправила:
— Святаго...
Мокій , причинивши двері, засвистів.
Проте Баронова і Мазайло доспівали разом:
— ...дарствующего і укрепляющего наші душевниє сі-і-ли... даби внімая пре-по-да-ва-є-мо-му уче-е-нію, возрослі ми тебе, нашому Создателю, во сла-а-ву, родітєлям же нашім на утешеніє, церкві і отєчеству на по-о-льзу.
Баронова-Козино на такий голос, як колись казали в класі після молитви:
— Садітесь!
Мазайло сів. Баронова-Козино утерла сльози:
— Як вам здається, чи не заспівають ще цієї молитви по школах?
Мазайло сумно:
— Навряд.
Баронова-Козино, розгорнувши стару читанку:
— А я ще пожду. Жду! Жду-у! (На такий голос, як колись учила). Розгорніть, будь ласка, книжку на сторінці сорок сьомій... (Дала Мазайлові книжку і методично ждала, поки він шукав сорок сьому сторінку). Знайшли сторінку сорок сьому?
Мазайло глухуватим, як колись у школі, голосом:
— Знайшли.
Баронова-Козино
— Читайте вірш "Сенокос". Читайте голосно, виразно, вимовляючи кожне слово.
Мазайло, обсмикуючись, як колись обсмикувався в школі перед тим, як здавати урок, голосно й виразно:
— Пахнєт сеном над лугами...
Баронова-Козино трошки захвилювалась:
— Прононс! Прононс! Не над лу-гами, а над луґамі. Не га, а ґа...
Мазайло
— Над лу-гами...
— Над луґа-ґа!
— Над луга-га!
— Ґа!
— Га!
Баронова-Козино аж вух своїх торкнулася пальцем:
— Ах, Боже мій! Та в руській мові звука "г" майже немає, а є "г". Звук "г" трапляється лише в слові "Бог", та й то вимовляється...
Мазайло раптом у розпач вдався:
— Знаю! Оце саме "ге" і є моє лихо віковічне. Прокляття, якесь каїнове тавро, що по ньому мене впізнаватимуть навіть тоді, коли я возговорю не те що чистою руською, а небесною, ангельською мовою.
Баронова-Козино
— Не хвилюйтесь, милий! В одчай не вдавайтесь!
Мазайло
— О, як не хвилюватися, як, коли оце саме "ге" увесь вік мене пекло і кар'єру поламало... Я вам скажу... Ще молодим... Губернатора дочь оддаля закохалася мною. Просилася, молилася: познайомте мене, познайомте. Казали: не дворянин, якийсь там регістратор... Познайомте мене, познайомте! Покликали мене туди — як на Аполлона, на мене дивилася. Почувши ж з уст моїх "ге"... "ге" — одвернулась, скривилась.
Баронова-Козино
— Я її розумію.
— А мене?
— І вас тепер розумію.
Мазайло
— О, скільки я вже сам пробував у розмові казати... "кге".
Баронова-Козино
— "Кге" ?
Мазайло
— Не міг і не можу, навряд щоб і ви навчили мене...
Баронова-Козино захвилювалась:
— Ах, Боже мій. Та це ж єдиний тепер мій заробіток — "ге"... Самим "ге" я тепер і живу. Постарайтесь, голубчику, ну, скажіть ще раз: над луґами. Над лу-ґамі.
Мазайло
— Над лукгами. Над лугами.
— Ґамі.
— Гами.
— Ґа.
— Га.
Баронова-Козино до вух, Мазайло до серця — та разом:
— Ху-у-у!
Мокій одчинив двері. Тоді голосно до Улі:
— Прочитайте, Улю (розгорнув книжку і показав де), оцю народну пісню. Читайте голосно, виразно і тільки так, як у книжці написано.
Уля, хвилюючись, напружено:
— Брат і сестра. Під ґарою над криницею...
Мокій
— Не під ґарою, а під горою... Там написано: під горою. Читайте, будь ласка, як написано.
Уля
— Під ґарою...
— Під горою, го!
— Під ґорою, ґо!
— Го!
— Ґо!
— Де ж там, Улю, "ґо", коли в книжці "го" стоїть. Взагалі в українській мові рідко коли звук "ґе" подибуємо, хіба в таких словах, як (на батьків бік голосно) ґуля, ґава, ґирлиґа, а то скрізь кажемо "ге".
Баронова-Козино раптом стрепенулась:
— Стривайте, стривайте! Я знайшла секрета, як вас навчити. Боже мій, знайшла... Ось як: читайте, і де "ґе" стоїть, там вимовляйте ка, к.
Мазайло несміливо:
— Ка, ки...
Баронова-Козино
— Так! Читайте!
Мазайло
— Пахнет сеном над лу-ками...
Баронова-Козино
— Так! Так!
Мазайло сміливіш:
— Песньой...
— Песнєй.
— Пєснєй душу веселя, баби з к-раблями рядамі...
Баронова-Козино рівним методичним голосом:
— Не з ґраблямі, а з ґрап-лямі.
Мазайло старанно, аж жили напнулись:
— 3 краб-лямі...
Баронова-Козино
— Та ні! У вас тепер не "ге", не "кге"... Треба казати не з ґраблямі, а з ґраплямі, с... Окрім цього, в руській мові там, де звук "б" не акцентовано, треба його вимовляти як "п": с ґрап-п-плямі...
Мазайло обережно, як по камінцях через воду:
— С крап-лями...
— Мі.
— С к-крап-ля-мі рядамі.
— Так!
Мазайло сміливіш:
— Ходять, сєно шєвєля. Там сухое убірають мужічкі є-ко круком.
Баронова-Козино
— Не єко, а єво!
Мазайло
— Як? Та тут же стоїть буква "ги", себто "к", а не "в".
Баронова-Козино
— В інтелігентній мові вимовляють "єво", а не "єго" і не "є-хо".
Мокій стрепенувся. Аж підскочив. До Улі:
— Стривайте! Я теж знайшов секрет, як вас навчити. Знайшов! Ось як: читаючи, вимовляйте "г" як "х". Ну, Улю!
Уля
— Під хорою...
Мокій
— Приблизно так.
Уля сміливіш:
— Під хорою над криницею...
Мокій
— Улю, як у книжці написано. Над криницею, цею "е"... (Раптом). Скажіть, Улю, паляниця!
Уля
— Паляниця.
Мокій
— Такі Вірно! Раз паляниця у вас вийшла, це знак того, що скоро навчитеся мови.
Уля
— Серйозно?
— Серйозно.
Баронова-Козино до знервованого Мазайла:
— А що таке паляниця?
Мокій голосно:
— Український білий хліб.
Баронова-Козино
— А я й досі не знала.
Мокій
— Отож і горе, що їсте, а не знаєте... Читайте, Улю, далі.
Мазайло демонстративно перебив:
— Єво кру-ком на воз віламі кідают, воз растьот, растьот, как дом. В ожиданьї...
Баронова-Козино
— В ажіданьї.
— Ва-жіданьї конь убо-кій точно вкопаний сто... стаїть: уші врозь, дукою нокі і как будто стоя спіт.
Баронова-Козино
—Так!
Мазайло голосніш:
— Только Жучка...
Баронова-Козино
— Толька Жучка...
Мазайло про себе:
— Агаї Це значить жучку звуть Толя, Толька... (Голосно). Толька жучка удалая в рихлом сене, как в валнах...
Баронова-Козино
— Прекрасно!
Мазайло, Баронова разом, натхненно:
— То взлетая, то ниряя, скачет, лая впопихах.
У Баронової-Козино чути "впап'хах", у Мазайла — "упопихах".
Баронова-Козино
— Ну от! Прекрасно!
Мазайло зворушено і глибокодумно:
— Господи, то єсть преблагій Господи! У такому, сказать, маленькому віршикові і така сила правільних проізношеній!
Баронова-Козино
— Запишіть їх — далі ще більше буде!
Мазайло побожна:
— Запишу собі на папері і на серці...
Сів писати, шепочучи, немов молитву:
— Замість г — к, замість к — в, б — п, о — а...
Мокій до Улі:
— Читайте далі.
Уля
— Під хорою над криницею хорювали брат з сестрицею...
Мокій
—Так.
Уля голосніш:
— Хорювали, обнімалися — слізоньками умивалися. Ходім, сестро, хо-горою...
Мокій
— Так.
Уля голосніш і вільніш:
— Скинемось травою. Ходім, сестро, ще й степами — розвіємось цвітами...
Мокій, як диригент, що почув фальшиву ноту, замахав благальна руками:
— М'якше! М'якше! Цьвітами...
Уля м'яко:
— Цвітами.
Мокій
— Прекрасно.
Уля зворушено:
— Розсіємось цвітами.,. Будуть люди квіти рвати та нас будуть споминати... (Крізь сльози). Оце, скажуть, та травиця, що брат рідний та... (заплакала) сестриця...
Мокій
— От вам і маєш... Та чого ви, Улю? Чого?
Уля плачучи:
— Дуже жалісно. Таке маленьке і яке ж жалісне...
Мокій, сякаючись:
— Ну, заспокойтесь, Улю, заспокойтесь... Скажіть, п'ятниця...
Уля покірливо:
— П'ятниця...
Баронова-Козино до знервованого й збентеженого вкрай Мазайла:
— Ах, Боже мій! Що це таке?
Мазайло звівся, як дракон:
— Ха-ха-хаї Це по-їхньому зветься українізація!
Грякнувши щосили дверима, зачинив їх,
Уля здригнулася, скочила, зблідла:
— Ой, що це таке?
Мокій, схопивши ручку з пером в одну руку:
— Ха-ха! Зачиняють двері! Це ж русифікація!
Другою мало не зірвав — розчинив знов двері. Став.
Важко нависла передгрозова тиша,
Мазайло, ледве стримуючись, до Баронової-Козино:
— З об'єктивних причин доведеться припинити нашу лекцію, одклавши її на завтра. А зараз попрошу вас лише перевірити, чи так я записав (почав і заплутався, бо вся його увага на Мокієві), Замість к — г, замість г — в, п — б... Наприклад. Наприклад... (У нестямі). Бахнуть сеном єво над лувами?
Баронова-Козино
— Ні! Ні! Не треба! Себто треба не так! Я краще сама запишу вам, сама… (Почала, теж заплуталась). Замість ґ — г, замість к — х, б — п… Ах, Боже мій, п б… наприклад (У нестямі). Ґраблями єво на воз віламі кідайтє!..
Тим часом Мокій до Улі:
— Завтра, Улю, відбудеться друга ваша лекція. При одчинених дверях. А зараз запишіть, будь ласка, запишіть, Замість г — г, наприклад (наливаючись гнівом), під горою, над криницею... (У нестямі). У криницю його! У криницю!..
7
Убігли Мати й Рина.
Мазайло до Мокія:
— Це мене?
Мокій до батька:
— Тільки тебе.
— У криницю?
— З новим прізвищем!
— З новим прізвищем?
— З новим прізвищем! У криницю!
Мати до Рини:
— Чуєш?… (Трагічно). Боже мій, почалась катастрофа! Катастрофа! Що робити? (Почувши дзвінка в сінях). Підождіть! Стривайте! Хтось прийшов!..
Побігли в розпачі у коридор. Тим часом Мокій до батька:
— Ти справді серйозно міняєш наше прізвище?
Мазайло
— Я справді серйозно міняю наше прізвище.
Мокій вдруге:
— Ти... наше прізвище міняєш справді, серйозно?
Мазайло
— Я наше прізвище міняю справді, серйозно.
Мокій
— Наше прізвище?
Мазайло
— Наше прізвище.
Мокій
— Ти?
Мазайло
— Я.
Мокій
— Мазайло?
Мазайло
— Я вже не Мазайло.
Мокій
— Ти вже не Мазайло? Дак хто ж ти тепер? Хто?
Мазайло
— Я? Я тепер поки що ніхто, але я буду...
Рина з дверей голосно, радісно:
— Тьотя приїхала! Тьотя Мотя приїхала!
Мати назустріч:
— Слава Богу! Слава Богу! Спасителька наша приїхала...
8
Рина, мабуть, вже поінформувала тьотю про все, бо в дверях тільки доказувала:
— ... А Мока якось довідався, ви розумієте?! І вже почалась катастрофа, ви розумієте, тьотю? Почалася...
Тьотя
— Я розумію... Я так і знала, але... але дозвольте спитати...
Мазайло поцілував тьоті руки:
— Пахнєт сеном над лукамі... Ви розумієте? Сьогодні почав. Сьогодні я сприймав першу лекцію... Як до причастя підходив... І от (на Мокія) він! Він!..
Тьотя поцілувала Мазайла тричі в лоб:
— Я розумію. Розумію. Я тільки так і в'являла собі, але...
Мазайло показав на Баронову-Козино:
— Баронова-Козино. Учителька правільних проізношеній...
Тьотя привіталася:
— Ах, я так і знала, але...
Рина на Улю:
— Моя подруга — Уля Розсохина.
Тьотя
— Ах, розумію, але...
Мазайлиха до Мокія:
— Моко! Іди ж привітайся з тіткою. Ну?
Мокій мовчки привітався.
Мати
— Отакий, як бачиш, Мотенько!
Тьотя
— Я бачу, я розумію, але що у вас на вокзалі робиться?
Аж скрикнула Тьотя, та таким голосом, що всі, навіть і Мокій. затривожилися.
Мати з переляку перепитала:
— А що?
Тьотя
— І ви отут сидите і не знаєте?
Мазайло
— Та що таке?
Тьотя
— Не знаєте, що там робиться? Не знаєте, що там написано?
Майже в с і разом:
— Ні...
Тьотя
— Не бачили, не читали? "Харків" — написано. Тільки що під'їхали до вокзалу, дивлюсь — отакими великими літерами: "Харків". Дивлюсь — не "Харьков", а "Харків"! Нащо, питаюсь, навіщо ви нам іспортілі город?
Мазайло
— А-а. Так про це ви спитайте ось у кого (на Мокія). Він знає.
Тьотя до Мокія:
— Та-ак?.. Навіщо?
Мокій
— Ах, тьотю! За нього тільки що взялись, щоб виправити, а ви вже питаєтесь — навіщо?
Мазайло
— Чули? (До Мокія іронічно). То, може, ти й за ваше прізвище візьмешся, щоб виправити?
Мокій
— Не може, а треба! Діда нашого було прізвище Мазайло-Квач — отож треба додати...
Мазайло за серце як навіжений.
Мати зойкнула. Баронова-Козино пальцями до вух — здригнула.
Тьотя до Мокія:
— Моко! Моко! Моко!.. Ти справді за те, щоб був не "Харьков", а "Харків"?
Мокій
— Так!
Тьотя
— І ти справді за... (бридливо) за Квача?
Баронова-Козино знову пальцями до вух, знов здригнула.
Мокій, побачивши все це:
— Так! За Квача! За три Квача! За сто Квачів! За мільйон Квачів!
Баронова-Козино мало не знепритомніла.
Мокій вбіг у свою комірку. Тоді всі, крім Улі, до тьоті:
— Ну, що тепер з ним робити? Що?
— Ах, Боже мій, що?
Мати
— Може, проклясти?
Мазайло
— Убити, кажу?
Рина
— Оженити?
А тьотя ходила Наполеоном і думала.
Мати сіла і заплакала:
— І в кого він такий удався? У кого? Здається ж, і батько, і я всякого малоросійського слова уникали...
Рина
— Ти ж казала, що він у дядька Тараса вдався.
Мати
— Ой, хоч не згадуй. Не дай Бог, оце трапився б ще він...
Задзвонив дзвоник. Вийшла Рина. вернулась бліда, перелякана:
— Дядько Тарас приїхав...
Мати й Мазайло з жахом:
— Що?
— Не пускай його! Скажи — нас нема!.. Нас арештовано!
Дядько Тарас на дверях:
— А де у вас тут витерти ноги?
Всім як заціпило.
Тарас
— Чи, може, й ви мене не розумієте, як ті у трамваї... Тільки й слави, що на вокзалі "Харків" написано, а спитаєшся по-нашому, всяке на тебе очі дере... Всяке тобі штокає, какає, — приступу немає. Здрастуйте, чи що!
ТРЕТЯ ДІЯ
Третього дня Рина зустріла Улю на порозі:
— Ой, Улю! Ой, тільки, Улю!.. Настає вирішальний момент! Вирішальний, ти розумієш? Зараз у нас буде дискусія — чи міняти прізвище, чи ні. Тьотя Мотя викликала Моку на дискусію.
Уля до люстра, як жадобна до води:
— Що ти кажеш?
Рина то до Мокієвих дверей, то до Улі бігаючи:
— На дискусію, ти розумієш? А Мокій — не дурень — напросив ще комсомольців, ти розумієш? Що з цього вийде, не знаю. Мабуть, жах, жах і тільки жах. Добре хоч з дядьком посварився за стрічку, за якийсь там стиль, чи що, ти розумієш? Од самого ранку гризуться.
Прислухались. Чути було Манієвий голос: "Вузьколобий націоналізм! Шовінізм, усе це!" Вигукував дядьків:
"Не шовінізм, бельбасе, а наше рідне, українське!"
— Як у тебе з ним, Улько, питаю? Невже ще й досі не прикохала? Невже нічого не вийде? Невже Тьотя Мотя правду каже, що тепер Мокія і взагалі мужчину лише політикою й можна обдурити?
Уля новим якимсь голосом:
— Нічого подібногої Ах, Рино!
Рина, зачувши цей голос:
— Що, Улюню, що?
— Що? Ти знаєш, як по-українському кажуть: ночью при звьоздах не спітся?
— Ну?
— Зорію. Правда прекрасно звучить?
Рина
— Це ж ти до чого?.. Та невже ти... Невже ти, Улько, замість закохати Мокія, та сама ним, ідійотко, закохалася?
Уля зашарілася:
— Ні, ні...
— Як ні, коли ти сама кажеш, що вночі не спиш, зорієш уже, чи як там по-українському?..
— Та ні!
Рина
— Признавайся, Улько, щоб я по-дурному надій не плекала... Ти мені скажи, прикохаєш ти його, одвадиш од українських усяких дурниць, пригорнеш його на свій, себто на наш бік? Улю? Ти вчора з ним гуляла, ну, невже нічого не вийшло... Улюню! Ще раз молю і благаю! Благаю, Улько, розумієш? Уговтай Моку, ні, — власкав його, улести, укохай! Ну, коли так не береться — припусти його до себе ближче, зовсім близько, припусти до всього, розумієш?
— Серйозно?
— Та бодай і серйозно!.. Тільки щоб не стала жінкою, а так... На межі його паси, на межі... Затумань йому голову, захмели, щоб як п'яний ходив!.. Щоб ідійотом ходив!
— А знаєш, Рино, жінка по-вкраїнському "дружиною" зветься?
— Ну?
— І знаєш, "дружина" — це краще, як "жінка" або "супруга", бо "жінка" — то означає "рождающая", "супруга" ж по-вкраїнському — "пара волів", а "дружина"... Ось послухай; рекомендую — моя дружина, або: моя ти дружинонько.
Рина вже не знала, що їй казати на таке Улине безглуздя:
— Ну, бачу я...
А Уля вже в захопленні:
— Або по-вкраїнському — одружитися з нею... Це ж не те, що "жениться на ней", розумієш, Ринусько! Одружитися з нею, чуєш? З нею... Тут чується зразу, що жінка рівноправно стоїть поруч з чоловіком, це краще, як "жениться на ней", — ти чуєш? На ней, на...
Рина
— Дуреля ти. Чи одружиться хто з тобою, чи жениться на тобі — однаково будеш; не на і не поруч, а під, під, ідійотко! Та це ти вже, я чую, од Моки набралася! Бачу, він тебе, а не ти, на такі фантазії навів. Чую — він тобі такого наказав, начитав...
Уля хотіла виправитись:
— Ні, Ринко, я вже сама про це вичитала."
Рина до неї:
— Са-ма?!
Уля од неї в другу кімнату. Побігли.
2
З Мокієвих дверей задом вийшов Дядько Тарас:
— Нехай ми шовіністи, нехай... Проте ми расєйщини в нашій мові ніколи не заводили, а ви що робите? Що ви робите, га? Є своє слово "універсал", а ви "маніфеста" заводите, є слово УНР, а ви УСЕРЕР пишете? Га? Га? о Рідне слово "пристрій" ви на "апарат" обернули, а забули, як у народній мові про це говориться? Що без пристрою і блохи не вб'єш, забули, а ви думаєте апаратом, га? По газетах читаю — слово "просорушка" за "шеретовку" править, і це така українізація, питаюсь, га? Самі ви ще не шеретовані, і мова ваша радянська нешеретована...
Мокій з дверей:
— Нашеретували, наварили просяно-пшеничної досить, аж солодом узялися, Засолодились, дядю, Годі! Не заважайте. Тепер треба й із заліза кувати. Із сталі стругати ...
Дядько з дверей:
— З якої? Ви ж свою в "Югосталь" оддали!..
Мокій
— Шовінізм!
Зачинивши двері, прибив дядькові носа.
Од такої несподіванки, од такої образи Дядько аж ногами затупав:
— Га, питаюсь, га? (Одійшов).
3
Увійшли: Тьотя Мотя в новому платті, Мазайлиха, Рина, Уля. Дядько Тарас, не помітивши їх:
— Українізатори! А чого б головного командувателя війська України та Криму на головного отамана або й на гетьмана не перекласти? Хіба б не краще виходило? Здрастуйте, козаки! Здоров був, пане головний отамане або й гетьмане! (Побачив тьотю Мотю, Мазайлиху й дівчат). Це я у його питаюсь. (Іронічно). А чому б ще вам, кажу, нашого головного командувателя України та Криму на головного отамана або й на гетьмана не перевести? По-їхньому, бачте, краще виходило: здрастуйте, товариші козаки! Здоров, здоров, товаришу головний отамане!.. Чули таке?
Тьотя Мотя
— Та як вони сміють до наших козаків як до своїх товаришів звертатись?
Дядько
— А я ж про що кажу?
4
Увійшов Мазайло. За ним Баронова-Козино.
Тьотя Мотя до Мазайла:
— Та ще й по-українському. Всі козаки говорили по-руському. Донські, кубанські, запорозькі. Тарас Бульба, наприклад,..
Дядько Тарас витріщивсь:
—Хто?
Тьотя
— Тарас Бульба, Остап і Андрій — і я не знаю, як дозволив наш харківський Наркомос виступати їм і співать по-українському, та ще й де?… У городській опері. Єто… Єто ж просто безобразіє!
Дядько Тарас нарешті очувся, аж захлинувся:
— Тарас Бульба? Бульба Тарас? Остап? Андрій? Га?
Тьотя
—Що?
Дядько Тарас
— Говорили по-московському?
Тьотя холодно:
— Що з вами?
Дядько Тарас
— По-московському, га?
Тьотя
— А ви думали по-вашому, по-хохлацькому?
Дядько Тарас
— Тарас Бульба?.. Ніколи в світі! Тільки по-вкраїнському! Чуєте? виключно по-вкраїнському...
Тьотя Мотя
— Єтого не может бить!
— Га?
— Єтого не может бить!
— Доводи?
— Доводи? Будь ласка, — доводи. Да єтого нє может бить, потому што єтого нє может бить нікада.
Задзвонив дзвоник.
Рина затулила рукою рота тітці, другою — дядькові:
— Ой... Цс-с-с... Це комсомольці прийшли.
Тьотя з-під Рининоі руки до дядька:
— Отак ви скоро скажете, що й Гоголь говорив, що й Гоголь ваш?..
Дядько Тарас
— Він не говорив, але він... боявся говорити. Він — наш. (Пішли).
5
Увійшли комсомольці: один з текою, другий, чубатий і міцний, з футбольним м'ячем і третій — маленький, куценький, з газетою. Роздивились.
Той, що з газетою:
— Та-ак. Обставинки суто міщанські.
Той, що з текою:
— Чи варто й ув'язуватися?
Той, що з м'ячем :
— Парень просив — треба помогти...
Той, що з текою, подививсь у люстро. Зробив серйозну міну:
— До того ж і темка: зміна прізвища! Та хай собі міняють хоч на Арістотелів, нам що! Радвлада не забороняє? Навпаки, потурає. Та й причинами не цікавиться ніколи.
Той, що з м'ячем, постукотів пальцем у лоб того, що з текою:
— Аренський! Навіть Козьма Прутков сказав: дивись у коріння речей.
Той, що з газетою, теж постукотів:
— І собі в голову, коли що кажеш. Зміна прізвища у міщанина...
Той, що з м'ячем:
— Це ознака здвигу в його ідеології — раз! І дізнатись про причини...
Той, що з газетою:
— Нам буде корисно — два!
6
Увійшов Мокій:
— Невже прийшли? Спасибі!.. А я, бачте, заховавсь отут із своєю укрмовою... Сиджу сливе сам удень і вночі та перебираю, потужно вивчаю забуту й розбиту і все ж таки яку багату, прекрасну нашу мову! Кожне слово! "Щоб не пропало, знаєте, щоб пригодилось воно на нове будування. Бо, знаєте, вивчивши мову так-сяк, нічого з неї прекрасного й цінного не складеш... От... Сідайте! Зараз почнемо (пішов).
Аренський
— Занадто захоплюється мовою.
— Боліє. Питання — чого?
Той, що з м'ячем:
— А того, що ти не болієш нею. І тільки псуєш. Партія пише, пише — візьміться, хлоп'ята, за українську культуру, не бузіть з мовою, а ти що? Ще й досі "Комсомольця України" не передплатив. Парню треба помогти! Парня треба витягти!
7
Увійшли: Мокій, тітка, дядько, Мазайло, жінка, Баронова-Козино,Уля.
— Так-от... Мої товариші комсомольці... Прийшли...
Той, що з м'ячем, підморгнув своїм і, вдаривши м'ячем об підлогу (Баронова здригнулась), почав:
— На дискусію, чи що...
Виступила вперед Тьотя Мотя:
— Просимо, товариші, молодії люди комсомольськії, просимо сідати!.. Ах, я завжди казала, кажу і казатиму, що якби мені років десять скинути, я б сама вписалась у комсомол. Ух, і комсомолка б з мене вийшла! Ух! (Повела плечем. Підскочила).
Той, що з м'ячем, звернувся до товариша з текою:
— Чуєш, Аренський?
Тьотя
— Чудове прізвище!
Баронова-Козино
— Ідеальне!
Мазайло побожна зітхнув, тоді тихо до Рини, до жінки:
— Чула? (Побожно). Аренський!
Той, що з м'ячем, і куценький, зачувши це, порекомендувались, вмисне акцентуючи свої прізвища:
— Тертика.
Баронова-Козино здригнулась, мов од електричного струму.<
Jan 29 2011, 15:54
171 
