Ґустав Водічка: Якби зараз революція була в Росії, там би взяли Кремль, зґвалтували секретарку, а Леніна викинули з Мавзолею
В інтерв'ю виданню "ГОРДОН" письменник, історик та громадський діяч Юрій Топчій, більш відомий під псевдонімом Ґустав Водічка, розповів, чому українці – найбільш волелюбна нація на світі, чи зможе Олексій Навальний стати наступним президентом Росії, із якої причини український народ незадоволений усіма своїми президентами та чому Володимира Путіна вважають видатним політиком.
Виктория ДОБРОВОЛЬСКАЯ
Ґустав Водічка – псевдонім письменника, історика, громадського діяча та майстра публічної промови Юрія Топчія. Працював у раді у справах релігій при Кабінеті Міністрів України, співпрацював із низкою аналітичних центрів і видань, керував інститутом регіональної політики. Автор книги "Батьківщина замріяних ангелів", що набула широкого розголосу. Засновник власної літературної школи. В інтерв'ю виданню "ГОРДОН" він зізнався, скільки політиків зверталося до нього по консультацію та чому він не зміг відмовитися працювати навіть із найодіознішими з них.
» Нажмите, чтобы показать спойлер - нажмите опять, чтобы скрыть... «
– Юрій Топчій і Ґустав Водічка – це одна й та сама людина?
– Якщо ви вибираєте псевдонім, то він забере ваше ім'я. Я завжди кажу, що потрібно ретельно підходити до цього питання. Ґустав Водічка – це місія. А власне ім'я я залишаю для приватного життя, правда, часу на нього практично не залишається. Якщо ти стаєш хоч трохи відомим, то кіоску вже не пограбуєш і в кімнатних тапочках і невипраному спортивному костюмчику до гастроному не вийдеш. Ґустав Водічка – це бренд. І тому Юрій Топчій – людина, якій незручно жити із брендом. Але так уже вийшло. І це різні люди.
– Вам подобається той другий?
– У мене вже немає вибору. Окрім того, на те, щоб він з'явився, пішли роки.
– Чому саме Ґустав Водічка?
– Я багато разів це пояснював. Просто потрібно було вибрати псевдонім, у мене запитали, чи є в мене улюблений літературний персонаж, і я відповів, що це старий сапер Водічка Ярослава Гашека, який терпіти не міг мадярів. Узяв це ім'я для приколу, але прикол виявився фатальним, тому що псевдоніма уже не поміняєш. Ім'я та прізвище змінити можна, а от псевдонім – ні, тому що саме він стає брендом.
– Хто з політиків звертався до вас по консультації?
– (Сміється). Це таємниця фірми. Навіть дивно, що ви мені поставили таке запитання...
– ...але запитати-то я могла...
– Якщо я перевчив половину парламенту та купу керівного класу, то це не значить, що я зараз буду сидіти й обговорювати їхні імена. Це неможливо – таємниця фірми. Люди звертаються з різними проблемами.
– А якщо загалом, їх було багато?
– Досить багато.
– І всі вони дотримувалися ваших рекомендацій?
– Майже. У мене ж немає реклами: учу керівний клас чи народних депутатів, інформацію про мене передають від людини до людини. Вони звертаються, а я не можу відмовити.
– Чому? Ви з усіма погоджувалися працювати?
– Так, практично з усіма. Коли у мене запитують: "Навіщо ж ви вчили наших ворогів?", я відповідаю: "Так щоб ви не розслаблялися!" Знаєте, донецькі свого часу навчалися дуже багато, вони цього хотіли та розуміли, що їм це необхідно. І я це ціную. А на Західній Україні навпаки: там усі думають, що вони академіки з дитинства. Але навчались і ті, й інші.
– Комусь відмовили все-таки? Можливо, з особистих причин?
– Дуже хотів! Були настільки одіозні фігури, що я думав, що працювати з ними неможливо, що я цього не зроблю! Але сума гонорару виявлялася такою, що відмовитися було неможливо. Жадібність перемагала. До речі, під час близького спілкування з будь-якою одіозною особистістю розумієш, що все не так страшно, що не така вже вона й огидна. Узагалі.
– Потім ці люди керують країною, упливають на громадську думку...
– Усі впливають! Візьміть зараз будь-яку людину, яка прорвалась у політику з низів, хоча б із найбільших, що є, патріотів – на кого перетворилися ці люди?!
– Здебільшого люди рвуться в політику заради власного збагачення, з метою набити кишені...
– Чудова мета, тим паче, що вона всезагальна! Коли у Штатах з’являються в офіс із перевіркою, то це приходять саджати, уже все перевірено. А коли таке відбувається в Україні, то ми розуміємо, що прийшли по хабар. Зате в нас ніхто не сидить у в'язниці. У США це роблять з огляду на велику американську мрію, і якщо вони візьмуть хабар, то віддадуть його, і вони це розуміють. Але є велика українська мрія – створити якийсь ідіотський закон, прийти, згідно з перевіркою, набити собі кишені й утекти. Або потрапити в таке місце, де в тебе буде можливість у якийсь спосіб збагачуватися. Це нормально. Тому що в нас така мрія, я не можу переробити мрію населення, вона працює весь час. Правда, вона сусідить із подвигом, волонтерством, ще із чимось. Але це не означає, що мрія зникла. Сьогодні ти волонтер – а завтра вже набив кишені.
– Тобто це населення створило ті умови, за яких до влади приходять саме такі люди?
– Це не населення, це український архетип. Населення зараз – у Франції, де білих людей уже не видно. Воно не ходить у музеї, на концерти, виставки, не відвідує абсолютно безкоштовних виступів абсолютно дивовижних оркестрів, не цікавиться культурою. Ось це – населення. Воно захопило територію та паразитує на ній. Тут такого немає, у нас згуртована нація...
– ...згуртована?
– Дуже! Ми згуртовані у своїй мрії набити кишені. І це чудово. Що в цьому такого? Чи ви мрієте про щось інше? Так ходіть жебраком! Ну яка ще буває мрія?! Рвонути чеку та підірватися разом із москалями?! Це чудово, але паралельно можна набивати кишені, нічого страшного, подвигу це не скасовує.
Усе, що роблять росіяни, – це великий опір жидомасонам, піндосам та світу взагалі
– В інтерв'ю 2009 року ви сказали: "Ситуації в Україні не змінять політики – її змінить історія. І тут відбудуться події, страшніші, ніж події 1918 року". Звідки ви про це знали?
– Тому що я – письменник, а всі письменники, які постійно працюють, зокрема і з людьми, рано чи пізно стають пророками. Коли мозок, свідомість увесь час працюють, то поступово ти розганяєшся до такого стану, що просто бачиш це. Окрім того, я – історик, у мене в голові лежить аналіз минулого всього людства. Я розумію закономірності, мені зрозуміла вся ця схема. Але я бачив страшнішу ситуацію, ніж та, яка сталась у нас. Отже, нам іще пощастило. Можливо, найгірше ще попереду, але мені здається, що нас пронесло. От якби це сталось у Росії, там було б усе: взяли би Кремль, зґвалтували б секретарку, а Леніна викинули б із Мавзолею, там відбувались би страшні речі. Але добрі українці, які весь час думають, як водночас набити кишені, примудрилися повести Революцію так, щоб спалити тільки одну будівлю, зруйнувати тільки один магазин, та й той – випадково (і дуже про це шкодують, що цікаво), швидко прибрати за собою сміття та постаратися все зробити з мінімальними втратами. Насправді, для такої Революції, утрат майже не було. Головне – не пом'яти комусь машину, не зламати магазину, тому що там дівчатка торгують кавою та золотом. Усе дуже акуратно та дуже по-українськи: подвиг здійснювати так, щоб водночас не заважати набивати кишені. Молодці! Я особисто задоволений!
Топчий: Если ты становишься хоть немного известным, то киоск уже не ограбишь и в комнатных тапочках и нестиранном спортивном костюмчике в гастроном не выйдешь. Фото: Татьяна Диордиева
Ґустав Водічка: Якщо ти стаєш хоч трохи відомим, то кіоску вже не пограбуєш і в кімнатних тапочках і невипраному спортивному костюмчику до гастроному не вийдеш. Фото: Татьяна Диордиева / Facebook
– У Росії революція зараз можлива, як ви вважаєте?
– Ні, там можливий тільки бунт, а російський бунт – страшний.
– Протестні акції, організовані Навальним, до чого можуть призвести?
– Та ні до чого. Тому що російський уряд працює відповідно до архетипу, якому нарешті дали можливість робити все, що він хоче. Їм із дитинства навіюють, що вони великі, оскільки у них велика територія. Ви, наприклад, щось поїли, попили сьогодні, сходили в туалет, – нічого дивного в цьому немає, звичайні процедури. А в них по-іншому: там якщо їла, то велика людина, паскудила – велика людина під велику ялинку великої країни. Усе, що вони роблять, – це великий опір усім жидомасонам, піндосам та світу взагалі. Цілий світ проти них повстав! Тому що вони великі, остання надія бога. У них дуже комфортний світогляд: їм дозволили ненавидіти всіх! Усі люди світу – це чурки та піндоси! Нарешті вони живуть у цій благодаті! А нам соромно.
– Вони в когось питали дозволу?
– Ні-ні, їм офіційно дали таку можливість. Цього можна не соромитися, це можна говорити по телевізору й узагалі – скрізь. Це культивують і заохочують. Якби, наприклад, дали команду не говорити нічого поганого про Америку – вони би мовчали. Але їм дозволили – тепер можна все. Ті, ці, укри, увесь світ – це вороги.
– Але хто дозволив?
– Природно, Путін і його зграя. Але вони всього лише пішли шляхом російського архетипу.
Путіна, хоч він і міль, уважають великим політиком, тому що в нього є величезна кількість ядерних ракет і божевільних, готових лизати йому дупу
– Тобто Навальний не зможе вплинути на ситуацію у країні та конкурувати з Путіним на президентських виборах?
– Ні, він маленький і представляє дуже невеликий відсоток населення. А конкуренцію Путіну може скласти тільки він сам. Але якісь процеси в Росії відбуваються, не всі ж дурні, є люди, які вміють щось аналізувати та розуміти. Але я подивився їхнє телебачення та зрозумів, що, якби я опинився в оточенні таких розмов, я би теж з’їхав із глузду. Окрім того, вони не погані, вони такі, які є. Ми не володіємо істиною, а лише правдою. А правда – це наші з вами помилки. Український, як і російський шлях, – це помилки. Але ми в них віримо, тому що істиною володіє тільки Бог. Чому ви вирішили, що російська омана гірша за вашу? Просто вона інша.
– Напевно, тому, що наша менш шкідлива...
– Чому ж?! Кожен уважає іншого твариною. Ви просто обмінялися думками.
– У нас масштаби інші принаймні. Ми не виходимо за межі власної країни...
– Те, що вони можуть скинути на вас атомну бомбу, а ви ні – ну то й що. Розумієте, у наш час немає видатних політиків, а Путіна вважають таким тому, що він очолює велику країну, у якій всі ходять по-великому щодня. Ось у чому річ. Його, хоч він і міль, уважають великим, тому що в нього є величезна кількість ядерних ракет і божевільних, готових лизати йому дупу, називати святим Володимиром II тощо. Дуже комфортний світ! Мені особисто подобається дивитися на все такими очима, як у божевільних москалів! Тому що це здорово, драйвово та гарно думати, що вони великі й усі їх бояться! Якби зараз усі боялися українців – це було б погано? Та ми б кайфували від цієї думки! Але нас ніхто не боїться. Якби вся Америка тремтіла тільки з однієї згадки про Україну, то ми б чисто подуріли від гордині! Але ми відносно невелика країна, порівняно з Росією, але досить велика, щоб вести з нею війну, бути проблемою для російської окупації та ресурсом для Європи. Окрім того, ми останній великий резерв білої раси. Нехай це пахне расизмом, я цього не соромлюся, але існує дивовижний феномен: такої кількості білого населення не має більше в жодній країні.
– Ви маєте на увазі тільки Україну?
– Так. Україна – найбільша країна з такою кількістю білого населення. У Європі вже цього немає, її заполонили інші етноси й архетипи. Окрім того, ми перебуваємо в самому центрі останнього резерву білої раси – це чехи, поляки, словаки, білоруси, частина російського населення тощо. Це дивно. Якщо подивитися на Україну з такого погляду, то за нею, найімовірніше, якась місія. Можливо, ми – лебедина пісня напередодні абсолютно іншого прийдешнього світу. У Росії цього вже немає, от вони й напали на найбілішу країну. Ну а що їм робити? Їм нудно. Великій державі потрібні великі звершення.
– Але вся їхня історія складається з таких великих звершень. Якби Росія не напала на Україну – ось це було би щось нове...
– Коли вони робили космічні кораблі, усі теж говорили, що нічого нового в цьому немає...
– ...вони робили?
– Ні, я розумію, що всі космічні кораблі зробили українці, тут навіть розмови немає (усміхається), але ми виконували замовлення радянської Росії. Усі конструкторські бюро очолювали українці – це факт. Але ви повинні пам'ятати, що в нас таких завдань не було. Українцям у космос не треба, нам і тут добре.
Європа має проситися до України. Ми – останній резерв білої раси і приклад культури
– Що означає для нас безвіз, як ви гадаєте?
– Але треба ж було цим скигліям, які так задовбали, хоч що-небудь дати...
– Адже заради цього все і затівалося. Революція через це почалася...
– Ну ось і отримали. Для мене завжди було геморойно займатися візою. Ну піду зараз зроблю біометричний паспорт. Можливо, це щось і спростило. Але для нас це має передусім символічне значення. Нас, нехай і через пень-колоду, але визнали своїми. І, о боже, дозволили не здавати аналізу крові під час перетинання кордону. Але коли я бачу кількість кольорового населення, яке заполонило Європу, – вони віз не робили, вони на гумових човнах припливли та дістали допомогу. А в мене, білої освіченої людини, брали аналіз крові. І тепер ще сказали, що вони мені до-зво-ли-ли перетинати кордон. Боже мій! Та не дуже-то й хочеться дивитися на мультикультурний світ, від якого скоро нічого не залишиться, судячи з того, що там зараз відбувається.
– Тобто нам не потрібно у Європу?
– Європа має проситися до України. Ми – останній резерв білої раси та приклад культури. А там залишилися одні музеї, навколо яких ходять чорні люди. І все.
Топчий: В Украине каждый – президент, гетман, министр и полицейский! Фото: Татьяна Диордиева
Ґустав Водічка: В Україні кожен – президент, гетьман, міністр і поліцейський! Фото: Татьяна Диордиева / Facebook
– Але там є цивілізована соціальна політика, наприклад...
– Там соціалізм із невеликими вкрапленнями комунізму, я би навіть сказав. Якого ми із задоволенням позбулися і в який знову чомусь хочемо увійти. Ми постійно говоримо, що в Європі й таке, і ось таке є, але й у нас у радянські часи це було. Навіщо ж ви все розвалили, аби прагнути до того самого?! Там же соціалісти правлять, а в нас кричать: "Геть соціалістів, комуністів і комунізацію!". А там комунізація досить пристойна. Хто був – той бачив і знає.
– Може, ми різні комунізми будували, і декомунізація нам усе-таки потрібна?
– Та яка різниця! Знаєте, один католицький єпископ колись подивився фільм "Комуніст" і сказав, що для того, аби стати справжнім комуністом, треба стати святим, але як це можливо без Бога? Вражаюче, але ми примудрилися не потягнути християнства як явища, у нас купа церков, де всі одне з одним б'ються тощо. Ну не під силу людині ця релігія! А перші його адепти, між іншим, жили комунами, там був повний і найсправжнісінький комунізм, як у кібуцах чи колгоспах – усе спільне. Отже, ми не впоралися ні з комунізмом, ні із християнством, тому що для людської природи це неможливо в принципі. Ми обов'язково завалимся в диктатуру, інквізицію, мракобісся тощо. Людина занадто слабка для проектів, які вимагають від неї щоденного подвигу, служіння та любові. А християнство та комунізм саме на цьому й ґрунтуються. Тому ми створили концтабори та наповнили ями трупами, а у храмах набили один одному морди. Але, напевно, так і має бути, тому що ми вчимося жити.
Проблема України не в тому, чий патріархат кращий, а чи буде взагалі закон про автокефалію
– Свого часу ви працювали в раді у справах релігій при Кабміні України. Скажіть, чому в нас, незважаючи на те, що церква офіційно відокремлена від держави, її все-таки використовує влада, до того ж вона сама намагається нею стати?
– Не так уже сильно у нас цей важіль і використовують. Ну тому що, якщо мова йде про християн, то в церкві люди довіряють пастирю. До людини, яка сповідує, проповідує та є лідером думок, ставляться як до інструмента, який може впливати. Але Бог із нашим урядом не співпрацює...
– ...але посередники співпрацюють...
– А оскільки в церкві Бог є все одно, то нам, через пень-колоду, але вдається жити якимось християнським життям. Інакше ми би тут усе спалили.
– Тобто саме тому не спалили?
– Так. Українці – дуже добрі люди. Навіть бійня на Майдані розпочалася в останню фазу, тому що хотіли без крові, без боротьби. Якби Майдану не чіпали, він би сам спокійно розійшовся. Ми ж не агресивні. Ми там їли борщ, куліш, татарський плов, сало, і багато. Не печивко, ні, це не по-українськи. Тому що це така форма опору: ми з'їмо вам на зло ще більше кулешу!
– Добре, а те, що деякі наші священики-високопосадовці їздять на дорогих машинах, це їм Бог послав?
– Ні, це бандити послали. Їм страшно за все, що вони вкрали, їх мучить совість, і вони хочуть зробити свій внесок, машину, наприклад, подарувати.
– Але ж такого подарунка можна не брати...
– Нехай беруть, їм за статусом належить. Так було в усі часи, починаючи з Візантії. Адже вони ж їздять до можновладців на переговори в земельній чи ще в якихось справах, їм потрібно показати свій статус. Ну не йти ж до президента босим і в лахмітті? Як їх тоді будуть приймати, як юродивих?! Тоді їм копієчку і подадуть. А коли ти приїхав дорогою машиною, вийшов, відповідно до статусу, зі спеціальним посохом – одразу видно, що ти представляєш солідну організацію. Тому що церква – це ще й організація людей. Інша річ, що годинника надівати не треба, як патріарх одного разу зробив. Але не сам же він його собі купив, знову бандит подарував якийсь. Бандити дуже люблять відвідувати церкву, тому що їм подобається каятися. Узагалі, упокореного розбійника церква дуже вітає, тому що вона – для занепалих, а не святих. Може, вони потім менше крастимуть і даруватимуть не машини та годинники, а щось віддаватимуть на сирітські притулки тощо. А боротьба між церквами – це добре. Це означає, що віра жива. У Росії альтернативи немає. Усі сидять, бороди чухають і свічками в кіосках торгують, а в нас усі церкви переслідувані. Усі. Філаретівці для Москви – самозванці. Московський патріархат – запроданці.
– Має бути в Україні Московський патріархат?
– Так склалося. Просто треба було займатися не самозванством, а питанням автокефалії від початку. Ось у чому проблема. А тепер уся енергія йде на доказ законності Київського патріархату. А цього робити не можна. Жодна церква його не визнала. Наша проблема не в тому, чий патріархат кращий, а чи буде взагалі закон про автокефалію. Але це вирішують ієрархи, там є своя політика і таке інше. Держава в це не втручається. Зараз важливо те, що взаємна гонимість церков призводить до того, що всередині залишаються лише справжні віряни. Це зміцнює віру. А коли альтернативи немає – усі сидять і бороди чешуть. І це ще запитання: чи вірять вони? А тут – так, бо знають, що завтра такого може і не бути, завтра прийдуть бити.
У нас усі президенти чудові. І всіх їх ми ненавидимо
– Як ви ставитеся до сьогоднішньої влади в Україні?
– У нас усі президенти чудові. І всіх їх ми ненавидимо. Єдина людина, яка в нас залишилася більш-менш недоторканною, – це Кравчук. Він пішов із гарною репутацією. Кучмі влаштовували "Кучму – геть!". Тому що він хотів бути президентом два строки. А терпіти так довго одну людину у владі не в нашому характері. Ми ж усі хочемо там побувати. Над Ющенком і його бджолами ми знущалися як хотіли. Просто від душі покепкували. Цей утік (Віктор Янукович. – "ГОРДОН"). Порошенко вже три роки сидить, для нас це просто нестерпно, занадто довго, треба його вигнати і таке інше. Але навіщо? На кого ви плануєте його міняти? Та річ не в цьому, а у принципі. Ми всі хочемо бути президентами, тому що ми всі варті! А будуть наступні кращі чи гірші? Такі самі! Різниці – жод-но-ї! Можна просто з вулиці брати й міняти! Ніхто не помітить підміни!
– Чому не помітить? Януковича, наприклад, усі вважають поганим президентом...
– А чим Янукович гірший за Порошенка, Ющенка? Вони хоча б освічені, а цей був неосвіченим, що з нього взяти?! Тільки як повелися освічені люди, які знають англійську мову? Так, ніби вони все життя в Донецьку жили й у в'язниці сиділи?! Різниці жодної, повторюю! Усе чудово! Вони всі мені подобаються! Я не ображаю своїх учнів.
– Як ви думаєте, реформи, які зараз проводять, приведуть нас до світлого майбутнього?
– Світле майбутнє у принципі гряде, хоча б тому, що людство все-таки поліпшується загалом.
– А конкретно в Україні?
– По-перше, жодних реформ немає.
– Як немає? Медична, наприклад, проти якої зараз багато виступають...
– І правильно роблять. Тому що ми розвалили, я вважаю, найкращу у світі радянську систему охорони здоров'я та медичного обслуговування з її районними поліклініками, фельдшерськими пунктами тощо. Її потрібно було тільки забезпечувати технікою та технологіями, більше нічого. А зараз повністю розвалюють. Правильно говорять, що це не реформу проводять, а знищення, коли люди бігають і не знають куди звернутися. Раніше будь-який пенсіонер усі питання міг вирішити у себе в районі, усі медичні консультації й процедури можна було одержати в одній поліклініці, де і лабораторія, і все, що хочеш, нікуди не треба було ходити. А тепер – хаос. Тому що хтось виділив гроші на реформу, і давайте ми їх, чи що? Витратимо. А як же ми проведемо реформу? А так, щоб лікуватися було ніде! Це не реформа! Узагалі, мені смішно про це говорити. Але реформи відбуваються не через те, що якесь начальство вживає якихось заходів, а завдяки якості людей. Щось відбувається в поліції, і це видно. Потрохи, але зміни є скрізь. Чомусь якість людей та їхня поведінка почала змінюватися повсюдно.
– У який бік?
– У кращий. Тому що я раптом бачу, що в районних містах мери почали займатися дорогами, облаштуванням площ, тобто вони вже не сподіваються, що вдасться утриматися на посаді просто так. Вони починають наводити порядок у маленьких містах. Але не тільки мери, й інші чиновники почали поводитися інакше. Вони вже подумають, чи брати хабар, тому що потім і посадити можуть. Щоправда, є й ті, які ліси вирубують під видобування бурштину. У нас усі разом і дуже по-українськи – добровільно. За власним бажанням люди стають гіршими чи кращими.
– Якщо люди стають кращими, значить, на нас чекає гарне майбутнє?
– У нас анархія, а вона завжди призводить тільки до чогось дуже гарного. Тому що вона вища, ніж демократія. Що таке анархія? Це означає, що немає людей, які здатні керувати процесом, до нього можна тільки приєднатися. Це означає, що працює гомінідна (антропоморфна) стихія. Це не демократія, не республіка, це навіть не держава, а приватне підприємство групи фізичних осіб. Українці мають такий запит на свободу, якої нам не може запропонувати навколишній світ. І це є для нас основним конфліктом. Українці – найбільш волелюбні люди у світі. І тому нас абсолютно влаштовує правове бездержавне суспільство капіталістичного типу. Через нашу спрагу свободи тут не може бути жодних авторитетів. Який президент чи депутат може ним стати?! Ви бачите, що в нас кожні півроку висміюють нового політика. Савченко не встигла вийти з в'язниці, як стала зрадником тощо. Хто тут може бути героєм, якщо всі – герої?! В Україні кожен – президент, гетьман, міністр і поліцейський! Невже ви цього не бачите?! Це ж очевидно!
У Європі люди бояться поліції, а ми хочемо, щоб поліція боялася нас
– Тобто ось так Україна прокинулася, яку ви, як і свою книгу, назвали "Батьківщиною замріяних ангелів"?
– Ну так. Як я говорив: "Дух козацької волі вищий за будь-які свободи". Тому що "в обителях козацької душі ганчірками не торгують, стін не будують і не гризуть заліза за копієчку".
Топчий: В нас – дух казацкой воли, которая выше любых свобод. Фото: Ксения Панченко
Ґустав Водічка: У нас – дух козацької волі, вищий за будь-які свободи. Фото: Ксения Панченко / Facebook
– Ви знайомі з Дмитром Корчинським зі студентських часів. Зараз ви спілкуєтеся?
– Іноді зідзвонюємося. Шкода, що ми давно не зустрічалися, із ним завжди цікаво поговорити, пофілософствувати. Корчинського я пам'ятаю зі студентської лави, ми сиділи за однією партою. І я завжди розчулювався, що, коли ми були навіть у колгоспі та прогулювалися алейкою, він цитував Гегеля напам'ять сторінками. Це до того ж, що в нього ще не було вищої освіти. Я раптом зрозумів, наскільки освіченим було товариство, що людина, яка щойно вступила до університету, жила в такому середовищі, що могла цитувати Гегеля напам'ять. А сьогодні виросли цілі покоління, які навіть не знають, хто це такий. Але неуцтво не завадить нам залишатися абсолютно вільними. У Європі люди бояться поліції. А ми хочемо, щоб поліція боялася нас. І ми таку поліцію вже створюємо. Не знаю, чи це правда, але кажуть, що у в'язницях з'явилося багато вільних місць, тому що нікому саджати, правоохоронні органи від цього самоусунулися. Європа свободу та закон тримає разом. Усе, що дозволено, – це свобода. Росіяни відмовляються від свободи в ім'я великого проекту та саме тому, що він – великий. А ми не просто хочемо свободи, ще раз повторюю: у нас – дух козацької волі, вищий за будь-які свободи. Наш запит на свободу найбільший у світі. Тобто я – прокурор, суддя, президент і таке інше. Зараз ви зрозумієте. Ось у Європі можна одружитися із хлопчиками, тому що це дозволено. У Росії не можна одружуватися із хлопчиками, тому що це заборонено. А у нас так: хочу – одружуся із хлопчиками, а не хочу – не одружуся, бо на те моя козацька воля. Відчуваєте різницю?! Ми – третя сила! Ми – третій погляд на світ, життя, цінності та свободу! І для мене це очевидно.
– Останнє запитання: я знаю, що ви пишете не тільки прозу, але й вірші...
– Так, щось мене понесло. Я дотримуюся того принципу, що, якщо чогось хочеться саме зараз, отже, це такий творчий період. Я пишу віршики.
– Ви могли би прочитати те, що вам подобається найбільше?
– Пуля в сердце способна прижиться
Вроде не было и не болит
Только ночью зачем-то не спится
И стрелявший зачем-то не спит.
Досить велике інтерв'ю, але читати його вартує, особливо для тих, хто знайомий з його "Батьківщиною замріяних ангелів".
» Нажмите, чтобы показать спойлер - нажмите опять, чтобы скрыть... «
УКРАЇНА — батьківщина замріяних ангелів.
Україна — це святилище незворушних мудреців. Наш головний релігійний ритуал — наполегливе очікування безкоштовного дива. Кажуть, що під лежачий камінь вода не тече. Українці з цим не згодні. Ми триста років сиділи в центрі Європи і чекали «самостійності». Господь не витримав цього знущання і здійснив диво. Вдоволені результативністю своєї релігії, ми чекаємо інших чудес. Наприклад, процвітання і благополуччя. При цьому нас не лякає час і швидкоплинність життя. Ми поводимося мов безсмертні люди, яким не падає на голову цеглина, а лише мішки з твердою валютою.
Українці — це нація, цілком позбавлена комплексу неповноцінності. Зі всіх видів очікування ми обрали найдосконалішу філософську форму. Як особи з усталеним уявленням про світ, ми вганяємо навколишнє життя у зрозумілі нам алгоритми розвитку. Все «знаючи», ми перебуваємо в постійному очікуванні, використовуючи наперед заготовлені ярлики. Черговий парламент для нас — ніщо. Черговий прем’єр для нас — ніхто. Флот — це те, що ділиться саме по собі. Гривня — це рубль. Свиня — це сусід. А сало — це продукт.
Активні ділові люди в наших очах виглядають як стурбовані меркантильні дурні, позбавлені традиційної українській духовності. А з іншого боку, вони підтверджують очікувані нами дива. Не рухаючись з місця і не докладаючи жодних зусиль, ми спостерігаємо за змінами навколо: нашестям іномарок, будівництвом нових крамниць, появою дивовижних товарів. Ми дивимося на все це, як на закономірний наслідок своїх очікувань. Теоретично у нас є все. Головне — дочекатися цього. Непорушність тихого українського раю очевидна. Турки з москалями приходять і проходять, а дівчата з віночками і дідусь з бандурою — вічні.
Свою головну релігійну пісню ми зробили державним гімном. «Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці», — тобто самі по собі... «Запануєм i ми, браття, у своїй стоpонцi», — тобто коли-небудь, зараз нам не до цього. «Ще на нашій Україні доленька доспіє», — іншими словами, ситий українець незрілими плодами харчуватися не звик. Для нас доля — це не факт теперішнього часу, а те, що досі не існує. Все, що з нами відбувається, не має ніякого значення, бо в кожній українській хаті мешкають ченці, значно краще від буддійських знайомі з небаченим почуттям нірвани.
Нам дивно спостерігати за поведінкою американців, англійців, французів, росіян і так далі. Вони постійно лізуть у світову історію, щось декларують, «випендрюються», нападають на сусідів. Тобто поводяться як закомплексовані, ущербні люди. Сидячи на порозі своєї хатини, яка з краю, ми повільно жуємо галушку і не можемо збагнути, чого це німці постійно лізуть до нашого двору. Може, вони нам заздрять? Цих гансів не розбереш: то вони корову забирають, то гуманітарну допомогу тицяють. Складається враження, що увесь світ танцює перед нами на задніх лапах і намагається привернути до себе увагу. Напевне, навколишні народи не можуть здогадатися, що нам на них навіть плювати нудно.
Україна самодостатня. Це російську «птицю-тройку» постійно ганяють або на Аляску за снігом, або в Порт-Артур за мордобоєм. А нашим замріяним волам ходити нікуди і нема чого, хіба що в Крим по сіль.
Українська філософічна душа не сприймає різких нордичних думок чи вчинків. Адже очікування дива — це найскладніша внутрішня практика. Вона не дозволяє нам відволікатися на суєтне. Тільки хрущі, які «над вишнями гудуть», мають право турбувати нас вечорами. Нас безглуздо чим-небудь спокушати. Від самого початку свого існування умістивши себе в центр Всесвіту, ми живемо в іншому вимірі. Нам не потрібна мета. Ми самі є метою. Ми ні в кому не відчуваємо потреби, але в нас мають потребу всі: варяги любили у нас пожити, татари — поживитися, Петро I не міг без нас спорудити Петербург, його дочка не могла спати без нашого чоловіка. Сталінові ми допомагали охороняти табори, а Гітлерові — воювати. У нас так багато чудотворного здоров’я, що навіть Чорнобиль ми погодилися взяти на себе.
Ми запросто допомагаємо розв’язувати проблеми сусідам, оскільки своїх проблем у нас немає. Спостережливі люди це давно помітили. Російський письменник Іван Бунін був лютим хохломаном. Він невпинно повторював, що українці — це абсолютно реалізована, естетично довершена і гармонійно розвинена нація. Що нічого подібного у світі більше немає. Бунін, звісно, не помилявся.
Українці дивовижні не тільки своїм умінням чекати, а й тим, що вони самі є дивом. Як досконалі створіння, ми нічого не створюємо. Відверто виявлена геніальність скривдженого «кріпака» Тараса Шевченка — це неприємний виняток, що підтверджує правило: досконалість не має потреби у декларуванні й розвитку; вона допомагає розвиватися всьому тому, що існує за її межами. Українські священики, письменники, поети, митці, політики, полководці, режисери, актори, співаки, конструктори, вчені, винахідники, умільці вічно роз’їжджають по світу і оголошують себе росіянами, американцями, турками, поляками, французами, — ким завгодно, аби бідні, ущербні народи мали підстави пишатися собою.
Україна — батьківщина замріяних ангелів. Її безмовне очікування наповнює чудесами планету. Її не можна завоювати, поневолити або знищити. Вона не чутлива до подій. Вона поза подіями і часом. Вона не пам’ятає свій день народження і не знає свого віку. Їй нема з ким сперечатися і нема чого доводити. Вона сама собі гідний співрозмовник.
Парадоксальний та неймовірно цікавий.
На жаль, він помилився, незалежність не падає зверху, вона завжди сплачується кров'ю.
Очевидно, прийшов час розплати для України.
May 1 2017, 8:25
1335 
Дрон, у тебя земля часом не плоская, не?
