9 мая. Ещё праздник?, Забудем ли мы своё прошлое? Опции

[Moonfighter]

Итак, вчера был очень большой праздник - 9 мая. День победы. Вот только был ли праздник? По крайней мере в Киеве. Вот в Севастополе был. В Москве был. А у нас? Прошлись депутаты по Крещатику, послушали выступление типа президента (или типа выступление президента ) получили свои гвоздички в подарок, поели-попили... И всё? Зачем делать такие праздники? Зачем президенту выступать с ТАКИМИ речами? "Повынни шануваты всих загыблых у вийни..." Чувак реально то ли выганялся, то ли он вообще идиот... Зачем ветеранам его политика? Просто поздравить не мог? А где же были "опозициянты"? Почему они не вышли поздравить ветеранов?
как вы думаете, уважаемые форумчане, сколько ещё просуществует праздник 9 Мая? Может его вообще скоро будут отмечать, как праздник "вызволытылив" Украины, подразумевая и СС Галычина, и УПА...
Мне вчера понравилось выступление на 5 канале какого-то нашего мудака (извините за мой французский) , который говорил, что вот мы (опозициянты) вышли на митинг 26 апреля, и что Чернобыльская катастрофа страшнее для украинского народа, чем ВОВ, а коалициянты не вышли... Ужассс!!! Я долго матерился. Ну почему обязательно везде всовывать политику? Вон в России - ветеранов посадили на трибуны, чтоб не устали, показали парад, самолёты пролетели над Красной площадью, Путин выступил, поздравил ветеранов, обосрал Эстонию, но как обосрал! Почему же наши "люби друзи" выбрасывая миллиарды на всякое гавно в виде разного рода митингов и забостовок, не могут сделать ветеранам хороший праздник? Ведь скоро некого будет поздравлять...

[A_Hill]

Как то незаметно они это говорили:

» Нажмите, чтобы показать спойлер - нажмите опять, чтобы скрыть... «

Пресмикуємо??
Для особливо нетямущих поясню:

Якщо солдати на фронті йдучи в атаку кричали "За Родину! За Сталина!!" - то вони герої..
А якщо казали "Ми воюємо проти німецько-фашиських загарбників! - то вони вже терористи?

стосувалось воїнів РА, які воювали на фронтах з німцфми.
Вони теж терористи?

[olex@]

1. Где были борцы за "независимость Украины" до 39 года, пока территория западной Украины не стала входить в границы современной Украины
2. Почему бороться за "независимость Украины" стали только с приходом на эту территорию немцев ?

Там же, Федю. Там же. І боролись за незалежність України, проти пацифікації, в тому числі і терористичними акціями - почитай хоча би біографію Степана Бандери, Євгена Коновальця.
"У листопаді 1927 за ініціативою Коновальця на одній з нарад УВО було вирішено створити єдину революційно-політичну організацію, діяльність якої ґрунтувалася б на націоналістичній ідеології та поширювалась на всі українські землі. 28 січня — 3 лютого 1929 на Першому Конгресі Українських Націоналістів у Відні було створено Організацію Українських Націоналістів, головою проводу якої було обрано Коновальця."
Тобі бракує елементарної інформації. Маючи під руками такий ресурс, як інтернет, просто смішно задавати такі дитячі питання.
Дати лінки чи сам знайдеш? Для спрощення та стислості можеш почати з вікіпедії, щоб мати хоч будь яке уявлення про країну, в якій ти випадково "очутілся".
З.И. Мені направду жалко тебе. Живеш просто "на розрив".

Сообщение отредактировал olex@ - Apr 22 2009, 9:46

[Danilo]

Якщо солдати на фронті йдучи в атаку кричали "За Родину! За Сталина!!" - то вони герої..
А якщо казали "Ми воюємо проти німецько-фашиських загарбників! - то вони вже терористи?

Знаю, что СС "Галиччина" сражалась на стороне Вермахта против СА под Бродами.
Подскажите операции, в которых войска ОУН-УПА сражались против Вермахта на стороне СА или партизанских соединений. Я серьезно. Хочу "провентилировать" для себя этот вопрос. Пока нашел такую информацию, но требует проверки, ибо это Грач - http://www.grach.crimea.com/content/view/730/4/ :

С. Никулин в частности, сказал, что в военно-исторических архивах Германии не имеется данных, свидетельствующих о подрывных акциях формирований ОУН-УПА против гитлеровской армии. На это указывают руководители различных немецких институтов. В последнем ответном письме из Военно-исторического научно-исследовательского института (Мюнхен) говорится: «В нашем институте не имеется материалов о потерях Вермахта, нанесенных ему подпольными группами УПА в Западной Украине. Приблизительно летом 1943 года войска УПА начинали атаковать тыловые учреждения Вермахта, взяли немецких пленных и убили нескольких солдат, хотя в большинстве случаев немецких пленных отпустили».
Ранее в связи с запросом на имя Канцлера ФРГ А. Меркель в Союз Советских офицеров Крыма пришел ответ из Исследовательского учреждения военной истории в Потсдаме: «Мы разыскивали информацию в находящейся в распоряжении у нас литературе, но к сожалению, не нашли никаких сообщений о потерях вермахта из-за национально-украинских организаций Бандеры и от ОУН-УПА».

Вот еще информация из википедии, но статья "спорная" - http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%A3%D0%BA%....BD.D0.B8.D0.B9 :

В то же время сами немцы очень сдержанно оценивают боевую активность УПА в 1943 г. — так в сводном служебном донесении начальника полиции безопасности и СД от 30 июня 1943 года сообщалось, что со стороны украинских повстанцев «нападения на немецкие подразделения были редкостью, вообще не было ни одного случая увечий служащих немецкой полиции и военнослужащих вермахта» [47] Рейсхкомиссар Украины Эрих Кох в своем докладе от 13 ноября 1943, касаясь действий УПА, отметил: «Украинские национальные банды ведут себя не очень активно». Он же в новогоднем обращении (1944) отмечал, что националисты в лесу «не представляли для немцев значимой угрозы». А уже с конца 1943 г. взятый руководством ОУН и УПА курс на фактическое избегание боев с немцами позволил местным руководителям повстанческой армии и руководителям низовых структур ОУН наладить связи с представителями немецкой оккупационной администрации и командирами частей вермахта. С февраля-марта 1944 эти связи перешли в прямое сотрудничество ОУН и УПА как с вермахтом, так и с СС и СД.
По немецким данным, весной 1944 г. действия УПА «против интересов Германии» выражались в «…пленении и грабеже немецких солдат…» [48]
Немецкий фельдмаршал Эрих фон Манштейн, командующий группой армий, действующей на территории Украины, в своих мемуарах рассказывал: «Вообще существовало три вида партизанских отрядов: советские партизаны, боровшиеся с нами и терроризировавшие местное население; украинские, боровшиеся с советскими партизанами, но, как правило, отпускавшие на свободу попавших им в руки немцев, отобрав у них оружие; наконец, польские партизанские банды, которые боролись с немцами и украинцами»[49].
Советские партизаны еще более категоричны в своих сообщениях: "Находясь продолжительное время (июнь 1943 — январь 1944) на территории Волынской и Ровенской областей, мы не располагаем какими либо фактами о том, где украинские националисты, помимо повсеместной пустой болтовни в своей печати, вели борьбу против немецких захватчиков и поработителей. (из докладной записки Хрушеву и Строкачу дважды Героя Советского Союза генерал-майора Федорова 21 января 1944 года) [55]
В докладной записке от 22 июля 1944 Д.Коротченко писал Н.Хрущеву: «Украинские националисты не пустили под откос ни одного немецкого эшелона, не убили ни одного немца, не считая случаев уничтожения отдельных полицаев».
Польские историки также отмечают активность УПА в отношении польской вспомогательной полиции, но не упоминают о каких-либо значительных боестолкновениях с немцами. [56] [57]

Сообщение отредактировал Danilo - Apr 22 2009, 10:18

[olex@]

2Danilo - швидкий пошук
1.

» Нажмите, чтобы показать спойлер - нажмите опять, чтобы скрыть... «

З літа 1942 року почалося масове створення відділів самооборони в населених пунктах, котрі ліквідували німецьку жандармерію, поліцію та захищали мирне населення від карателів. У вересні 1942 року Провід ОУН(Б) прийняв рішення про організацію більш мобільних збройних відділів, розмірами сотень для допомоги місцевим сільським боївкам (СКБ).

Протягом жовтня 1942 року першу сотню УПА організував референт Крайового проводу ОУН Сергій Качинський-Остап в Кивинському повіті на Берестейщині. У листопаді 1942 року другу сотню УПА організував поручник Іван Перегійняк (Кавбешко) поблизу Луцька. У грудні 1942 року організували сотні УПА: хорунжий Ярема в районі Колки-Степань, Ворон в Пустомитських лісах і Крук на Крем'янеччині, Тернопільщина. Усі сотні перейшли під безпосереднє командування поручника Василя Івахіва (Роса, Сонар, Сом). У грудні 1942 року усі сотні ОУН(Б) одержали назву: Українська Повстанська Армія (УПА).

У вересні 1942 року боївка ОУН(Б) під командуванням Сергія Качинського-Остап ліквідувала станицю жандармів у с.Піддубці, р-н Луцька.

07 лютого 1943 - - - сотня УПА під командуванням Довбешка-Коробка провела наступ на загін жандармерії у м.Володимирець. Містечко повністю визволено від ворога, здобуто 20 одиниць вогнепальної зброї, 65 ковдр, амуніцію та інші речі. Втрати ворога: 7 вбитих, включно з командиром жандармерії інші розбіглися. Втрати УПА: 1 вбитий і 2 ранених.

22 лютого 1943 на лагер УПА біля Висоцька напали дві німецькі роти. Відділ УПА вступив у важкий бій, після прибуття допомоги німцям чисельністю 350 осіб відділ відступив у ліс. Втрати німців: 20 вбитих; втрати УПА: 2 вбитих, включно із к-ром Коробкою.

З лютого 1943 розпочинаються широкомасштабні бойові дії на Поліссі з метою усунути німецьку адміністрацію і очистити широкі терени для створення "повстанських республік".

10 березня сотня УПА провела успішний наступ на укріплені позиції німців в с.Оржеві, де знаходились також склади зброї. Втрати німців: 60 вбитих і ранених; втрати УПА: 4 вбитих, к-р Остап (Сергій Качинський), що особисто керував боєм. Здобуто величезну кількість зброї і військової амуніції, котру успішно передано тиловим структурам УПА.

20 березня відділ УПА розгромив лагер полонених в Луцьку і усіх заарештованих звільнив.

Протягом березня організовано багато постійно діючих станиць УПА по селах Луччини і Ковельщини.

28 березня німці, чисельністю 1500 осіб, напали на сотню УПА, що квартирувала у м.Людвиполі. Розгорівся довготривалий, жорстокий бій. Підоспілі частини СС незмогли захопити укріплені позиції УПА і відступили до Костополя. Втрати ворога: 58 вбитих і ранених, 5 знищених автомашин; втрати УПА: 10 вбитих і ранених.

29 березня відділ УПА розбив табір полонених в Ковелі і тюрму. Визволено багато полонених.

Під кінець березня на Кременеччині майже всі села опинились під контролем УПА. Німецькі загони сидять постійно в Кременці і тільки в день роблять вилазки у навколишні села силами багаточисельних підрозділів.

Березень-квітень 1943 УПА в боях з німцями займає міста й містечка та звільняє полонених місцевих жителів із тюрем: Володимирець, Степань, Топоровиці, Людвипіль, Деражне, Олика, Цумань, Горохів та інші. Захоплено багато зброї і військової амуніції.

Березень-квітень 1943 відділи УПА в більших містах Волині і Полісся розбили в'язниці і звільнили в'язнів: Крем'янець, Дубно, Ковель, Луцьк, Рівне, Ківерці. Захоплено багато зброї і військової амуніції.

02-04 квітня загін УПА опанував м.Горохів. Опановано банк, пошту, тюрму і звільнено політичних в'язнів. Здобуто багато зброї і військової амуніції.

У на 03-04 квітня відділ УПА розбив карний лагер на Горохівщині. В'язнів звільнено.

04 квітня німці в силі 300 осіб напали на с.Постійно. Багато хат спалили, господарства пограбували. При відступі німців із села невеликий загін УПА організував добре сплановану засідку. Результатом короткого бою була повна поразка німців. Втрати ворога: 50 вбитих і ранених; втрати УПА 3 ранених. Здобуто: 2 важкі кулемети, радіостанцію, 2 фіри амуніції, польову аптеку.

З 12 на 13 квітня відділ УПА наскочив на укріплені позиції ворга в м.Цумань. Німців розгромлено, звільнено полонених, здобуто зброю, коні та іншу військову амуніцію. Втрати ворога: 20 вбитих і 15 ранених - решта втекла. Втрати УПА: 0.

В квітні на Володимирщині спалено майже всі держгоспи, переіменовані німцями на т.зв. лігеншафти. Це були маєтки колишніх куркулів, знаціоналізовані большевиками та захоплені німцями, де рабською працею працювало місцеве населення. Довший час після цього люди отримали можливість працювати на власних полях і годувати тільки себе.

17 квітня біля с.Борщівки відділ УПА організував засідку на німецький моторизований загін. Втрати ворога: 16 вбитих. Втрати УПА: 1 вбитий і 3 ранених.

З 21 на 22 квітня організовано військову операцію силами двох сотень УПА по визволенню Іванової Долини, Костопильщина. Позиції ворога були добре укріплені, а підрозділи багато чисельні. Знищено адміністративні будинки каральних підрозділів окупанта, зірвано два залізничних мости, здобуто багато зброї, військової амуніції і 1 тону вибухівки. Втрати ворога: 250 вбитих, 150 ранених і полонених. Втрати УПА: 4 вбитих і 3 ранених.

Кінець квітня 1943 на терені Остріг, Крем'янець, Шумськ відбуваються великі бої підрозділів УПА-Пінвніч та УПА-Захід із німецькою дивізією, котра складалася із двох армійських полків Вермахту, полку СС, полку жандармерії та полку козаків, завербованих німцями з полонених Червоної Армії. Після кількаденних боїв дивізію розбито. Армійські частини з неохотою вступали в бій і швидко розпорошились. Найбільші втрати німців біля населених пунктів: Верба - 120 вбитих, Шумське - 29 вбитих, Остріг - 32, Мізоч 11...

09 травня німці силою 400 осіб напали на село Яполоть, Костопільщина, грабуючи людей. УПА силою двох сотень окружив німців з трьох сторін. Розгорівся шестигодинний важкий бій. Втрати німців: 80 вбитих і ранених; втрати УПА: 0

14 травня німці окружили с.Любашу, Костопіль з наміром спалити хати, а мешканців розстріляти. Несподівано наскочили два рої УПА, котрі в короткому бою розігнали німаків. Знищено 11 авт, 35 німців, здобуто 2 скрині гранат.

В травні 1943 року на шляху Ковель - Берестя-Литовське в засідку сотні УПА потрапив шеф гітлерівського СА Віктор Люце із штабом і великим загоном охорони. Один із представників найвищого командного складу Німеччини разом із своїм штабом знищений.

В травні 1943 Головна Команда УПА-Північ вілправила відділ УПА у тримісячний рейд по Житомирщині і західній Київщині. За час рейду відділ провів 15 успішних боїв з німецькими поліційними частинами і більшовицькими грабіжницькими групами. Цей відділ знищив німецьку поліційну школу коло Житомира з залогою 260 поліцаїв, а недалеко с.Устинівка, Потиївського р-ну, 25 липня розбив німецький військовий підрозділ, що був спеціально відправлений на розгром спецвідділу УПА. З німецького боку було понад сто вбитих, ранених і полонених. У селі Камінка, Ярунського р-ну, було розбито більшовицьку диверсійну групу, що грабувала селян і вже стала причиною багатьох відплатних німецьких акцій на селянах. Диверсійна група котрозвідки ЧА в паніці втікла залишаючи на полі бою 66 вбитих та багато поранених.

В травні 1943 у великому бою біля Дружкополя на Горохівщині повністю розбито великий загін СС, Знищено 56 німців і 140 фольксдойчів, ранених 200.

В травні 1943 в бою в Пилипичах на Володимирщині вбито 96 німців.

В травні 1943 УПА під стягом С.Бандери очистила від німців територію площею 2000 кв.км. на Волині. А місто Колки стало столицею повстанської Колківської республіки.

В червні 1943 цілком очищено від німців Горохівщину і Деражнянщину.

20-25 червня 1943 захоплено містечка Любитів і Дивин на Поліссі. Залоги знищено, зброю і боєприпаси забрано.

19 серпня 1943 року здійснено наступ на м.Камінь Каширський. В акції брали участь: курінь Назара-Криги, сотня Лисого та сотня Кубіка. Добре спланована акція розпочалась рано вранці і завершилася о 17 годині. Протягом дня очищено від ворога усе місто. Втрати ворога: 120 вбитих (польські поліцаї та солдати вермахту). Втрати УПА: 2 ранених. Здобуто багато зброї і військової амуніції.

21 серпня 1943 відділ УПА знищив над рікою Іквою Манилівського р-ну на Рівненщині загін німців. Втрати ворога: 60 солдат.

25 серпня 1943 азербайджанський відділ УПА розгромив німців у Гощанському районі на Волині.

27 вересня 1943 на Долинщині німці здійснюють великий напад на вишкільний табів УПА. Триденні бої розгортаються на широкому терені наслідком яких є перемога відділів УПА. Вбито німці близько 350 солдатів. Основні ворожі втрати були, коли їх військовий підрозділ попав в пастку в урочищі. Тоді загинуло біля 200 німецьких солдат. Втрати УПА: 35 вбитих.

В жовтні 1943 рейдуюча група УПА в кількості 6 сотень по Житомирщині, Київщині, Вінничині і Кіровоградщині зводить цілий ряд важких і великих боїв із німецькими і румунськими військами. Найбільші бої і величезні втрати у ворога: 15.10.1943 - біля с.Могилівка, на шляху Зв'ягель-Коростень, 17.10.1943 - в містечку Бараші, 20.10.1943 в с.В'язовець, Пулинського р-ну та інші.

03 жовтня 1943 відділ УПА опановує станиці німецької поліції в Литині (Вінничина), визволяє в'язнів, здобуває 300 одиниць вогнепальної зброї. Завдяки УПА все збіжжя залишилося в руках населення і люди почали трошки краще жити.

05 жовтня 1943 курінь УПА захопив місто Козин на Рівненщині. Знищено ворожий гарнізон, спалено тюрму, звільнено близько сотні в'язнів, здобуто зброю, продовольство, медикаменти.

08 жовтня 1943 сотня УПА провела переможний бій із ворогом біля м.Володимирець. Ворог втратив кілька десятків убитими. Здобуто велику кількість зброї і навіть один справний танк.

09 квітня 1944 в с.Лукавець, Сторожинецького р-ну на Буковинщині, знищено окупаційну залогу і всі харчі роздано людям.

В квітні 1944 проведено визвольні акції на інших теренах Буковинщини: в селах Багна, Міліїв, Каратчів, Чорноус, Вилавче і інші.

2.

» Нажмите, чтобы показать спойлер - нажмите опять, чтобы скрыть... «

УПА проти німецько-фашистського вермахту.
Виникнення і крах легенди про «українсько-німецького націоналіста»
Володимир ГОРАК,
кандидат історичних наук,
Інститут історії НАН України

12 січня 1944 року, коли Червона Армія здійснювала звільнення від німецько-фашистських військ, Президія Верховної Ради Української РСР обнародувала звернення до громадян України, у якому, зокрема, говорилося: «Дорогі товариші робітники, селяни, інтелігенти! Ваш ворог не тільки німецькі розбійники. Ваш ворог — зграя українсько-німецьких націоналістів... Українсько-німецькі націоналісти, зрадники народу і гітлерівські прихвосні, допомагають німцям грабувати український народ... Не вірте їм! Спитайте, що зробили вони для спільної справи звільнення Українського народу з-під гітлерівського ярма? Чи вбили вони хоч одного німця, чи пустили під укіс хоч один німецький ешелон? Не давайте їм обманювати себе! Знищуйте цих шахраїв — агентів німецьких загарбників! Українсько-німецькі націоналісти ... є спільники Гітлера... Будучи агентами гітлеризму, українські націоналісти хочуть перетворити Україну на колонію німецького імперіалізму, а український народ — на рабів німецьких баронів і поміщиків» [1].

Читач, мабуть, звернув увагу на досить оригінальний термін — «українсько-німецький націоналіст», що з погляду здорової логіки не зовсім зрозуміло. Можливо, автори січневого звернення (і в їхньому числі М. С. Хрущов), хотіли сказати, що під час Другої світової війни утворився якийсь етнічний гібрид, який по одному з батьків був німцем, а по іншому — українцем? Однак інтернаціональні шлюби між цими двома етносами були завжди, загалом, рідкісним явищем... Отже, такий варіант тлумачення цього примітного своєю нестандартністю поняття явно відпадає... Імовірнішим є інше: члени Президії ВР Української РСР, хотіли цим терміном підкреслити, що у своєму бажанні грабувати, знищувати і колонізувати Україну і німці-фашисти, і українські націоналісти злилися настільки, що за всіма ознаками являли собою одне нерозривне військово-політичне ціле. Простіше кажучи, справа дійшла до того, що в цьому «братерстві» або «ордені» уже важко було визначити, де закінчувався німець і де починався українець...

І саме з цього «історичного» документа почалась найвідоміша і досить живуча легенда про українських націоналістів як про послідовних і свідомих пособників німецького фашизму. Щоправда, в численних радянських книгах і статтях термін «українсько-німецький націоналіст» не вживався, але суть легендизованої концепції залишалася практично незмінною. Варто підкреслити, що і зараз дехто аж надто вже явно є зацікавленим у збереженні цього ветхого історичного міфу. Свіжий приклад — стаття «Реинкарнация Степана Бандеры», яка вийшла друком у відомому тижневику «Секретные материалы» (січень 2002 року). Автори статті рішуче виступають проти можливої політичної реабілітації ОУН-УПА, ставлячи при цьому цілком природне, з їхнього погляду, запитання: як же можна говорити про реабілітацію активних пособників гітлерівського фашизму?

Свого часу представники марксистсько-ленінської філософії активно виступали проти гносеологічних принципів об'єктивного ідеалізму. Я готовий беззастережно визнати, що критика ця була багато в чому справедливою. І дійсно, об'єктивні ідеалісти пізнавали навколишню дійсність, виходячи не з об'єктивної реальності як такої, а з раніше сформульованої ідеї (або ідей) про неї. Лихо, однак, було в тому, що більшість радянських суспільствознавців, практикували саме ідеалістичні принципи пізнання, в здебільшого навіть не догадуючись про це. Зокрема, конкретне вивчення різних антибільшовицьких рухів багато в чому підмінювалося заздалегідь сформульованим негативним уявленням про них.

Певна річ, у принципі в період Другої світової війни німецький вермахт і українські націоналісти могли стати дійсними союзниками тим більше, що в них був спільний ворог — СРСР і радянська армія. Але це відбулося б тільки в тому разі, якби німецькі керівні кола беззастережно визнали можливість існування незалежної української держави, за яку боролися українські націоналісти. Однак відновлення незалежної України, проголошене 30 червня 1941 року у Львові, викликало різко негативну реакцію у гітлерівського керівництва. На прихильників української державності звалилися жорстокі репресії. Тоді Гітлер чітко дав зрозуміти: його війська прийшли до СРСР, щоб зробити його території складовою частиною німецького рейху, а не для того, аби відродити на них різні національні держави. Сама Україна стала швидко перетворюватися на колонію фашистської Німеччини...

Зрозуміло, що разом із цим зникла і об'єктивна можливість союзу гітлерівської Німеччини й українських націоналістів. До того ж більшість із них досить швидко усвідомила, що незалежна Україна неможлива без організації масового збройного повстання проти німецьких окупантів і їх союзників. Наприкінці 1941 року український воєначальник, отаман Бульба-Боровець, виступив з ініціативою створення Української повстанської армії (УПА), яка мала розпочати національно-визвольну боротьбу проти фашистського рейху [2].

Формально УПА було створено 1942 року. Однак із різних об'єктивних і суб’єктивних причин боротьба Української повстанської армії проти окупантів розгорнулася

пізніше, у 1943 році. І вже навесні 1943 року бійці УПА утворили новий фронт проти німців, що розтягся на багато сотень кілометрів у Волинській і Подільській областях. Як же конкретно діяли тоді бійці Української повстанської армії, зараховані деякими горе-істориками у число пособників гітлеризму? Наведемо конкретні факти. 7 лютого 1943 року одна з бойових сотень УПА атакувала місто Володимирець і звільнила з місцевої в'язниці всіх ув'язнених. У ніч з 10 на 11 березня 1943 року інша сотня УПА атакувала Орисев, знищивши в ході цієї операції 60 німців. 10 квітня 1943 року загони УПА одночасно атакували Ковель, Дубно, Крем’янець, Луцьк та інші міста, звільнивши з німецьких в'язниць і концтаборів сотні ув'язнених. 28 березня 1943 року відбувся багатогодинний і запеклий бій між одним із загонів УПА і великим каральним загоном німців (близько 1500 солдатів і офіцерів). Чотири атаки карателів на позиції націонал-пар-тизанів успіху не мали. Німці змушені були відступити, втративши при цьому 58 чоловік убитими... [3]. 2 травня 1943 року повстанцям вдалося знищити генерала СС Віктора Лютце, який був довіреною особою Адольфа Гіт-лера. Тоді ж, у травні, партизани УПА знищили в одному з боїв 200 німецьких карателів, помстившись їм тим самим за знищення села Стежок [4]. У серпні 1943 року 1 курінь і 2 сотні УПА захопили місто Камень-Каширський, взявши як трофеї 5 кулеметів, 100 пістолетів, 20 тис. патронів, 16 автомашин, 7 мотоциклів, 4 радіоприймачі і 11 коней. На початку жовтня 1943 року недалеко від села Устиновка партизани УПА знищили 83 німецьких жандарми, захопивши при цьому 8 кулеметів, багато патронів і гранат [5].

Відомо, що до початку літа 1943 року бійці УПА контролювали великі території Волинсько-Подільського району з населенням 4 млн 212 тис. чоловік. До того ж улітку — восени 1943 року географія дій УПА значно розширилася, охопивши також Вінницьку, Житомирську, Київську області, а також Галичину [6].

Чимало фактів свідчать, що німецьке командування боролося з партизанами УПА не менш серйозно, ніж з радянськими партизанами. Улітку 1943 року керівником антипартизанської каральної акції був призначений обер-группенфюрер Бах-Залевський, у розпорядженні якого було 10 тис. карателів, а також техніка — 50 танків і 27 літаків [7]. Під час запеклих боїв німці втратили убитими і пораненими близько 3 тис. солдатів і офіцерів, а партизани УПА — 1 237 осіб. Восени 1943 року німці втратили в боротьбі проти націоналістичних загонів 1500 чоловік, а самі партизани — більш як 400 вояків [8]. Можна без перебільшення сказати, що каральні походи німців закінчилися практично безрезультатно. УПА, як і раніше, була досить солідною військовою силою, яка й далі контролювала значні території України.

Усі ми знаємо про партизанські краї, що виникли в результаті успішної боротьби радянських партизанів проти німецьких окупантів (наприклад, у Білорусії). Значно менше відомо про подібні партизанські краї, що виникли на українській землі в результаті боротьби вояків УПА проти німецько-фашистської окупації. Підкреслю, що українські повстанці-націоналісти зуміли виявити себе й у справі налагодження мирного життя. На контрольованих загонами УПА великих територіях працювали промислові підприємства, школи, надавалася ефективна медична допомога цивільним хворим і потерпілим під час воєнних дій. Крім того, партизанам і місцевим селянам вдалося добре організувати сільськогосподарські роботи і зберегти за собою 75% зібраного врожаю [9].

Боротьба ОУН-УПА проти окупантів тривала і в подальшому. Уже 9 січня 1944 року українські повстанці розгромили велику німецьку колону в районі Кам'янця-Подільського, захопивши при цьому 7 кулеметів, 2 міномети, 10 гвинтівок, 500 гранат і близько 30 тис. патронів [10]. Щоправда, не завжди сотні і курені УПА виходили переможцями з сутичок із ворогом. У червні 1944 німці завдали їм великої поразки, знищивши 30 і взявши в полон 250 партизанів [11]. Однак під час декількох боїв, у серпні 1944 року, повстанці-націоналісти взяли переконливий реванш над ворогом, захопивши в полон 180 німців і 30 возів зі зброєю [12]. Останній бій між УПА і вермахтом відбувся 1 вересня 1944 року в горах на південь від Коломиї. У цьому бою німці втратили дві особи вбитими і двох полонених. Такі ж втрати були й у партизанів. Так закінчилася національно-визвольна боротьба українських партизанів-націоналістів проти німецько-фашистської окупації, у якій вони, безсумнівно, здобули перемогу.

Отже, коли йдеться про таке відоме поняття, як партизанська війна в Україні в 1941–1944 роках, неправильно зводити її тільки до відомих бойових дій радянських партизанів. За детальнішого розгляду партизанський рух в Україні в період Другої світової війни постає як рух більш складний і політично неоднорідний. Цікаво відзначити, що чисельно партизани-націоналісти (їх було біля 100 тис. бійців) майже вдвічі перевершували радянських партизанів, яких налічувалося не менш як 50 тис. бійців) [13]. Додамо (про це, звичайно, не згадують «критики» УПА), що це була багатонаціональна армія, у якій воювали також євреї, грузини, азербайджанці й ін.

Навіть людині, яка професійно не займається історією стає ясно, що уявлення про масовий колабораціонізм українських націоналістів — не більш ніж міф. Однак, з іншого боку, такий міф не міг виникнути на порожньому місці. Які ж аргументи наводять ті історики й публіцисти, які дотримуються згаданої думки? Вони, звичайно, посилаються на військові формування українських націоналістів типу «Нахтігаль», «Роланд», «СС-Галичина» й інші, які по суті пішли на службу до німців і стали складовими частинами вермахту. Задля історичної справедливості слід визнати, що подібні факти, справді, були. «Роланд», «СС-Галичина» справді існували, ті, хто в них служив, дійсно, приймали присягу на вірність Адольфу Гітлеру. До цього варто додати, що чимало українських націоналістів добровільно пішли служити в частини союзної німцям української поліції (у так звані шуцманшафт-батальйони). Правда і те, що діяли ці збройні формування не тільки в Україні, а й за її межами (у Білорусії, Польщі...) Однак і з українським колабораціонізмом не все так просто, як його намагаються представити колишні й теперішні противники українського націоналізму. По-перше, факти, наведені в цій статті, свідчать, що далеко не всі українці-націоналісти виявили схильність до співробітництва з німцями (за своєю чисельністю колабораціоністські формування помітно поступалися збройним силам УПА). По-друге, якщо знов-таки формувати уявлення про них на підставі конкретних фактів, то можна зробити висновок, що перераховані вище формування виявилися досить недовговічними. Наприклад, «Нахтігаль» і «Роланд» припинили своє існування досить рано — вже в 1941 році, основною причиною їхнього розформування німцями стали яскраво виражені патріотичні настрої солдат і офіцерів. Ще один промовистий факт: чимало тих, хто служив у «Нахтігалі», «Роланді» і «СС-Галичині», згодом поповнили бойові ряди УПА. Наприклад, саме з «Нахтігалю» перейшов в УПА Роман Шухевич (псевдонім — Тарас Чупринка), який згодом став головнокомандувачем Української повстанської армії [14]. А з дивізії «СС-Галичина» на бік партизанської армії перейшли близько 1 тис. офіцерів [15]. У 1943 році дорогу в УПА знайшли більш як 1 тис. тих, хто служив у поліції, батальйонах «шуцманшафт» [16]. По-четверте, саме керівництво УПА ставилося до будь-яких фактів колабораціонізму з німцями вкрай негативно.

Мені можуть заперечити: у червні 1944 року УПА і вермахт були за два кроки до того, щоб укласти військову угоду про спільну боротьбу проти радянських військ, які наступали. Дійсно, такі переговори велися, причому — на найвищому рівні. Однак, по-перше, було б несправедливо трактувати цей факт так, що керівництво УПА хотіло стати на бік окупантів. Справа була в іншому: у бажанні керівників партизанського руху уникнути цілком реальної одночасної війни на два фронти — як проти німецьких, так і проти радянських військ. По-друге, згадану угоду так і не було укладено: ОУН-УПА і фашистський вермахт виявилися запеклими ворогами.

Таким чином, про якийсь поголовний колабораціонізм українських націоналістів у 1941–1944 з німцями не могло бути й мови. Слід узяти до уваги діяльність стотисячної УПА, а також перехід на її бік багатьох українських колаборантів. Утім, якщо поставити питання трохи ширше, можна також стверджувати, що по тому як німецько-фашистські війська залишили територію України, УПА таки полегшила становище німців, почавши воювати винятково проти радянських військ. Але історики, які спробують використовувати цей очевидний факт задля обґрунтування своїх помилкових концепцій, нехай урахують також інше: 1943 року, здійснюючи руйнівні рейди по Україні, знищуючи тисячі німців, перешкоджаючи викачуванню з України продовольчих ресурсів, Українська повстанська армія фактично була спільницею радянської армії.


Література

1. Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. — Париж–Нью-Йорк–Львів. — 1993. — С. 619.

2. Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації XIX–XX столптя. — К., 2000. — С. 246.

3. Косик В. Указ. праця. — С. 324.

4. Там само. — С. 328; Літопис УПА. — Торонто, 1989. — Т. 1. — С. 22.

5. Там само. — Т. 2. — С. 115–117.

6. Див.: Косик В. Указ. праця. — С. 328, 357.

7. Там само. — С. 375.

8. Там само. — С. 377, 403.

9. Див.: Косик В. Указ. праця. — С. 382–383; Літопис УПА. — Т. 1. — С. 47.

10. Там само. — С. 414.

11. Там само. — С. 342.

12. Там само. — С. 436.

13. Грицак Я. Указ. праця. — С. 243, 247.

14. Там само. — С. 246. 15 Там само. — С. 251.

15. Косик В. Указ. праця. — С. 329.

3.

» Нажмите, чтобы показать спойлер - нажмите опять, чтобы скрыть... «

О. Д. Бойко
Історія України
Посібник
Київ
Видавничий центр «Академія»
2002
На главную

Содержание: "Історія України. Бойко О. Д."

Выполняем контрольные, курсовые, рефераты в Полтаве

Збройна боротьба формувань ОУН—УПА в 1941—1944 pp.

Складовою руху опору в тилу фашистів після невдалої спроби 30 червня 1941 р. проголосити у Львові відновлення самостійної Української держави стали дії певної частини Організації українських націоналістів (ОУН) та Української повстанської армії (УПА).

Напередодні вторгнення німецьких військ у СРСР націоналістичний рух вже був суттєво розколотий. Власне внутрішній конфлікт в ОУН існував протягом тривалого часу, але міжфракційна боротьба особливо загострилася після вбивства у травні 1938 р. лідера організації Є. Коновальця. Саме цього періоду почали виявлятися розходження між ветеранами — членами Проводу Українських Націоналістів (ПУН) (Мельник, Барановський, Сушко, Сціборський та ін.), що здебільшого перебували в еміграції, і молоддю — радикальними бойовиками, які очолювали підпільну боротьбу в західноукраїнських землях (Бандера, Стецько, Шухевич та ін.). В основі конфлікту лежала боротьба за владу і вплив у організації, його загостренню сприяли вікова різниця, натягнуті особисті стосунки, суттєві розходження в питаннях тактики боротьби.

Молоді радикали вимагали від лідерів ПУН переглянути політику ОУН стосовно орієнтації лише на одну державу (зокрема, Німеччину), налагодити контакти з західними країнами, зосередити всі зусилля на боротьбі власне в Україні, розгортати революційну діяльність, незважаючи на втрати від репресій радянської влади. Члени ж проводу ОУН, люди старшого віку, схилялися в основному до поміркованіших дій. Крім цього, розгортання та поглиблення конфлікту зумовило те, що під час німецько-польської війни бандерівці нібито захопили документи польської розвідки і встановили причетність членів проводу ОУН Сеника, Сціборського і Барановського до співпраці з польською розвідкою.

У серпні 1939 р. у Римі відбувся Другий Великий збір ОУН, на якому домінували прибічники А. Мельника, якого і було затверджено лідером організації. Відповіддю молодих радикалів на непоступливість ветеранів стало скликання в лютому 1940 р. у Кракові власної конференції, яка не тільки не визнала рішень римського збору, а й сформувала Революційний провід ОУН на чолі з С. Бандерою.

Бандера Степан (1909—1959) — політичний діяч, ідеолог українського національного руху. Народився в Галичині в родині священика. З 1927 р. член Української військової організації (УВО). З 1929 р. зі створенням ОУН став її членом, а згодом одним із керівників. У 1934 р. був засуджений польським судом на смертну кару, замінену на довічне ув'язнення. У 1939 р. з початком війни був визволений. У лютому 1940 р. Бандера зі своїми однодумцями створює Революційний Провід ОУН, а в 1941 р. на II Великому зборі Проводу стає його головою. У 1947 р. обраний головою Проводу ОУН, керував боротьбою українського національного підпілля проти радянської влади. У своїх статтях обстоював ідеї християнського революційно-визвольного націоналізму, незалежності України. 15 жовтня 1959 р. вбитий у Мюнхені агентом радянських спецслужб Б. Сташинським.

З цього моменту починається одночасне існування двох українських націоналістичних організацій: ОУН-Р, або ОУН-Б — революційна, або бандерівська, та ОУН-М — мельниківська.

Залишаючись вірними інтегральному націоналізму, обидві організації ставили перед собою одну мету — незалежність України, проте погляди на шляхи її досягнення суттєво відрізнялися. Якщо мельниківці розраховували на значну допомогу Німеччини у вирішенні українського питання, то прихильники Бандери вважали, що українська держава може бути встановлена лише внаслідок національної революції, у ході якої розраховувати можна лише «на власні сили українського народу, відкинувши загалом орієнтацію на чужі сили». У цей час бандерівці не заперечували навіть боротьби з Німеччиною. Проте з наближенням нападу Гітлера на СРСР обидві течії ОУН зробили ставку на Німеччину. Така еволюція позиції пояснюється, очевидно, не кардинальною зміною поглядів, а просто намаганням максимально використати всі чинники, які, на думку бандерівського проводу, могли сприяти становленню української державності. За допомогою німецького військового командування ОУН-Б сформувала «Легіон українських націоналістів», який складався з двох підрозділів — «Нахтігаль» і «Роланд». Чисельність легіону була незначною — майже 600 солдатів. Німці планували використати ці українські частини для охорони і каральних акцій на окупованій території. Бандера ж вбачав у них ядро майбутньої національної армії та засіб поширення впливу ОУН-Б. Ситуацію, що склалася в стосунках між ОУН і керівництвом третього рейху, влучно характеризує відомий історик О. Субтельний: «кожна сторона прагнула використати іншу у своїх власних, часто протилежних цілях».

З початком бойових дій Німеччини проти СРСР ОУН-Б перейшла до рішучих акцій. 30 червня 1941 р. у щойно захопленому німцями Львові, спираючись на «Нахтігаль» та збройні групи бойовиків, бандерівці провели в будинку «Просвіти» Українські національні збори, які ухвалили Акт про відновлення Української Держави. Було обрано Українське державне правління на чолі із соратником Бандери — Я. Стецьком.

Стецько Ярослав (1912—1986) — діяч українського національно-визвольного руху. Народився в м. Тернополі. Навчався в Краківському і Львівському університетах. З 1932 р. — активний член ОУН, кілька разів ув'язнений польською владою. Брав участь у підготовці II Великого Збору ОУН (1939), один із керівників опозиційної фракції «Революційна ОУН»; організатор Акта 30 червня 1941 р. у Львові, голова утвореного внаслідок цього Українського державного управління. За відмову анулювати згаданий акт кинутий до фашистського концтабору. Звільнився восени 1944 р. Від 1945 р. — член Бюро Проводу ОУН, від 1946 р. — голова Антибільшовицького блоку народів. Був одним із засновників і співкерівником Світової антикомуністичної ліги та Європейської Ради свободи. В 1968 р. обраний членом Проводу ОУН. Автор книги «30 червня 1941» (1967). Помер у Мюнхені.

Йдучи на такий ризикований крок, керівництво ОУН-Б, очевидно, розраховувало, по-перше, на те, що німці на початку вторгнення не стануть конфронтувати з українцями, які до того ж проголосили себе союзниками рейху. По-друге, вже був досвід самочинного проголошення 23 червня 1941 р. «фронтом литовських активістів» без погодження з німцями відновлення Литовської держави. І нарешті, по-третє, в гітлерівської верхівки не було єдності у поглядах на майбутнє українських земель: якщо Борман виступав проти підтримки українського національно-визвольного руху, то Розенберг обережно висловлювався за необхідність обмеженої української державності. Гітлер до певного часу відкрито своєї позиції не виголошував. Ця невизначеність, з одного боку, породжувала в оунівців ілюзії про можливість співпраці з гітлерівцями, з іншого — створювала певний простір для маневру, для активних державотворчих дій. Проте Бандера та його соратники помилилися в оцінці ситуації.

Реакція Берліна на відновлення української державності була швидкою і різкою. Вустами заступника держсекретаря Кундта лідерам ОУН-Б було заявлено: «Фюрер— єдиний, хто керує боротьбою... Ми не союзники, ми завойовники російсько-радянських територій». Невдовзі С. Бандеру, Я. Стецька та інших лідерів ОУН-Б було заарештовано і відправлено до Берліна. Крім цього, гітлерівцями було заарештовано 300 членів ОУН, із яких незабаром 15 було розстріляно. Після відмови відкликати Акт про відновлення Української держави, С. Бандера півтора року провів у берлінській в'язниці, а потім аж до вересня 1944 р. перебував у концтаборах Заксенгаузен та Оранієнбург.

ОУН-М рішуче відмежувався від львівської акції бандерівців. Вже 6 липня 1941 р. А. Мельник надіслав Гітлеру листа, в якому питання незалежності України не піднімалося, а підкреслювалася вірнопіддана позиція ОУН-М: «Ми, старі борці за свободу 1918—1921 pp., просимо честі для нас і нашої молоді взяти участь у хрестовому поході проти більшовицького варварства... Ми хотіли б мати змогу разом з легіонами Європи йти пліч-о-пліч з нашим визволителем, німецьким вермахтом, і мати змогу створити з цією метою українське збройне формування». І хоча німці погодилися створити дивізію СС, що складалася з українців Галичини, лише після Сталінградської битви лояльність мельниківців була помічена третім рейхом і вони отримали певну свободу дій. Концентруючи свої сили у великих містах, особливо в Києві, ОУН-М організовувала місцеве самоврядування, допоміжну поліцію, громадські організації. 5 жовтня 1941 р. було утворено Українську Національну Раду на чолі з М. Величковським як представницький орган українського народу для підготовки формування національного уряду. Проте всі ці спроби українських націоналістів, спрямовані на поступове відновлення української держави суперечили планам гітлерівців. Тому вже у вересні 1941 р. пройшла хвиля арештів бандерівців, а в грудні розпочалися репресії проти мельниківців. ОУН пішла в підпілля.

Отже, і ОУН-Б і ОУН-М ставили за мету незалежність України, однак шляхи її досягнення суттєво відрізнялися. Радикально настроєні бандерівці були прихильниками рішучих дій, опори на власні сили, незначної допоміжної ролі зовнішніх факторів у процесі становлення української державності. Помірковані мельниківці робили ставку на поступове, «повзуче» встановлення власного контролю на українських землях та відновлення національної держави. Мельниківці в основному розраховували на значну допомогу з боку Німеччини. Ця орієнтація призвела до того, що громадянські структури, створені ОУН-М, поступово перетворилися на додаток окупаційного апарату. Не бажаючи утвердження в Україні будь-якої моделі державності, третій рейх незабаром перейшов до репресій проти обох відгалужень ОУН.

Історія формування Української повстанської армії (УПА) досить складна, неоднозначна і ще й досі містить чимало «білих плям». Ще в серпні 1941 р. Тарас Бульба-Боровець оголосив себе головним отаманом України, ідейним спадкоємцем та продовжувачем справи С. Петлюри й організував нерегулярне формування української міліції.

Боровець Тарас (псевдонім Бульба; 1908—1981) — діяч українського повстанського руху часів Другої світової війни. В'язень фашистського концтабору Заксенгаузен. В еміграції організував Українську Національну Гвардію, видавав часопис «Меч і Воля» (1951—1953). Автор спогадів «Армія без держави, слава і трагедія українського повстанського руху.

Формування називалося «Поліська Січ» і діяло на території Полісся та Волині. Спочатку січовики, які налічували 2—3 тис. війська, боролися із рештками Червоної армії. Коли ж німці спробували наприкінці 1941 р. розпустити це формування, вони перейшли до партизанської боротьби. Незабаром «Поліську Січ» було перейменовано на Українську повстанську армію (УПА), яка вела бойові дії як проти радянських партизан, так і проти фашистів. Назва УПА у цей час відображала не стільки реальний стан справ, скільки мету, яку ставив перед собою Т. Бульба-Боровець. Він вважав, що «революційна армія... повинна еволюціонувати... від партизанки до регулярної армії, підпорядкованій певній державній концепції».

Після невдалої спроби 30 червня 1941 р. проголосити відновлення самостійної Української держави та хвилі репресій ОУН пішла в підпілля. «Українські націоналісти, — підкреслював свого часу С. Бандера, — насамперед захищають інтереси свого власного народу. Навіть якщо при вступі в Україну німецькі війська сприйматимуться як визволителі, таке ставлення може швидко змінитися, якщо Німеччина увійде без наміру відновлення Української держави й без відповідних гасел. Усяке насильство викличе опір».

Становлення оунівського партизанського руху почалося в середині 1942 р. Після хвилі масового дизертирства з лав української поліції навесні 1943 р. військові формування значно зросли і спочатку називалися Українська визвольна армія (УВА), а невдовзі взяли популярну вже на той час назву — Українська повстанська армія. Очолив її Роман Шухевич (Тарас Чупринка).

Шухевич Роман (псевдоніми — Тарас Чупринка, Тур; 1907—1950) — військовий діяч, член УВО—ОУН з 1925 р. В'язень польських тюрем і концтабору (1934—1937). Після політичних змін у Чехо-Словаччині в 1938 р. нелегально перейшов на Карпатську Україну та співдіяв при творенні «Карпатської Січі». Після розколу ОУН приєднався до бандерівської фракції, увійшов до проводу ОУН-Б. У 1941 р. фактично командував батальйоном «Нахтігаль», потім служив у 201-му батальйоні в Білорусії. Взяв активну участь у підготовці III Надзвичайного Збору ОУН. На Зборі обраний головою тричленного Бюро Проводу ОУН, восени 1943 р. став Головним командиром УПА. В липні 1944 р. обраний головою Генерального Секретаріату й головним секретарем військових справ УГВР. Після вступу в західні області України Червоної армії ще кілька років керував партизанською боротьбою УПА проти радянського режиму. Загинув у бою піді Львовом.

У середині 1943 р. УПА С. Бандери насильно залучила до свого складу майже всі загони Т. Бульби-Боровця та частини ОУН А. Мельника. Рештки їх утворили незалежне партизанське з'єднання під назвою Українська Народна Революційна Армія (УНРА) і продовжували бойові дії проти червоних партизанів та німців аж до кінця 1943 р. (на той час Т. Бульба-Боровець був заарештований німцями і кинутий до концентраційного табору Заксенгаузен).

За зонами дії УПА поділялася на три групи: УПА-Північ (Волинь і Полісся); УПА-Захід (Галичина, Закерзоння, Буковина, Закарпаття); УПА-Південь (Поділля). Четверте формування, УПА-Схід, не вдалося утворити. Згідно з німецькими даними, які підтверджуються українськими еміграційними джерелами, чисельність УПА в момент найбільшого піднесення боротьби (кінець 1944 — початок 1945 p.) досягла 100 тис. осіб. (Деякі сучасні історики вважають, що кількість членів УПА становила 30—40 тис. осіб). Основними об'єктами партизанських дій УПА були німці та їхні союзники; формування Армії Крайової та польське населення; радянські партизанські загони, а згодом і підрозділи Червоної армії.

Уже в грудні 1941 р. Головний провід ОУН прийняв постанову, в якій чітко визначалася стратегічна мета та тактична лінія оргднізації: «Готуватися до довгої, затяжної та упертої боротьби з німецькими окупантами і дотримуватися тактики накопичення сил». На етапі становлення основними завданнями повстанських загонів були протидія вивозу робочої сили і продовольства з українських земель до Німеччини та протистояння окупаційним властям. У лютому 1943 р. третя конференція ОУН-Б прийняла рішення про перехід до збройної боротьби. Перший бій з німцями відбувся 7 лютого цього року, коли перша сотня УПА під керівництвом І. Перегійняка здійснила напад на містечко Володимирець Волинської області. У березні 1943 р. повстанці розгромили табори для військовополонених у Луцьку та Ковелі, а в травні недалеко від спаленого окупантами села Кортеліси, що розташовувалося на шляху Ковель—Рівне, було вбито шефа спецвідділів СА генерала В. Лютце. Таке посилення активності УПА викликало занепокоєння в німецького командування. Від травня до листопада 1943 р. тільки на Волині окупанти проводять п'ять великих каральних операцій проти повстанців. Наймасштабніша з них тривала з червня до вересня. До цієї акції було залучено понад 10 тис. солдатів, літаки, танки, панцерні поїзди. Тільки в момент найбільшого загострення протистояння (липень—вересень) відбулося 74 бої, не враховуючи дрібних зіткнень. Втративши майже три тисячі солдатів і офіцерів, фашисти так і не зуміли ліквідувати УПА.

Активізація дій УПА у західних регіонах України викликала занепокоєння не лише в німецького, а й у радянського командування, оскільки повстанці ставали «третьою силою», що намагалася втримати під своїм контролем значні території. Численні криваві сутички з радянськими партизанами свідчили, що УПА хотіла охопити якомога більше українських земель і ні з фашистами, ні з більшовиками владу ділити не збиралася. Щоб не випустити ситуацію в західноукраїнських землях з-під контролю, у серпні 1943 р. за наказом радянського командування з Білорусії в район Ковеля та Любомля було перекинуто 2 тис. радянських партизанів, але, втративши в протистоянні з повстанцями понад півтори тисячі осіб, ці формування були змушені відійти. Про намагання УПА утвердитися як «третя сила» свідчить статистика: лише в жовтні—листопаді 1943 р. вона провела 47 боїв проти німців і 54 бої проти радянських партизанів.

Повстанці були змушені в роки війни воювати ще й на третьому фронті — проти поляків. Початком конфлікту стали масові вбивства українців Холмщини та Підляшшя, здійснені польською Армією Крайовою (АК) 1941 р. Незабаром ці терористичні акції були поширені й у Галичині та на Волині. Бажаючи «прорубати польський коридор» від Перемишля до Львова, керована з Лондона Армія Крайова, розпочинає винищувальну акцію «Буря». Основною її метою було взяти під контроль землі, втрачені 1939 p., до приходу радянських військ. Тільки на Холмщині 1943—1944 pp. польські формування знищили майже 5 тис. українців. Спроби керівництва УПА досягти порозуміння і звертання митрополита А. Шептицького успіху не мали. На Волині, в Галичині та Закерзонні розпочалася різанина, жертвою якої стали не лише солдати, а й десятки тисяч мирних жителів, як українців так і поляків. Кривава українсько-польська боротьба, то спалахуючи, то затухаючи, тривала аж до 1947 р.

Центральна ідея, яку обстоювала УПА, сформульована в одній з листівок: «Ми боремося за Українську державу, а не за чужий імперіалізм. Ми мусимо берегти наші сили, бо ми впевнені, що війна у своїй кінцевій фазі надасть нам державу». Зростання лав УПА, поповнення загонів людьми різних національностей та політичних поглядів зумовлювали необхідність суттєвого перегляду ідеології та політики ОУН-Б. Тому в серпні 1943 р. був скликаний III Надзвичайний великий збір ОУН-Б. Він не тільки проголосив курс на боротьбу проти «московсько-більшовицького та німецького ярма, за побудову Української самостійної соборної держави», а й виробив соціально-економічну та політичну платформи організації. В основу програмних положень щодо соціально-економічної сфери було покладено принципи багатоукладності економіки, соціальної справедливості, державного захисту найменш забезпечених верств населення. Суттєвим зрушенням у політичній сфері стала відмова ОУН від одноосібного домінування, визнання права на існування інших політичних течій і партій. Загальній демократизації національного руху мали сприяти продекларовані свобода друку, слова, думки, віри, світогляду, рівність всіх громадян України, незалежно від національної належності, право національних меншин розвивати свою мову і культуру.

Під час війни, намагаючись максимально зібрати і сконцентрувати реальні українські сили, ОУН-Б продовжує еволюціонувати в демократичному напрямі. Саме з ініціативи ОУН-Б неподалік від Самбора в Галичині 11 липня 1944 р. було скликано збори, у яких взяли участь 20 представників різних довоєнних партій Західної України (крім ОУН-М) та східних українців. Тут і було створено Українську Головну Визвольну Раду (УГВР), яку одні історики називають «тимчасовим українським парламентом», інші — «координаційним воєнно-політичним центром». Характерно, що платформа УГВР не лише повністю увібрала програму III Збору ОУН-Б, а й пішла шляхом посилення демократичних засад. Зокрема, в ній підкреслювалося, що нереволюційні методи боротьби також доцільні і допустимі, наголошувалося, що демократія є устроєвим принципом представництва.

З наближенням лінії фронту до підконтрольних УПА районів її керівництво спочатку вирішило зайняти позицію невтручання в протистояння між вермахтом та Червоною армією. У цей час ставка робилася на збереження і зміцнення своїх сил, вичікування слушного моменту для вирішального удару. З огляду на це, очевидно, і слід сприймати укладення угоди про ненапад у липні 1944 р. між невеликою частиною УПА, що перебувала в горах на німецькому боці фронту, і вермахтом. Проте це були не союзницькі відносини, а вимушені кроки обох сторін. Німеччина вже не мала ілюзій щодо українського руху, про що вказано в одній з інструкцій головного штабу вермахту: «З огляду на... ненадійність, не може бути й мови про якісь спільні дії з УПА з подальшою метою. УПА... відмовляється воювати на боці німецького вермахту». І хоча на цьому етапі боротьба повстанців проти фашистських окупантів мала затухаючий характер, вона все ж тривала майже до останніх днів німецької окупації. 1 вересня 1944 р. у районі Коломиї відбулася остання сутичка повстанців з гітлерівцями.

Після зайняття радянськими військами Лівобережжя і Донбасу основний удар УПА спрямовує проти радянських партизан і підрозділів Червоної армії.

Отже, у роки Другої світової війни основною стратегічною метою формувань ОУН—УПА було відновлення української державності. Потрапивши у вир радянсько-німецького протистояння, вона активно намагалася відіграти роль «третьої сили», що представляє та обстоює інтереси українського народу. Така позиція зумовила боротьбу одразу на три фронти — проти німецьких окупантів, радянських партизанів та польських формувань Армії Крайової. Оскільки УПА, на відміну від Руху Опору в Європі, не підтримувала жодна з держав, вона змушена була дотримуватися своєрідної тактичної лінії, в основі якої лежали збереження і зміцнення власних сил, намагання поширити свій контроль на якомога більшу частину українських земель, вичікування слушного моменту для вирішального удару.

Можеш ще зайти і сам глянути в http://www.archives.gov.ua/

Сообщение отредактировал olex@ - Apr 22 2009, 10:30

[Дядя Джек]

Дойдут руки - рассортирую посты по темам. А пока у меня есть 2 старых вопроса, на которые никто из местных патриотов так и не ответил:
1. Где были борцы за "независимость Украины" до 39 года, пока территория западной Украины не стала входить в границы современной Украины
2. Почему бороться за "независимость Украины" стали только с приходом на эту территорию немцев ?

хм...
http://www.nashkray.kiev.ua/podi/hist_oun.htm

[Danilo]

2Danilo - швидкий пошук

Принимается, но это свидетельства только с одной стороны - УПА.
Для полноты картины необходимо сравнить их со свидетельствами самих немцев, которые против УПА воевали. Еще желательно посмотреть данные от поляков и советских партизан, которые при всем этом присутствовали.
Но! Немцы прямо указывают, что действия УПА не представляли для них сколь-либо значимой угрозы. Поляки и партизаны также не упоминают о каких-то значмых боестолкновениях с немцами.
Получается, что кто-то говорит неправду - или фашисты, или УПА?

[Федор Сумкин]

Принимается, но это свидетельства только с одной стороны - УПА.

Это не свидетельства, это сказки. Любой знакомый с военными действиями человек скажет Вам, что при личном бой-столкновении с использование легкого стрелкового вооружения, приведенный цифры не могут быть реальностью. Например:
Втрати німців: 60 вбитих і ранених; втрати УПА: 4 вбитих
Втрати ворога: 50 вбитих і ранених; втрати УПА 3 ранених
Втрати ворога: 250 вбитих, 150 ранених і полонених. Втрати УПА: 4 вбитих і 3 ранених.
Втрати німців: 80 вбитих і ранених; втрати УПА: 0
Втрати ворога: 120 вбитих (польські поліцаї та солдати вермахту). Втрати УПА: 2 ранених.

Интересно читать и про захваченный при этом "трофеи". Особенно нравиться про "Здобуто велику кількість зброї і навіть один справний танк." И опять без потерь со стороны УПА. Они лезут на пулеметы в укреплениях, захватывают их (пулеметы) в качестве трофеев. Немцев кладут десятками - а собственных потерь единицы. Гении тактики и ворошиловские стрелки в одном лице.

[olex@]

Принимается, но это свидетельства только с одной стороны - УПА.
Для полноты картины необходимо сравнить их со свидетельствами самих немцев, которые против УПА воевали. Еще желательно посмотреть данные от поляков и советских партизан, которые при всем этом присутствовали.
Но! Немцы прямо указывают, что действия УПА не представляли для них сколь-либо значимой угрозы. Поляки и партизаны также не упоминают о каких-то значмых боестолкновениях с немцами.
Получается, что кто-то говорит неправду - или фашисты, или УПА?

Все ж пошукай в цих архівах http://www.archives.gov.ua/
або помандруй Україною по інститутах, фондах, музеях. Там ти знайдеш доступні
Джерела з історії ОУН-УПА
у фондах державних архівів України

Кентій А. Джерела з історії ОУН-УПА у фондах державних архівів України //
Документи з історії національно-визвольного руху в Україні ХХ ст.: Інформ. бюл. / НАН України; Інститут української археографії. - 1-е вид. - К., 1994. - Вип. 1. - С. 17-21

» Нажмите, чтобы показать спойлер - нажмите опять, чтобы скрыть... «

Зазначені архівні комплекси представлені оригіналами й копіями документів. Це, зокрема, постанови й резолюції II та III Великих Зборів ОУН С.Бандери, ІІ-Ш конференцій ОУН (1942-1943 pp.), відозви, Комунікати, накази, розпорядження, інструкції центрального проводу ОУН (СД), крайових проводів на ЗУ3 і ПЗУЗ, обласних, округових, повітових, надрайонних та районних провідників ОУН; організаційні, політичні й господарські звіти й інформації усіх осередків ОУН, звіти про діяльність "похідних" груп ОУН; акт проголошення Української Держави у Львові від ЗО червня 1941 p., комунікати й зголошення Українського Державного Правління, список його членів, їх листування з відповідними німецькими чинниками.

Діяльність УПА відбита у наказах і розпорядженнях Головної Команди, крайових команд УПА-Захід і УПА-Північ, груп УПА-Північ "Турів", "Заграва", "Еней" - "Богун", 'Тютюнник", групи У ПА-Захід "Карпати", військових округ УПА-Захід "Буг", "Лисоня", "Поділля", їхніх тактичних відтинків, загонів і відділів, куренів й сотень. Поряд з ними є звіти, повідомлення, донесення "1-ої групи УПА", групи "Тютюнник" УПА-Північ, військових округ УПА-Південь, інших формувань УПА.

Вказані документи докладно характеризують основні напрямки політичної, ідеологічної, організаційної, військової та господарської діяності ОУН, усіх її клітин, показують поширення впливу Організації на теренах України, докладно висвітлюють складний процес переоцінки зовнішньополітичних орієнтирів ОУН, перехід від протестів і маніфестацій до збройного спротиву нацистам в Україні, зміст "двофронтової" боротьби ОУН-УПА проти Німеччини й СРСР, відносини з поляками, ставлення до єврейського населення тощо. Розкриваються в них способи Й форми бойової діяльності УПА, взаємини її формувань з загонами Боровця-Бульби, мельниківської ОУН.

У ЦДАГО України документи про ОУН-УПА зосереджені, головним чином, у фондах: "ЦК КП України" (протокольний сектор, "окрема" папка, таємна частина Особливого сектору тощо), "Колекція документів з історії КПУ", "Колекція листівок періоду Великої Вітчизняної війни 1941-1945 pp.", "Комісія з історії Великої Відчизняної Війни 1941-1945 pp. при АН УРСР", "Український штаб партизанського руху". Деякі документи з зазначеної тематики зберігаються й у фондах радянських партизанських загонів і з'єднань періоду 1941-1945 pp., в них також відображені стосунки й боротьба між червоними партизанами й українськими повстанцями.

За своїм походженням це - документи й матеріали керівних органів і низових організацій ОУН (СД), командування УПА, а також ЦК КП України, партійних і радянських органів, НКВГ МВС-МДБ-КДБ, армійських політорганів і управлінь контррозвідки "Смерш", партизанських штабів, з'єднань і загонів, німецьких спецслужб, командування частин вермахту. Серед документів ОУН-УПА переважають типографські і ротаторні примірники, машинописні копії, а в ряді випадків є й оригінали.

Це, зокрема, постанови її і III Великих Зборів ОУН (СД), II конференції ОУН, Української Головної Визвольної Ради (УГВР), листи А.Мельника до Гіммлера, Ріббентропа, Кейтеля (1941,1943 pp.), відозви, накази, розпорядження, інструкції усіх лапок ОУН, тії и та повідомлення, огляди політичних подій і господарського життя на окупованій території України, щоденники, конспекти лекцій і бесід, інші учбово-методичні матеріали, листівки, брошури ОУН-УПА. Вони характеризують організаційно-кадрову, ідеологічну, культурно-освітню і господарську діяльність ОУН УПА, висвітлюють їхню боротьбу проти радянської влади, червоних партизанів й німців, складність відносин з останніми.

Німецькі свідчення про ОУН-УПА представлені у згаданому архіві інформаційними оглядами поліції безпеки і СД Німеччини про стан на окупованих східних областях за 1942-1943 pp. (ротатор ні примірники німецькою мовою і переклади на російську мову), копіями документів командування вермахту і підрозділів СД, за 1944 р. про "український рух опору", його основні течії, ставлення їх до нацистського режиму й більшовиків.

Діяльність ОУН-УПА широко відображена й у документах ЦК. КП України, обкомів партії західних областей УРСР, НКВС-МНС-МДБ-КДБ, армійських політорганів, управлінь контррозвідки "Смерш", УШПР і партизанських формувань УРСР. Це - відозви і постанови Політбюро і Секретаріату ЦК , Президії Верховної Ради і Раднаркому УРСР про придушення революційно-визвольного руху; довідки, інформації відділів ЦК КПУ, обкомів партії, органів держбезпеки, армійської контррозвідки сил охорони тилу військ про боротьбу з націоналістичним рухом; звіти, повідомлення, радіограми підпільних парторганів, партизанського командування про стан на окупованій території у 1942-1944 pp., діяльність ОУН-УПА, інших формацій "українського руху опору", їх відношення до німців і червоних партизанів.

Документи з історії ОУН-УПА відклалися також у фондах Державних архівів Вінницької, Львівської, Рівненської, Тернопільської і Хмельницької областей. Так, у фонді "Вінницький обком КГІ України", у справах Особливого сектору, є численні інформації про дії на території Вінничини окремих формувань УПА, розповсюдження націоналістичної літератури, про репресії радвлади проти українських націоналістів. Окремі німецькі документи про ОУН-УПА за 1944 р. зустрічаються у відповідних фондах Держархіву Львівської області.

У Державному архіві Рівненської області зберігається фонд "Колекція документів ОУН-УПА" (1940-1946 pp.). Серед них Маніфест Революційного Проводу ОУН (1940 p.), постанови її і НІ Надзвичайних Великих Зборів ОУН (СД), II і III конференцій ОУН, накази і розпорядження надрайонних і районних провідників ОУН, військових командантів запілля ОУН-УПА, звіти організаційно-мобілізаційних, політичних, господарчих референтів. У фондах облвиконкому, облпрокуратури, і облвійськкомату є документи, котрі висвітлюють боротьбу радвлади проти революційно-визвольного руху в регіоні. Такого ж характеру інформація про ОУН-УПА переважає у документах держархівів Тернопільської і Хмельницької областей.

Поряд з зазначеними документальними комплексами у науково-довідкових бібліотеках державних архівів України є численні друковані видання ОУН-УПА. Серед них -маніфести, відозви, постанови, статути, листівки, газети і часописи. Це, зокрема, "Бюлетені" ОУН, її крайових проводів, "Пролом" (1941-1942 pp.), "До зброї" (1943 p.), "Вісті з фронту" (1943 р.), "За самостійну Україну" (1943 p.), "Вільна Україна" (1944 p.), "Повстанець" (1944 1945 pp.), "Бойовий правильник піхоти" (1944 р.) та ін.

Всі документа державних архівів України, що стосуються вказаної тематики, переведені з таємного на загальне користування. Вони упорядковані і мають відповідний науково довідковий апарат. З метою поліпшення фізичного стану окремих документів здійснюються заходи щодо їх реставрації й справи.

P/S Брешуть всі. Хто перебільшує, а комусь вигідно взагалі знівелювати все до мінімуму, бо це не вкладається в загальну лінію партії. Істина є. Оперуй фактами. Працюй мізками. Не вір на слово.

Сообщение отредактировал olex@ - Apr 22 2009, 11:01

[A_Hill]

УПА і поляки

[А.Н.Оним]

Это не свидетельства, это сказки. Любой знакомый с военными действиями человек скажет Вам, что при личном бой-столкновении с использование легкого стрелкового вооружения, приведенный цифры не могут быть реальностью. ... Интересно читать и про захваченный при этом "трофеи". Особенно нравиться про "Здобуто велику кількість зброї і навіть один справний танк." И опять без потерь со стороны УПА. Они лезут на пулеметы в укреплениях, захватывают их (пулеметы) в качестве трофеев. Немцев кладут десятками - а собственных потерь единицы. Гении тактики и ворошиловские стрелки в одном лице.

Это потому, что ими не командовал кровожадный Жуков и тиран Сталин

Любой знакомый с военными действиями человек скажет Вам, что при личном бой-столкновении с использование легкого стрелкового вооружения, приведенный цифры не могут быть реальностью. Например:
Втрати німців: 60 вбитих і ранених; втрати УПА: 4 вбитих
Втрати ворога: 50 вбитих і ранених; втрати УПА 3 ранених
Втрати ворога: 250 вбитих, 150 ранених і полонених. Втрати УПА: 4 вбитих і 3 ранених.
Втрати німців: 80 вбитих і ранених; втрати УПА: 0
Втрати ворога: 120 вбитих (польські поліцаї та солдати вермахту). Втрати УПА: 2 ранених.

Увы, Федор. такие цифры (теоретически) могут быть реальными. См. "Штрум дворца Амина"
Потери: 5 против 200.
ЗЫ Я прекрасно понимаю, что рабоче-крестьянско-дворовые банд формирования и натренированые и экипированые брйцы спец.подразделений это две совершенно разных боевых силы.

[Федор Сумкин]

См. "Штрум дворца Амина"
Потери: 5 против 200.

Ну если быть точным, и посмотреть хотя бы в педивики, то:
"В ходе штурма Тадж-бека, длившегося сорок три минуты, спецназ КГБ потерял убитыми пять человек — 2 из Альфы и 3 из Зенита. Столько же потеряли десантники. Потери мусульманского батальона — 9 человек. Почти все участники операции были ранены"

Плюс с этому:
Огневую поддержку осуществляли две самоходные зенитные установки ЗСУ-23-4 «Шилка». На 3 БТР (по другим данным, было 3 или 4 БМП «мусбата»)

А тут УПА сражается:
Втрати ворога: 250 вбитих, 150 ранених і полонених. Втрати УПА: 4 вбитих і 3 ранених.

если разобрать эту цифру:
400 человек немцев минимум - это 2 пехотные роты, на вооружении которых стояло 16 пистолетов-пулеметов, 12 ручных пулеметов, 44 пистолета, 130 винтовок, 3 противотанковых ружья, 3 легких миномета. А известно - что пулеметчик Ганс был отличным пулеметчиком. И вот с этих 24 пулеметов, немцы смогли положить всего 4 человек.

Когда начинаешь считать конкретные цифры, такие сказки про "героев" очень быстро рассыпаются.

[А.Н.Оним]

2Danilo - швидкий пошук

Ох уж эти сказочки... ох уж эти сказочники...

З 12 на 13 квітня відділ УПА наскочив на укріплені позиції ворга в м.Цумань. Німців розгромлено, звільнено полонених, здобуто зброю, коні та іншу військову амуніцію. Втрати ворога: 20 вбитих і 15 ранених - решта втекла. Втрати УПА: 0.

НаписЯно двояко. Вродь и уточнение, что вырезали тихо ночью ("з 12 на 13 квітня" (с)), но ведь написали "наскочив", "укріплені позиції", "розгромлено".

09 травня німці силою 400 осіб напали на село Яполоть, Костопільщина, грабуючи людей. УПА силою двох сотень окружив німців з трьох сторін. Розгорівся шестигодинний важкий бій. Втрати німців: 80 вбитих і ранених; втрати УПА: 0

Капец. 200 человек окружили вдвое большее количество и замочили без потерь - фигня... полная...
Кроме УА-сегмента Яполоть нигде не упоминается. Хотя его должны рассматривать все военных вышаки по изучению тактики боя.

В травні 1943 року на шляху Ковель - Берестя-Литовське в засідку сотні УПА потрапив шеф гітлерівського СА Віктор Люце із штабом і великим загоном охорони. Один із представників найвищого командного складу Німеччини разом із своїм штабом знищений.

Это стародавняя сказка и кровавая гебня уже давно приготовила симметричный ответ
Victor Lutze (December 28, 1890–May 2, 1943) was an SA officer (Obergruppenführer) in Nazi Germany

On May 1, 1943 he was driving a car near Potsdam with his entire family (one account suggests they were foraging for food). Driving too fast in a curve caused an accident that badly injured Lutze as well as killing his oldest daughter Inge and greatly injuring his younger daughter. Viktor Lutze died during an operation in a hospital in Potsdam at 10:30 the next evening.

переводить нужно?
Это я читал по диагонали, а если напроверять все достижения?

[Marmal]

А известно - что пулеметчик Ганс был отличным пулеметчиком.

От кого известно?

[Федор Сумкин]

От кого известно?

Это была метафора. Имея на вооружении 24 пулемета, и даже просто стреляя в "направлении" противника - жертв будет значительно больше 4х человек.

[Marmal]

Это была метафора. Имея на вооружении 24 пулемета, и даже просто стреляя в "направлении" противника - жертв будет значительно больше 4х человек.

Почему? А укрытие, а как говориться дома, и стены помогают. И мне интересно почему Фёдор вы не проверяете и верите данным которые были предоставленны СССР они у вас подозрений не вызывают. Или всё что говорилось КА сомнениям не подлежит и 100% правда.

[Федор Сумкин]

Почему? А укрытие, а как говориться дома, и стены помогают.

Потому что нападающие всегда несут бОльшие потери, чем обороняющиеся. При условии одинакового качественного уровня подразделений. УПА нападает.

И мне интересно почему Фёдор вы не проверяете и верите данным которые были предоставленны СССР они у вас подозрений не вызывают. Или всё что говорилось КА сомнениям не подлежит и 100% правда.

Потому что пример с Віктором Люце Вам только что привели.

[Marmal]

Потому что пример с Віктором Люце Вам только что привели.

Это одна из версий. Вы мне предлагаете ей верить?

[A_Hill]

Когда начинаешь считать конкретные цифры, такие сказки про "героев" очень быстро рассыпаются.

Ага..
А як так сталося, що по деяким даним за перші 4 місяці війни німцями було захвачено в полон від 2, до 3 мілліонів червоногвардійців та цілу купу цілком справної техніки, танків та гармат?

[Федор Сумкин]

Это одна из версий. Вы мне предлагаете ей верить?

Странно что есть всего две версии:
1. про автокатастрофу (которой придерживается весь мир)
2. про УПА (которую знает только украинские сайты про УПА)

А як так сталося, що по деяким даним за перші 4 місяці війни німцями було захвачено в полон від 2, до 3 мілліонів червоногвардійців та цілу купу цілком справної техніки, танків та гармат?

А чего сразу не 10 ? А остальные 20 Сталин сослал в Сибирь.

[А.Н.Оним]

Почему? А укрытие, а как говориться дома, и стены помогают..

потому что "позиції ворога були добре укріплені, а підрозділи багато чисельні."
Это немцы были в укрытиях, а не нападавшие УПА

Ага..
А як так сталося, що по деяким даним за перші 4 місяці війни німцями було захвачено в полон від 2, до 3 мілліонів червоногвардійців та цілу купу цілком справної техніки, танків та гармат?

by УПА по материалам Резуна?
За четыре года войны около 5 млн пленных согласно офисальной статистики. У Вас другие данные? Лично Шухевич пересчитывал?

Сообщение отредактировал А.Н.Оним - Apr 22 2009, 12:10